Чому посуд падає з полиць?

Складається враження,що люди схожі на сервізи. Навіть не на сервізи,а на їхні частинки - тарілки й склянки,салатниці і супниці. Хтось родом з дев'яностих,хтось з далеких 60-их,когось недавно подарували на День учителя, а хтось дістався у спадок від старих мешаканців. Навіщо взагалі дарують ці набори однакових склянок і тарілок? Для того,щоб поставити у напівпрозору шафу,і нехай всі бачать,як ти багато маєш посуду,притрушеного пилом.

Зазвичай, у бабці ми їмо із глибоких тарілок, які здаються простакуватими і грубими,але водночас затишними і домашніми. Ці знаряддя щоденного їдла завжди під рукою. Інша справа,коли приходить свято — Різдво,Новий Рік,День Народження, тоді по тарілки треба йти у холодну веранду. Там на нижній полиці в шафі чекає свого часу святковий посуд. Мініатюрні,холодні тарілки з різнобарвними колами, квітами і ціною на звороті. Завдання йти по них відповідальне - ти маєш порахувати скільки буде гостей, знайти гарні тарілки, бо не кожна з них буде до вбодоби бабці, притулити їх до себе і принести до хати. Там в теплі вони запрівають,ніяковіють, ти заспокоюєш їх, дбайливо протерши рушником, ставиш на стіл,де обов'язково вже майорить скатертина і глек з компотом. Розставляючи тарілки, я завжди думаю, хто буде з них їсти. На родинних святах місця за столом вже давно розподілені — під годинником сидить батько, біля шафи — дядько,біля телевізора - тітка,мама і бабця,а навпроти годинника — я і два моїх брати. Коли усі приїжджали, то завжди зчинялась сварка, якщо раптом тітка сідає на дядькове місце. Щоб розставити чарки зі склянками, треба витягнути хиткі,напівзруйновані коробки з глибин, заставлених посудом, полиць і знайти в нетрях шафи ще одні склянки, які нікому не подобались, бо замість червоних квітів, на них зображені бежеві кружальця. Чарки ж однакові, з гострими, ялинкоподібними візерунками,а серед них єдина маленька чарочка, яка призначається тому,хто питиме вино,чи питиме найменше. Потім мама з бабцею приносять з літньої кухні варену картоплю,смажену гуску,нарізають пахучі салати, обережно викладають нарізки. Бабка обов'язково накручує голубців, щоб потім бідкатися, що ніхто їх не їсть,а дядько заливає забагато оцету до холодцю,чим викликає шквал критики та обурень.

Стіл наповнюється різними тарілками і блюдечками,склянками і горнятками,виделками й ложками,чарками і підносами, які дарували бабці учні і колеги, які перейшли в спадок від прабабці, які колись дивним чином з'явились або були куплені в місті. І навіть ті склянки-відлюдники,що завжди тіснились у темних закутках пахучої шафи починають відчувати загальний настрій,наповнюючись газованками чи компотом.

Коли стіл накритий,а ще ніхто не прийшов - бабця зазвичай бере до рук свою чорну нокіу і дзвонить усім,мовляв,де ви є? Гнівається,не може знайти собі місця,і обов'язково висварить гостей за запізнення. Поки ті десь застрягають у розмовах зі знайомими і купують в місцевому магазині цукерки або черговий сервіз, зовсім різні за походженням,виглядом та призначенням посудини починають ставати чимось єдиним — стають одним святковим сімейством. Тарілки вже заздалегідь знають,хто буде з них їсти, хто буде їх зігрівати і бруднити, навіть більше, знають, чиї руки їх помиють і куди потім покладуть. Думаю святковий посуд любить зиму, бо саме в цю пору його так часто беруть до гурту,гріють і протирають.

Сам процес об'єднання різного посуду в єдине свято на спільному столі із незмінним складом людей і їхнім розташуванням, здається заїждженим і буденним,але водночас є таким очікуваним і святковим. Адже якими б схожими не були кришталеві бокали та чарки в батьковому сервізі, що стоїть у шафі, ми ніколи його не використовуємо,через ряд об'єктивних причин. «Тією склянкою можна дядька вбити,» - чи то радить,чи то попереджає мама. Тому не відчує наш кришталь свята,не знатиме небезпеки п'яного ліктя,який загрожує йому фатальним падінням. І як би ми його не називали сервізом,набором,комплектом — це не додає блискучим,важким бокалам єдності. Вони так і залишаються не столовим атрибутом,а знаряддям убивства якогось дядька.

Та в мами є своя стратегія. Вона дає жителям заскленої полички відчути себе причетними до чогось святкового — витягує їх із шафи, ніжно протирає від пилу,ставить на стіл,наповнює маринованими грибами та салатами, зігріває їх, цокає ним об інші тарілки,і завжди вчасно миє,щоб дбайливо залишити сохнути пліч-о-пліч з простими жителями кухні. Думаю,саме тоді,розмальовані,але самотні, тарілки з бокалами родом із підстельних засклених полиць, відчувають себе потрібними і причетними до чогось великого і корисного. Часом у власному сервізі, де всі так схожі на тебе, де кожне блюдце ідеально підходить склянці,стоячи на місці і припадаючи пилом, можна почуватись не у своїй тарілці, і одного разу з'їхавши з глузду,скинутися додолу,як зробила це одного весняного дня відчайдушна кришталева чарка з батькового запиленого сервізу.  

Жираф,що їв сніг і бачив Сахару

До мене багато емоціних потрясінь доходять, як до жирафи.

От, наприклад, сталося щось в липні, а я починаю все це переварювати лише в кінці вересня. Коли це “щось” лишень відбулось, мені здається, що я неприступна, і ніщо не може зачепити найглибші струни моєї душі. Але минає декілька місяців,і через бар'єр байдужості та оптимізму проривається усе, що так довго чекало на свій зоряний час,щоб впасти на мене холодною лавиною. Уяви лишень жирафа у сніговій лавині. Так і я себе почуваю.

Це з тих ситуацій,коли ти жираф. Бредеш засніженими горами, роздивляєшся небо,вдихаєш таке незвичне холодне повітря; поки не замерз, радієш новому поворотові долі, дивуєшся з непередбачуваності життя(там тебе палить пекельне сонце Африки, а тут тобі альпійський мороз обпікає дихальні шляхи), але ти ж жираф, старий добрий жираф, до якого усі зміни доходять з помітною затримкою, тому можеш користуватись своїм жирафським способом сприйняття дійсності і вивчати незвідані світи. Можна прогулюватись горами, падати, підійматись, їсти сніг, знайомитися з аборигенами, та в один момент помітити, що

пісок надто мокрий і холодний, а пустеля набула гострих, різких контурів, і саме тоді тебе, позитивного жирафа, накриває сніжна лавина, збиває з ніг і несе у білу безодню холодних альпійських снігів,все більше віддаляючи від рідної південної Сахари. Ти нарешті розумієш,що дивним чином втрапив до чужого середовища, де можеш не вижити. А те як ти маєш вибиратись з цієї снігової халепи, відомо лише африканським Богам,яким ти, до речі,молитися не вмієш.

Вистромивши 5-ти метрову шию з снігової кучугури, ти переляканими очима намагаєшся знайти хоч щось знайоме своєму окові. Та що тут в зимових горах може нагадати спекотну,екзотичну Африку? Оце, я розумію, стресова ситуація. Бачили колись жирафа у стані шоку? Як матимете нагоду, гляньте в дзеркало, коли у двері постукають далекі родичі з Житомирської області, що вже декілька років обіцяли освітити вашу скромну оселю своїм приїздом. В цей момент краще вже бути страусом,щоб могти заховати кудись перелякане обличчя.

Тут ти, як єдиний у своєму роді  ссавець клади китопарнокопитних, родини жирафових,  маєш вибрати: вирушити в тривалу подорож на гарячу Батьківщину,стати першим жирафом,що освоїв екстримальні умови існування і розпочав Велике переселення жираф на холодні альпійські вершини, або ж, не шукаючи легких шляхів,зробити з Альп південну Сахару. Померти ти не можеш. Бо,по-перше, ти жираф,по-друге, жираф у Альпах,по-третє, якщо ти вже тут,значить така твоя жирафська доля - маєш вигрібати копитами із заметів,дертися на гострі шпилі альпійських вершин,щоб лукаво підморгувати своїм землякам у південній Сахарі,провокуючи їх на авантюри,подорожі та освоєнння нових земель. 

Увімкни світло.Сховайся під ковдру.Поклич маму.

В дитинстві мій страх ховався в чорній шафі або за помаранчевими гардинами. Його називали — бабай, монстр чи привид прабабусі. Найчастіше він любив зачаїтися під диваном і вичікувати,поки я туди загляну. Звідти чудовисько зловісно дивилось на мене,хоча і не мало очей,а мама казала,що то зовсім не страховисько,а простий шматок диванної обшивки, який не витримав випробування часом. Та що могла розуміти мама у питаннях про чудовиськ та бабаїв — рівно нічого. Мені видавалось,що ці не найкращі елементи суспільства являються лише дітям, бо впевнені, що як би ті не розповідали про монстра,якого бачили на вслані очі, їм все одно ніхто б не повірив. Але найбільше мене лякало,що чудовисько може нашкодити батькам,тому я всіляко їх оберігала, і ніколи не кликала на допомогу,коли мені ставало моторошно. Бабай мені здавався великою чорною цистерною із білим написом «ЧК-16-52»,яка виглядала з-за помаранчевих гардин. Як мені здається тепер, ці фантазії спричинені роботою мого батька на СТО та постійними повертаннями із садочка через запашну залізницю. Найбільше я злякалась перед Новим Роком. Мама дбайливо повішала святкову новорічну сукню на стільці біля мого ліжка. Усю ніч сукня здавалась мені зловіщою чорною королевою,яка хоче мене забрати у свою країну і недопустити до святкування Нового Року. Трохи пізніше я боялась собак і поганих оцінок в школі,але такого адреналіну, як під час втечі від невидимих бабаїв у нічному просторі хати я вже не отримувала. Страх собак зник, старх поганих оцінок теж,а от щодо монстрів та бабаїв - сумніваюсь. Щоправда, тепер вони інакші. Не живуть під ліжком чи у шафі, не ховаються в темних закутках моєї домівки, не виглядають з-за помаранчевих гардин. Тепер усі мої монстри завжди зі мною. Сидять між ребрами, під чашеками колін,скручуються клубочком в горлі, ріжуть зсередини живіт, переплутують думки і наушники в кишені,змушують серце битися частіше. Навіщо вони мені? Як з ними боротися? Тепер це не міфічні істоти, а реальні перешкоди,не здолавши які,можна втратити купу можливостей. І якщо в дитинстві було достатньо просто заховатися під ковдру,вімкнути світло,чи в крайньому випадку — покликати маму,то тепер крім мене з цими страхами боротися нікому.

Усі перешкоди на шляху до мети зникають відразу,як ти здолаєш твій страх,а поки він стоїть сірим,похмурим валуном на твоїй дорозі,ти будеш продовжувати стояти під ним хоч цілу вічність. За цей час можна досконало вивчити кожну ямку та відтінок на його поверхні,але він продовжуватиме стояти в тебе на шляху. Вивчити мало — треба здолати. Ти можеш штовхати камінь вперед,можеш розбити його на друзки, можеш скотити на узбіччя — це не суттєво. Істина одна — ціною страху є всі нездійсненні мрії та незавершені справи,про які колись доведеться говорити починаючи з “Колись я хотів,але...”.

Всі наші проблеми сидять в нас самих. Згадай, той момент,коли серце починає битися частіше, пальці трусяться,а мозок не розуміє,що відбувається — це особистий монстр виліз з-під дивану, і впевнено керує твоїми думками та діями, він паралізує всі процеси, стає на шляху, і не дає йти. Та варто згадати в потрібний момент,що то зовсім не чудовисько,а просто шматок матерії під ліжком чи звичайна чорна цистерна за гардиною — розум відразу знаходить вихід з ситуації: 

«Увімкни світло! Сховайся під ковдру! Поклич маму!»

З вікна третього поверху

Колись навпроти мого будинку був магазин канцтоварів. Там постійно пахло освіжувачем повітря,ніколи не було клієнтів,але натомість був привітний дядечко,який завжди люб'язно роздруковував усе,що мені було треба. Тоді під магазином ошивалися студенти,школярі та офісні працівники. Тепер,на місці
магазину канцтоварів відкрили магазин слухових апаратів і відбулася кардинальна зміна публіки,і трагічна зміна в моєму житті,бо тепер треба шукати собі ксерокс деінде,і це ще півбіди,а де знайти такого доброго і привітного дядька,який пахне освіжувачами для повітря.

Мені з третього поверху завжди було видно,як він прогулюється біля магазину,або спілкується зі своїми «братками».В такі моменти він ставав суворий і грубуватий,наче бос мафії. Зараз я задовільняюсь спостереженнями за срібними головами дідів з кумедними чемоданами,і бабусь, закутаних в яскраві шалики.

З вікна квартири видно багато неймовірних речей. Одного вечора, я вилізла на підвіконня і рахувала автівки в літніх сутінках,особливо раділа,коли з темряви різко виринав і роздерав своїми рогами тепле повітря старий рипучий тролейбус.І люди за вікнами, у тьмяних вогнях салону, не здавались втомленими і похмурими,а ставали теплими і розслабленими. (Головне,вдало підібрати прикметники).

Тоді я нарахувала 100 автівок і 3 тролейбуси,ще декілька маршруток,і одного дядька,який хотів без свідків підтягнути штани,але помітивши мене, жахливо засоромився. Я ж лише посміхалась,і показувала жестами,мовляв,з ким не буває,мужик, заспокойся.

З вікна все здається казковим,намальованим,легким. Жаль, що в ту реальність ведуть такі старі,вологі сходи. Це ніби три поверхи пекла,які ти проходиш на шляху до казки,але відчинивши двері під'їзду,така казкова картинка з висоти третього поверху, стає звичайною вулицею,залитою сонцем,чи засипаною снігом. Гірка суть усіх фантазій - усе,що здається красивим й ідеальним,завжди розвіюється. Тож тобі залишається радіти з того,що фантазія, увійшовши в реальність,трохи деформувалася,але все ж загальні обриси зберегла. Тому, щоб бути щасливим,ти маєш робити одну просту річ – шукати і розмальовувати ці обриси. Така собі формула щастя.

Але повернемось до вікна. Там класно чекати,виглядати когось, витягати з нього руку,щоб виміряти температуру і напрям вітру. Вікно — це чекання. Саме в ньому я завжди виглядала маму з магазину,і батька з роботи,з вікна я спостерігала за літніми грозами та зимовими снігопадами,очікуючи їхнього закінчення,з вікна я дивилась,хто мене кличе пронизливим «АЛЛАААА», на вікні я просиджувала в очікуванні побачити знайому посмішку і збігти сходами вниз. Думаю, саме за вікнами я впізнаю рідний дім,за яскравістю світла в них,за візерунками на тюлях,за кольором гардин.

Пам'ятаю в бабусі на підвіконні стояла сива лялька Женя,яка теж певно когось довго чекала,зважаючи на колір її волосся. І ми з братом зламали їй руку. Випадково,як це завжди буває. Щоб уникнути конфліктів у нашій дружній сім'ї, ми залишили травмовану Женю на підвіконні чекати на лікарів. Бідна Женя 5 років мужньо терпіла біль,пил та павуків,поки бабця не затіяла ремонт. Що було далі,то вже не цікаво,але на порятунок лялька чекала саме біля холодної шиби.

Одним словом, очікування на вікнах - це генетичний код, закладенний в мене ще з діда-прадіда.Можна назвати вікно особистим прямим включення локального значення,прямим ефіром з подвір'я,і ніхто тут не викривить інформацію.

Мій червень минув на вікні. Ненавиджу чекати,але нічого з цим не поробиш.

Червневі чекання були солодкі і хвилюючі,щирі та небезпечні,авантюрні та заборонені — це достатній ряд причин,щоб назвати їх одними з найкращих чекань мого життя.

Їх бачив дядечко з канцтоварів,і продавчині з магазину “Незабудка” і “Домашня випічка”, і чувак з туристичного магазину «Робінзон», і скупі перукарі з салону краси «Багіра». Нас об'єднував спільний простір, рогаті тролейбуси,що виринали з літніх сутінок,і моє вікно,де я сиділа і чекала того, хто « світив мені усмішкою», а собі ліхтариком,притягуючи до себе мошок,комарів та жуків. І ледве побачивши світло,я збігала вологими, рипучими сходами, відчиняла двері під'їзду і розуміла, що казкова картинка з вікна,залишилась казковою, не встигнушви змінитися,бо в червневих сутінках час чіпляється за роги тролейбусів,крони дерев і колеса велосипедів.

Ти возив час між шпицями. Він бідака,як і я, має поганий вестибулярний апарат, і від обертання навколо себе чи ходу назад, має жахливу хитавицю. От ти й захитав його у себе між шпиць,і йому не залишалось нічого,крім як чекати на свого визволителя.

І поки підступний рогатий тролейбус не рятував його з-під шпиць поривом чадного газу,час зупинявся,сутінки згущувались - ночі ставали теплими,а будь-які обмеження надуманими,уявними та нереалістичними.

Від безсоння до сну - один автобусний маршрут

Думки. Сумні важкі думки напхались у мою голову, як пенсіонери в пільговий автобус. Добіса ж їх тут. Хтось навіть велосипед сюди притягнув. І всі вони товчуться в моїй голові, переминаються з ноги на ногу, шурхотять торбами, їдять пиріжки з капустою, тарабанять банками і шепочуться про щось своє. А я не можу заснути. Розумієш??? Я не можу заснути!!! І кажу їм:

- Гей, ви! Послухайте!!! Ви чуєте мене??? Це вам не пільговий автобус. Ми нікуди не їдемо. Вимітайтесь звідси.

Вони вперто мовчать. Лише чути, як порипує незмащена педаль велосипеда.

-Так-так. І ти зі своїм велосипедом. Геть!!!

Вони знущаються – продовжують мовчати.

-З мене досить. Я не хочу, щоб ви тут надалі сиділи. Ваша присутність приносить мені лише головний біль та безсоння,словом, ніяких дивідендів та винагород. Тому наполегливо прошу звільнити мою голову,і відчиняю усі аварійні (і не дуже) виходи та двері. Це кінцева зупинка – покиньте салон.

Вони мовчать. Лише педаль продовжує порипувати. Навіщо я з ними говорю? Чого намагаюсь добитися? Не знайшовши відповіді,продовжую приносити їм ліки,їжу та нескінченні серіали. Можливо, саме вони тримають їх там,можливо, мені слід припинити їх підкормлювати і послухати своїх друзів,які говорять мені:

-Вижени їх.

-Замори голодом.

-Заблокуй улюблені телеканали.

-Припини приносити газети з рецептами.

«Жорстокість править світом»,-ще раз впевнююсь я.  

«Так,мені важко з ними,але загалом вони ж досить нормальні. Якби тільки того з велосипедом вигнати», - виправдовуюсь я перед друзями. Але вони не слухають -  відвертаються і йдуть - залишають мене сам на сам з цим пільговим автобусом в моїй голові.

Гіркий клубок чадного газу підступив до горла. І я знову кричу цим пенсіонерам.

-Гей, ви! Я не знаю чи ви знущаєтесь,а чи справді не чуєте. Але ви мені заважаєте. Я не можу з вами повноцінно співіснувати. А особливо, з тобою, - показую я пальцем на старого з велосипедом. Особливо ти. Ти .Геть. Звідси. Я не хочу тебе бачити. Через твій велосипед все. Старий, незмащений.

Всі зашурхотіли. Дід ображено,але наполегливо почав пробиватись крізь натовп до виходу, та зачепившись за гостру сходинку, впав, обіймаючи свого залізнаого скрипучого коня. Почалася паніка, жахлива тиснява сплела всі запахи,звуки та емоції в одну симфонію головного болю та безсоння. Бо це ж все не просто так — десь на вокзалі у вашому райцентрі - це все у моїй голові. Маленький,тісний пільговий автобус,який миттєво покинули всі сиві та зморшкуваті пасажири.

Тепер можна спати спокійно. Думки були благополучно висаджені на кінцевій. Від безсоння до сну -  один автобусний маршрут,який часом такий звивистий і заплутаний,що перетворюється в навколосвітню подорож.

Пацієнтам книгарень та бібліотек

Ти розгортаєш книгу,і саме звідси починається твій власний літературний простір,який закінчується у найглибших ділянках серця,яке щоразу тьохкає, коли ти перегортаєш останню сторінку, - закінчуєш літературну профілактику думок.

10 книг — це як 10 життів,прожиті у різних країнах,політичних режимах та кліматичних поясах. Це 10 глибоких занурень між рядки та підтексти, щоб все-таки знайти лікувальні водорості та магічні перлини,які б робили думку глибокою,а душу чуттєвою.

Лікарі та бібліотекарі не рекомендують читати декілька книг підряд, бо може статися,що “Герой нашого часу” існуватиме в умовах Хемінгвейського «Свята,що завжди з тобою».Хоча не варто вірити чужим порадам,бо кожен читач сам собі виписує рецепт літературних ліків.

Пацієнти,які бажають лікуватися досвідом – зобов'язані прочитати «Теплі історії талановитих людей» Ірини Славінської, де про свої злети та падіння,здійснення мрій та сіру рутину,рецепти успіхів та невдач, розповідають 10 відомих нам українськихх письменників та журналістів. Якщо ці ліки вам не підходять,то альтернативою їм стане радіощоденник Ігоря Померанцева “Вільний простір”,наповнений неймовірними,але реальними історіями з життя радіожурналіста,жадібного збирача та пристрастного поціновувача звуків(маленька порада – вдвічі краще “Вільний простір” сприймається в аудіоформаті). Продовжуючи тему історій, варто згадати «Месопотамію» Сергія Жадана. Тут письменник дає читачеві змогу мандрувати не лише Харковом початку 2000их,а й переноситися з віршів,які більше схожі на римовані легенди, у історії життів кримінальних авторитетів,музикантів,боксерів та емігрантів. Герої мандрують з одного оповідання в друге,з прози у вірші. Уважний читач обов'язково помітить та оцінить ці взаємозв'язки та цілісність книги. Якщо ж замість досвіду та чужих історій, ви хочете затишних Паризьких вуличок,то прошу сміливо призначити собі крапельниці «Свята,яке завжди з тобою» Е. Хемінгвея і повільно насолоджуватися ними у теплих кав'ярнях чи у спокійних жовто-зелених скверах.

Ви занадто спокійні? Покладіть під язик пігулку “Герой нашого часу” і пан Печорін, Максим Максимович та Белла,будуть хитатися на ваших нервах і змушуватимуть серце битися частіше від парадоксальності дружби та кохання на тлі Кавказьких гір. Також гострим лезом ріже серце Йосип Бродський у своїх «Півтори кімнатах». Саме там кожен читач буде сидіти, скрутившись під старовинним,дерев'яним ліжком батьків автора, і бачитиме зблизька,як вони старіють і помирають,так і не побачивши свого сина,так і не отримавши візи в США,через «нецелесообразность поездки».

«Трохи пітьми»Любка Дереша “спілка літературних лікарів” рекомендує людям,які бажають втекти до водоспаду Шипіт на фестиваль самогубців, у строкату компанію молодих людей,чиї вподобання та види діяльності вас можуть налякати,здивувати і в кінці-кінців не залишити байдужими. Що ж,якщо не знайшли цих ліків у книгозбірнях вашого міста,то швидко проковтніть капсулу роману «Депеш Мод» Сергія Жадана,щоб не відчути гіркоти долі харківських студентів у 90-ті роки,а лише продовжувати сміятися з їхніх неймовріних пригод,просякнутих ароматом коньяку( або ароматом “клопів”, як називає цей запах один з героїв роману).

Пацієнтам відрізаним від соціуму,позбавлених можливості підслуховувати чужі розмови — бібліотекарі радять читати «Таємницю» Юрія Андруховича, де автора оповідає своє життя німецькому журналісту,який згодом зникає за загадкових обставин.

І нарешті вітаміни для любителів прямолінійності, неформальності(іноді нецензурності) та відпочинку - читайте «Добло і зло» Ірени Карпи, з особливою інтенсивністю першу частину. Ліки солодкі з гірчинкою,єдине попередження - бережіть у не доступному для дітей місці.

Це мій власний літературний рецепт,мої пігулки,сиропи та вітаміни.

Кожен читач хворий,і щиро вірить в те,що лікуватиметься впродовж усього життя. Лише у випадку з літературою ця думка звучить позитивно.

А який ваш особистий книжковий рецепт?

Святкова ілюмінація облич

Часто кажуть “ і на твоїй вулиці буде свято”.

Моя вулиця взагалі зазвичай така святкова,і лише мені відомо,хто час від часу,задля забави чи від нудьги, розриває святкове повтіря лусканням яскравих повітряних кульок.

На моїй вулиці багато людей. Всі вони топчуться там, не знати навіщо,деяких я навіть пускаю на поріг,іншим навіть дверей не відчиняю,а одиниці можуть залишитись переночувати і скуштувати мого дешевого,але святкового чаю.

Насправді,моя вулиця - це те «свято,яке завжди зі мною»(дякую дядько Хем). Я ношу її в кишенях джинсів,між книгами і сміттям у рюкзакові,і досить мені посміхнутися,як свято вмикається. Уявімо,що посмішка,то своєрідна святкова ілюмінація.Часом, коли я йду занадто похмура,то розумію,що всі,хто зараз мене бачить - крокують пустою,похмурою і сірою вулицею,яку навіть вулицею не повертається язик назвати. Тоді мені стає соромно — і я починаю посміхатись - виходить сонце, і підсвічує старі облуплені балкони,повітря в кімнатах нагрівається,змушуючи жителів, відчинити скрипучі вікна і впустити до приміщення святковий вітер.

Мабуть,занадто наївно думати,що твоя посмішка приносить комусь свято,розганяє чиїсь хмари або нагріває старі балкони, але я буду притримуватись цієї теорії свята. Скажу більше, я рахую усміхнених людей дорогою куди-небудь. Зазвичай таких дуже мало - мій рекорд — 9 усмішок за день. Так-так. Я колекціонер усмішок,збирач людей,чиї вулиці такі ж святкові,як моя,чиї балконі такі ж гарячі,чиї бродячі пси такі ж теплі і ситі,а продавчині в магазинах такі ж привітні і чесні.

Справа в тому,що ти сам вибудовуєш свою вулицю,і сам визначаєш,де її безпечна сторона,де мешканці будуть ховатись від обстрілів,де вони будуть купувати собі хліб і вино,картоплю і цигарки. Саме від тебе залежить колір неба над її дахами,шурхотіння птахів на її горищах,поцілунки закоханих під її будинками.

Приємно жити ,знаючи,що ти маєш свою власну вулицю,де умієш вмикати свято і дарувати його перехожим,іноді помічаючи, як на їхніх обличчях запалюється святкова ілюмінація.

Приємні шрами на тілі пам'яті

Коли хтось мене запитає,які в мене є недоліки,то серед всіх я обов'язково виділю це солодке чіпляння за минуле. Цю жагу розшкрябувати рани,які вже давно загоїлись,це божевільне бажання залишати на собі шрами,щоб потім дивитися і згадувати,згадувати і дивитися.
Але зараз про приємний шрам на тілі моєї пам'яті.
Сьогодні мені згадалось,як ми з старшими братами витягували на вулицю колонки від Маяка,ставили їх на старі табуретки,вмикали українські  весільні пісні в обробці гурту "мейд ін юкрейн" і гицали собі в спориші під них,хоч потім і отримували наганяй за те,що кури впродовж місяця не неслися,але який то був кайф.
Ми обзивали один одного дибілами,гралися у жнива на велосипедах,співали "ейхо-ейхо,тра-ля-ля-ля-ля" і уявляли,що ми три гноми,які шукають скарби,ходили на риболовлю,без просу лазили в конюшню,сиділи в батьковому авто,і уявляли себе дорослими,які їдуть разом на море в Коблево.
Ми лаштували автівки і комбайни з підручних матеріалів,розділяли ролі,де я була жінкою,один брат - моїм чоловіком,а інший - братом з Умані.
І якось,коли я,як матір сімейства готувала обід,мій брат вирішив,зробити все реалістичнішим,і там де була уявна плита - розпалив вогонь,який ледь не спалив сарай.
Замість свиней у нас були величезні гиляки з бунди - один брат їх ніби колов,а інший хрюкав і визжчав.Виглядало це на той час досить правдоподібно.
Ми часто сварились і бились,жалілись бабці один на одного,але за вечерею все одно нас об'єднувала  велика тарілка,з якої ми разом наминали смажену картоплю.
У моїх братів була купа дивних друзів,і для кожного з них було за честь запитати мене в магазині,де Діма чи Артем,або поступитися мені місцем в черзі.
Іноді ми сиділи і мріяли,як виростемо,і яким буде наш побут,де хто буде жити,але в кінці-кінців мене брати завжди одружували на найогиднішому і найдурнішому хлопцеві з села.Я ображалась і йшла геть -  а вони ніколи не намагались мене повернути.Просто приходили наступного дня-саджали мене на раму ледь зеленого "АІСТА" і везли на риболовлю.
І це було краще за усі вибачення,бо я не мусила крутити педалі.
Восени,коли камази возили цукровий буряк на завод у Верхнячку - ми сиділи під церквою,і чекали поки з кузова впаде соковитий плід,несли його до бабці,мили,різали і їли.
Мій найстарший брат дуже любив куховарити і експерементувати. Пам'ятаю, колись він знайшов газету "Порадниця",де був рецепт коктейлю "Попелюшка".
Він вирішив,що зробив все вірно,заміксувавши смородинове і малинове варення з водою і цукром. Та менше з тим,нам доводилось це все пити.Смак був не найкращий,але спогад залишився яскравий.
Часом,бабця виганяла Артема від нас зі словами:" Артьом,чого ти приїхав,вони без тебе так добре граються".А гралися ми фігурками лебедів,які знайшли у моєї прабабці у хаті. І зараз мені цікаво,куди поділись ті фігурки,і як довго ми ними гралися. Коли ми дивились мультик про диплодоків,то виходили після нього на вулиці,ламали гиляки з бунди,і мій брат ставав старим диплодоком,я - малим,а найстарший брат був злим носорогом,чи як там його називають. Старший брат - завжди грав ролі негативних героїв.Так вже історично склалося.
Всі разом ми йшли добувати собі їжу - трусили сусідську шовковицю,поки дід Іван нас не матюкав і благополучно розганяв.
Згодом ті гиляки ставали кранами,бо ми уявляли себе будівельниками і розбирали старі льохи біля руїн магазину.
І з кожною історією я згадую ще сотню,бо насправді їх було так багато,що можна написати трилогію. Колись в 5 класі я почала це робити,а зараз синхронізувати всю інформацію буде ще важче.
Бетурботні,солодкі і сонячні були дні,наповнені відблисками променів у ставку та дзвінкими дитячими голосами,які тепер лунають,хіба в голові,і дуже хочеться,

щоб пам'ять їх ніколи не стерла.

Світи собі усмішкою

Ми їхали разом у плацкарті-я,Буковскі,його жінки,моя лялькова мавпа і рядові пасажири. Як ми усі вмістились в одному вагоні, відомо лише Укрзалізниці.

Поки Буковскі  сварився зі своїми жінками ,а моя мавпа розважала 7-річного донеччанина,я протягом 10-ти годин роздивлялась свої чергові негаразди під різними кутами зору,наче якусь іграшку,яка мала б бути прозорою і зрозумілою,але натомість не бажала такою ставати. Моє тіло повільно плавилось на нижній боковій полиці,а голова починала крутитися кожного разу,коли я занадто задивлялась на лінії електропередач. Я перебирала думки між пальцями,пропускала їх з одного вуха в інше,ховала їх собі до кишень,іноді перериваючись,щоб послухати розмови пасажирів. Про що вони говорили? Їхні розмови були наповнені політикою та війною,подорожами та бізнесом,понтами і щирими посмішками. Словом, їх рятували лише посмішки.  Але не зважаючи на різний вік та погляди,вони вміло ділились один з одним огірками,ковбасою і хлібом,посміхаючись, передавали їх один одному,наче естафету або символ єднання.

В один момент мені здається,що найкраще переживати негаразди в потязі. Замість прийомів у психіатра чи психолога,іноді краще видати людині квиток на потяг,який віщуватиме подорож тривалістю більш ніж 10 годин,і нехай набудеться наодинці зі своєю депресією,проблемою абощо. Нехай підсмажить її на сонці,розгляне її в його променях з різних боків,дасть потримати сусіду,поділиться нею з провідниками,зап’є її чаєм, винесе на перони невідомих міст,пропустить через той простір,який сама проїжджає,і тоді їй або відкриється саме та істина,якої їй не вистачало, або ж вона отримає ще одну психологічну травму. Головне сісти на правильне місце.

Всі пасажири,які їхали зі мною у вагоні,мали зовсім різні обличчя,різний колір очей,довжину пальців,різні місця в цьому потязі,але кожен з них,вперто ховав під полицю,крім важких чемоданів та пакунків з їжею, те,що не міг сховати від власної голови – свої проблеми,невдачі та депресії. Деякі з них жваво говорили,деякі так само жваво наминали варені яйця з майонезом,інші грали в карти та жалілися на життя,час від часу,виходячи в тамбур,щоб викинути порожні пляшки від пива,і все ніби гаразд,і все так як зазвичай в нічних потягах,лише донецький хлопчик сперечався зі своїм другом,чи вижив їхній вчитель географії,і час від час запитував маму,чи повернеться у свою школу. Вона ж продовжувала гортати газету з оголошеннями, обговорюючи з чоловіком ціни на нерухомість і відволікаючись лише,щоб крикнути на сина: «Антон! Не ори! Тебя весь вагон слышит!» Їхня війна не залишилась в Донецьку,вона з ними - між рядками оголошень сірих газет,в телефонних розмовах з сусідами,в  чорних валізах під полицею. Мені не залишалось нічого,крім як смішити малого ляльковою мавпою,так ніби його посмішка і справді вижене війну з-під їхньої полиці.

По-сусідству сидів чувак,який привертав увагу своїм франківським діалектом та радикальними заявами.

-Усіух москалів на палюу! – кричав цей юний патріот Івано-Франківська.

- Де ж ти паль скільки набереш?- насмішкувато запитував його співрозмовник з Черкас.

- У нас на Франкіущині лісів багато!

Взагалі,Івано-Франківськ,ви знаєте своїх патріотів? Цей парубок кожному пасажирові показав фото свого міста,багато говорив про неймовірні акції у магазинах ,айфони,свого непутящого брата та дівчину з Умані,до якої він власне і їхав.

-У нас у Франківську-говорив він – постійно купа акцій. От я,пішоув і купиув – піднімає догори ногу,щоб усі шестеро його слухачів бачили  чудернацькі сірі «адідаси»-кросівкиу за 100 гривень. Але то оригінальний адідас. Купиув в*єтнамки за 100 гривень-на щастя в*єтнамок він з собою не мав,щоб показати-І дівчині купив кросівкиу з в*єтнамками,а от мамі купиув лише в*єтнамки-якось приречено закінчує чувак. Корочє,завершує він, за 500 гривень придбаув 5 пар взуття. От такий у нас Франківськ.

Після такої реклами слухачів стає більше,на верхніх полицях пробуджуються кияни,але прокидатися не поспішають – акції у франківських магазинах взуття,ніби блок регіональної реклами між їхніми снами. Розмова котилась у різні боки,іноді я засинала,і втрачала її суть,іноді не засинала,але суть все одно втрачалась. Мене лякав дядько з Чернівців,що займається відкриттям віз у Польщу,він пильно дивився на мене,посміхався і сіпався,але підійти боявся,і слава Богу.

-Я барижу телефонами-зухвало заявляє чувак. Потім розуміє,що не тільки телефонами і додає – Та я вопшє,усім барижу- і дістає з кишені своїх франківських джинсів білий айфон,- Осьо,- крутить чувак телефоном перед носом своїх слухачів,і навіть перед київським,що прикидаються сплячими. - Айфон 4ий,оригінальний,- наголошує він!- За 1400 гривень узяу.

І тут кияни остаточно прокидаються. Дівчина намагалась пояснити,що 5 років провчилась в Англії,і «оригінальний» айфон не може скільки коштувати,але чувак з франківська тільки відмахувався,і демонстративно виставляв їй свої кросівки,мовляв,я тут фірмові «адідаси» купую за 100 гривень,що вже про якісь айфони казати.

- Я вам кажу. У нас такі люди,що трах-бах і всьо. Це ви в Черкасах думаєте,вагаєтесь. Я от недавно «майн кампф» прочитав.

-А Ніцше не читав?- цікавиться в нього черкащанка.

- Кого? Який Ніцще? Я тобі кажу «майн кампф»!

І ця його простакуватість,радикальність та неотесаність об*єднували всіх не гірше,ніж огірки з помідорами на початку подорожі,бо щирий дзвінкий сміх змушує відступати пітьму навіть тут, у гарячому плацкартному вагоні,де кожен перекочуючись з боку на бік,відгороджується від навколишнього світу книгами та кросвордами,ховається від усіх під заплямовані простині, і чекає своєї станції,щоб швидко вислизнути звідси,і не заглянути нікому в очі,бо там буде той,кого він насправді боїться,той в чиї очі соромно дивитися. Там буде сам він. Там буде той,від кого тікаєш,але не втечеш.

Просто варто змінити стратегію. Варто вдихнути на повні груди,ступивши на перон чергової станції,і перестати соромитись себе,перестати боятися і тікати від своїх думок. Подивись на цього чувака з Франківська,він не тікає,він не боїться,йому ні за що не соромно,ні за своє місто,ні за кросівки,ні за айфон за 1400 гривен. Поглянь на донеччан,вони не тікають,вони везуть свою війну з собою у чорних валізах,і їхній син освітлює їм шлях своєї посмішкою.

От і ти світи. Світи собі усмішкою -  і знайдеш своє місце в плацкарті,знайдеш безпечну сторону вулиці і припиниш нарешті втікати від себе.

Холодний ніс - гаряче серце

За все своє життя я не пригадую такого дня,щоб в мене вдома не було собаки чи кота. Скажу більше,я пам’ятаю кожну собачу морду і кожен котячий хвіст,я досі можу назвати кожного з них по імені і згадати історію їхньої появи та зникнення.  Іноді їх було багато, і тоді мій батько сварився і погрожував вивезти всіх у «відрядження», а іноді мало,тоді мама приносила з базару кошеня,і світова гармонія відновлювалась.  Але з поміж усіх тварин був один - той,хто став другом та членом сім*ї. Саме про нього далі йтиметься.

Як і усі друзі,він з’явився несподівано, в хвилину безмежного розпачу. Я була в першому класі,і порвала свої перші спортивні штани. Дорогою додому я гірко плакала не від болю, а від усвідомлення розміру горіхів, на які я отримаю. Але поява цього пса затьмарила мою життєву поразку, і батьки сказали: «Штани залатаємо. Не плач,подивись, який у тебе з*явився друг». Ми назвали його Рей. Чому саме так? Я навіть не згадаю.  Але відтоді  моє життя поповнилось  одними залатаними штанами і одним чудовим другом із «заморським» ім’ям. Він мав великі добрі очі, білу пляму у формі краватки  на широких грудях, добру вдачу і справжній бійцівський характер.  

З перших днів він на диво гармонійно влився у нашу сім’ю. Рей підходив нам за всіма парметрами- від вподобань у їжі до килиму в передпокоях, з яким він зливався,коли засинав. Увісні він хропів, а іноді, коли йому снились жахи, навіть  гавкав. Нехай далі кажуть, що собакам сни не сняться, а Рею снились! Він любив пельмені. Коли мама балувала нас такою стравою, він пробивався на кухню, сідав під столом, і дивився по черзі на кожного з нас очима повними надії, і чекав, хто перший зжалиться й розділить з ним свою вечерю. Мабуть, саме Рей навчив мене бути співчутливою та щедрою. Пельмені він миттєво ковтав,як пігулки, і дивився далі, наче щойно нічого й не їв. Крім цього він любив допомогати мамі. Пес дбайливо обривав помідори на городі і по одній носив їх на подвір’я,а коли починала червоніти малина, пробирався в колючі хащі і там ласував нею,за що постійно отримував віником по спині.

Людей Рей не боявся,ніколи не гавкав на них. Йому досить було просто підійти і спокійно дивитися на прибульця. Цей спокій лякав усіх – від моїх замурзаних друзів до просякнутих бензином батькових товаришів. Крім цього, Рей був собачим авторитетом нашої вулиці. Саме так мені в дитинстві здавалось. Я уявляла ,як зла вівчарська мафія щось замислює проти нього, а він такий сильний,відважний і мудрий, кожного разу ламає їхні плани. Словом,все як у американських фільмах про крутих хлопців. Рей був одним із них.

Особливим ритуалом було водити його на прогулянку-це відбувалось незалежно від погодних умов та особистих обставин. Завдяки нашому вдалому географічному положенню, до його послуг були безкраї поля та безлюдна лісопосадка. Часто він пробував наздоганяти зайців,а іноді тікав так далеко, що здавалось,уже ніколи не повернеться, але варто було сховатися десь за дерево, як Рей миттєво знаходив тебе і дивився запитальним поглядом, ніби докоряв: «Ти чого ховаєшся? Хочеш мене тут покинути?». Так я навчилася завжди повертатися до тих,хто мене любить і чекає. Нам зустрічалось багато різних  тварин. Наприклад, кіз наш пес сприймав за великих рогатих собак. Тоді його хвіст ставав, мов антена і він починав грізно гавкати, але на його морді застигали цікавість та страх. Ще б пак,побачити рогату собаку! Їжаків Рей не міг збагнути – він вперто обнюхував їх,але кожного разу натикався на колючки і починав гавкати,але ті чомусь не реагували.  Так мій пес показав мені,що на все нове треба реагувати насторожено,особливо,якщо це рогаті представники твого виду,але ніколи не оминати увагою,навіть якщо воно колюче і непривітне.

Коли приходила зима і морози були особливо сильні – ми вдягали Рея в мою дитячу куртку з Мікі-Маусом, і тоді він виглядав безглуздо і недолуго. Його це відверто не влаштовувало,але він гордо терпів,бо круті хлопці,вони й у дівчачих куртках круті хлопці. Ця істина закарбувалась  мені в пам’яті назавжди.

Так тривало декілька років - ми гралися з ним в передпокої,я без страху ставила свою руку йому в пащу,тримала його за щелепи,робила спроби осідлати,грала з ним у футбол,віддавала свої пельмені і всі пакощі, які він робив звалювала на інших домашніх улюбленців. Це була справжня дружба. Саме Рей навчив мене правильно дружити.

Одного зимового ранку він раптово помер. Ми довго не могли оговтатися Утворилась пустка, яку було важко чимось заповнити -  самотньо лежав його повідок,ніхто не спав в передпокої під батареєю,нізким було поділитись пельменями,ніхто не наводив жах на сусідських собак, ніхто не зустрічав у дворі радісно махаючи хвостом, нізким було піти на пошуки кіз та їжаків. Ми втратила не собаку, ми втратили найкращого друга. Близько року я писала у своєму щоденнику кожного дня: «Нехай Рей повернеться! Я не вірю,що він помер!»

Не в образу моїм теперішнім і колишнім котам та собакам,але з того часу я не плачу,коли вони кудись зникають з дому,бо ніхто з них так і не зміг стати мені таким близьким,як  Рей. Іноді собака перестає бути просто домашнім улюбленцем,і язик не повертається назвати це створіння псом. Це вірний німий друг на чотирьох лапах,з чорним холодним носом і великим гарячим серцем.

Чи витримає твоє нетривке бунгало?

Знаєте це відчуття,коли розумієш,наскільки серйозно ти влип,і на скільки тепер важко буде цього позбутися. А ще в додачу,сам процес тобі подобається,а от можливі наслідки не дуже. І ти бредеш цим світом з посмішкою на обличчі та свинцевими думками в голові,і думаєш: «Що я роблю? А головне навіщо?» Ти заходиш все далі й далі,бо не хочеш йти проти себе,не хочеш знищувати своє таке недолуге,дурнувате щастя, яке з’явилось так несподівано, і скоріш за все, так само несподівано зникне, залишивши після себе гігантську пустоту, яку не буде чим заповнити. І тут, увага! Ти влипаєш вдвічі більше, бо приходять наслідки - вірні друзі та спадкоємці твоїх дій та думок.

І ти сидиш на своїй брудній канапі, приречений і розбитий, а з усіх боків за тобою спостерігають вони…Ті, хто йшов за тобою крок за кроком, бачив, як ти злітаєш, і  плачеш від щастя, ті,хто вимикав за тобою світло у кімнатах, ті, хто ховався за рогом, і вичікував свого зоряного часу. Це будуть наслідки.

Зараз ти такий безтурботний і самовпевнений, лише  проектуєш можливі виходи з ситуації, і навіть не підозрюєш, що на метеокарті твого життя формується страшний циклон, який призведе до жахливих катаклізмів - шалених торнадо та руйнівних цунамі на твоєму березі, який ти  так вдало облаштував. Чи витримає твоє нетривке бунгало? 

Якщо витримає-вітаю. Ти вдало втрапив, ти вирулив, ти господар свого берега. Ти можеш пересипати пісок між пальців, і таким чином зупиняти час. Бо вони тебе настигли, а ти не знітився, ти їх чекав, вдивлявся в небо, і коли вони прийшли, запросив їх до себе, назавжди. Ти знав на що йдеш. Ти зміг жити з ними, після всіх цунамі та штормів. Ти вцілів.

В іншому разі-ти залишишся сам після бурі, яка зруйнує все, чим ти жив. Вирве з корінням улюблену пальму, і розірве на шматки твоє скромне житло. І пісок на твоєму березі буде холодний, мокрий та неприємний, як сніг у відлигу.

Коли вони тебе знайшли, ти не зміг нічого вдіяти, ти ховався, ти не чекав на їх прихід, вони були недоречні в твоєму райському куточку насолоди, і ти не зміг сказати й слова, щоб змінити хоч щось. «Що мені робити? Що робити,коли мій острів накриє жахливе цунамі? Що робити,коли торнадо викраде мою улюблену пальму? Де я житиму, якщо мою хижу змиє в океан? Як я зупинятиму час, якщо мій пісок стане холодним і мокрим як сніг?»

І не почуєш нічого, крім як зловіщого шуму вітру, який робить небо свинцевим, як і думки в твоїй голові, робить прибережні води розгніваними, а поняття твоєї безпеки метафоричним та відносним. Ти вцілів, але покинув свій берег, покинув свою хижу, забув про свою пальму. Де ти тепер? Зависаєш у просторі, проклинаєш долю, випиваєш з випадковими знайомими, іноді згадуєш про тихі хвилі свого океану, про світлих піщаних янголів свого узбережжя, які  приходили після кожного припливу.

Все йде по колу,без початку і кінця. Після кожного цунамі-хтось зникає назавжди, а хтось  ставить своє бунгало ще ближче до води, щоб краще засинати під шум океану. 

Знайти своє місто під сонцем

Кожного разу,коли я йду на пари, то дивуюсь тому,що мрії здійснюються. Адже,ще 3 роки тому, така звичайна зараз процедура, здавалась мені атрибутом Бога.  Ніхто не вірив,що в мене вийде здійснити цю мрію -  навчатися у Львові, за 600 кілометрів від дому. Мій батько до останнього повторював,що Київ – то моя доля,але,як виявилось тепер,він помилявся. Саме про це я думаю,коли йду в університет. Я вдихаю на повні груди і кажу собі: «Я саме там,де маю бути. Я обрала вірний шлях».

Але дорога довга,тому це далеко не все. Коли я ходжу з кимось,то вся путь минає за розмовами,а коли йду сама,то декламую або вчу вірші Єсеніна та Бродського. Це я роблю вголос,і перехожі часто здивовано озираються. Апогей мого декламування припадає на вулицю Євгена Коновальця.  Постійно думаю про  те,що якось буду тут жити,і кожного дня дивитися,як сонце підсвічує листя каштанів. В мене обов’язково буде гарний балкон,на якому я буду  слухати гудіння трамваї і спостерігатиму за серпневими зорепадами. Моя мама,певно,привезе туди силу-силенну вазонок та квітів,за якими я не буду доглядати.  

Багато людей ходять в навушниках,бо люблять свою музику більше, ніж звуки міста,чи розмови перехожих. В мене все навпаки. Якби я була в навушниках,чи почула б, хто вчора виграв Х-фактор,чию квартиру сьогодні буде пограбовано,чи дізналася б про те,чим хвора продавчиня в магазині, і як їй робили операцію. Однозначно, що ні. Я б пропустила мільйони персонажів,характерів та облич. Але хочу виділити з усіх баяніста біля Костелу святих Ольги та Єлизавети. Ранок,який починався з його «Червоної рути» відразу ставав добрим,і мені здавалось,що кинувши йому монетку,я  забезпечую собі вдалий день. Він завжди ствердно  кивав головою,ніби підтверджуючи в мою теорію. Зараз я бачу,його рідше,бо живу за іншою адресою.

Взагалі  дорога кудись – це атракціон. Чи сама я йтиму,чи з кимось,це можливість співати,танцювати,складати вірші,будувати плани,фантазувати,спостерігати за перехожими,махати «привіт» похмурим незнайомцям у тролейбусах,автобусах і трамваях, дякувати водіям,які зупиняються на пішохідному переході, слухати вуличних музикантів, дивитись на ранкових безхатьків чи клацати щось в телефоні.

Коли я тільки починала ходити в університет,то кожного разу йшла іншою дорогою,блукала вулицями,втікала від дядечок, які пропонували встановити мені пластикові вікна чи балкон,сідала не на той тролейбус, вивчала нові назви магазинів та компаній,запитувала дорогу у п’яного листоноші, і врешті-решт, як маяк,з туману мені виднівся Лісотехнічний університет, і я  приходила до пункту призначення. До речі,щодо «лісотеху», то особливо він гарний в тумані. Іноді йдеш зранку,і навіть не бачиш, що він там ховається. Лише помічаєш, як з сивого простору виринають темні постаті сонних студентів.

Мене зустрічає напівпорожній корпус і сонний вахтер. Шукаю аудиторію за криками своїх одногрупників,усміхаюсь і ще раз повторюю собі: « Я там, де і маю бути, я на своєму місці».

Невидимі янголи наших подорожей

За моїми спостереженнями жодна моя поїздка не минала просто,сіро і буденно. Цей раз не став винятком. Сама ідея їхати потягом Львів-Москва, і прокидатися на нього в пів на сьому ранку була не надто простою. Бонусом до всього було те, що в мене був жахливий нежить, тому я з легкістю прокинулась о 6:33 від того, що не мала чим дихати. Порипавши паркетом, відсьорбнувши з горнятка шось схоже на гарячий шоколад, я вивалилась на морозну вулицю Шептицьких.

Ранок був тихий  і приємний. Валіза буксувала по снігу,і не давала мені пришвидшити крок. Те тьмяне світло, яке давали  сірий ранок і відблиски снігу мене зачаровував. Вже почала тішити себе думками, як сяду в трамвай,і проїдусь на шару до вокзалу, як біля мене стало чорне Пежо. Дядько за склом кликав до себе. Він активно розмахував руками, а я пасивно це споглядала. Зрозумівши, що я не реагую, він відкрив скло і сказав жвавим голосом, щоб я заходила. Не довго думаючи, я завалилась в салон його авто разом з усіма торбами. Пежо м*яко зрушило з місця. Я з цікавістю розглядлась навкруги. "В нього на руках шкарпетки...зимові шкарпетки..зимові шкарпетки з сірими ромбиками",-  почала я думати,але він прочитав мій здивований погляд і пояснив,що зранку поспіхом замість рукавиць,вдягнув шкарпетки,а так як кермо дуже холодне, то зігрівають вони однаково. "Достойно",-  подумала я,і почала сміятись. Виявилось він теж їхав на потяг Львів-Москва.

І чи то я ще не прокинулась, чи то цей чувак був якись нереальний, але все раптом стало текти так повільно. Магнітола увімкнула "Звезду по имени солнце". Хрипкий голос Цоя "Белый снег, серый лёд, на расстрекавшейся земле..." наче влучив не лише в ноти моєї душі,а й в ноти душі цього неймовірного чувака, цього січневого ранкового неба, цієї пізньої зими і масивного вокзалу,який  підсвічувався вогнями і, здавалося, наче він висить у повітрі. Вітя Цой наче сидів на задньому сидінні чорного Пежо і бив по струнах знову й знову,а ми з чуваком пошепки підспівували йому. Зграя вороння накрила Львівський двірець...і мене просто порвало. "И 2000 лет война, война без особых причин"-рипів Цой з магнітоли. "Война дело молодых"-шепотіла я до ворон. "Лекарство против морщин"-шепотів і собі мужик. Так ми доїхали до вокзалу.

"29.01.14,-12,07:32"-світилося табло,і повертало мене до реальності сухими фактами. "-12,а я не маю шапки,бо загубила її в уманській маршрутці".

"Щасливої дороги"- сказав мужик і моя валіза бахнулась на сніг.

"І вам"-прохрипіла я вніс.

Жаль,що не їде зі мною у вагоні. Але там на мене чекав куди колоритніший контингент.

5 вагон,11 місце,дістала студентський і свій білет за 18 гривень,який я купила в касі для інвалідів війни та пенсіонерів.

Я люблю Львівськйи вокзал,і мені зовсім не хотілось їхати. Тим більше мені досі здавалось,що біля мене співає Цой. Мене зустріла мужикувата провідниця,я влізла у вагон і сіла на свою 11 полицю. Відразу стало ясно, що їхатиму я не сама,бо поличка напроти була заваляна чиїмись речами.

Таак,чорна шкіряна куртка-це мужик. Баночки з якимось майонезом, ряба торба-це дідо. Це точно дідо. Полицю зайняв зморшкуватий, маленький дідок. Я Шерлок!

Він говорив по телефону. Це та говірка,яку ні з чим не сплутаєш-це Заааа-каррр-пааатяяя. Закарпатський дідо. То непогано. Погелготішви по телефону,обматюкашви Яника і провідницю,він дістав куряче крильце,чарку і самогонку,залиту тару від Фанти. "Щасливої дороги"-рипнув дід,і чарка спорожніла. "Щасливої"-відповіла я.

В той момент мої думки були про те, що я забулась вдома Фармазолін,і тепер мені судилось 6 годин боротись із нежитем один на один. З вікон дуло, провідниця матюкала мого попутника, в мене боліла голова, але в мене були навушники і вагон був напівпустий. До того ж я почувал себе у безпеці,бо тут до мене ніхто не дістане- ні деканат,ні куратори,ні лектори,ні одногрупники. Це дарувало спокій і впевненість. Дідо віддав мені свою ковдру,і я перекочуючись з боку на бік шукала себе у цьому житті,а ще позу, де б мій ніс дихав краще. Дідо ліг спати, але щоб себе заколисати врубав на весь вагон шансон. Аля Бутирка-Круг-Варавайки. Цой вийшов на наступній станції. Точніше у Красному. Не витримав лихої долі. Але мені то було в кайф. Якби тут їхав мій брат,то він би ще підспівував. Після Цоя не витримала провідниця, яка і так негативно ставилась до зморшкуватого мужика,тому насварила його і наказала вимкнути музику,натомість сама увімкнула НАШЕ РАДІО. Краще б шансон грав. Круг душевніший, ніж попса. Мені було жаль діда. То несправедливість і дискримінація. Він жалюгідно намагавя слухати свій музон тихенько,потім клацав вимикачем "радіо офф/он",врешті-решт обламався і заснув. Я в той час сякалась-сякалась і сякалась. Ніс пік, губи пекли, з вікон дуло,дихати не було чим, єдине радував краєвид за вікном, і той спокій,який мене охоплював. В Тернополі рух пожвавився,і нам компанію скалили ще два мужика. Вони їхали в Москву. Їхні торби були гігантськими. Поставивши на столик по дві пляшки Поляни Квасової,один з них дістав горілку, але обламався,бо його колега відмовив йому у такому задоволенні,мовляв,зачекай трохи,ще рано , давай поговоримо.

І так вони тягнули час до самого Хмельницького. В їхніх пляшках земля справді здавалася круглою,покритою полями,лісами і снігом. І вся моя дорога вміщалась в їхніх пляшках,і всі їхні посмішки і відтягування часу, то була моя дорога. Час від часу вони чіплялись до провідниці,скоса дивилася на мене, а один з них,пропонував: "Ну що? П*єм?". «Нє,-говорив інший,-ще рано». І так до Хмельницького. Той що відмовляв був схожий на героя якогось мультика. Наприклад, на кота Леопольда. А його друг був... ні він взагалі ні на кого схожий не був. Він був носатий і зморшкуватий.і постійно хотів бухнути. Йому на голову до речі матрац упав з третьої полиці. І правильно зробив.

В Хмельницькому мій дідо прокинувся,наші сусіди вже почали діставати котлети і випивку,а  я далі сякалась і крутилась на полиці. Дідо теж почав щось діставати. Він дуже довго ровертав свої пакунчоки і кульочки. Мені здавалось, наче він хоче показати тим чувакам, що має більше жрачки, ніж вони. Але я помилялась.

"Дівчинко, ти їстимеш зі мною"-поставив він мене перед фактом. Ну гаразд, мене не треба було довго вмовляти, я справді їсти хотіла. Почала наминати крильце, коли дідо дістав самогонку, налив в чарку,сунув мені під ніс,прохрипів "Візьми,відразу то шо в носі мине". Я віднєкувалась, але після фрази "ну вас в баню",всушила залпом грамів 50 чарівного напою, і мій ніс знову задихав. Дідо мав непогані запаси, ми з*їли котлети,відбивні,якусь мазанку. Дідо працює на Сєвєрє 14 років,має три дочки і 5 внуків.а ще має смішний акцент,шансон на телефоні,хронічну нежить,тисячі зморшок і російський паспорт.

Мужики напроти були здивовані. Напилися і лягли кожен на свою полицю спати. Мудаки наче. Дідо навоняв своїми цигарками і теж зліг. Я далі сякалась на весь вагон і спогяладала,як за вікном поля змінюють ліси.а ліси виярки,а там далі мене чекала Вінниця. .

Це був повний вагон чуваків,які їхали в Москву на заробітки,які везли шматочки дому в торбах і наплічниках,заповнювали ними своє тіло і лягали на полиці - дивитися сни,поки на кордоні мужикувата провідниця не розбудить їх.  І в снах тих,вони сиділи за святковим столом зі своєю родиною,матюкали владу,співали пісень,сварили дружин і любили дітей,і так кожної ночі.

Дідо витягнув з-під полиці мої речі. Я посунула через вагон з торбами, збиваючи на своєму шляху чиїсь ноги, руки і матраци. Пацанчик з Росії зніс мої валізи. Вінниця зустріла мене холодом, завірюхою і слизькими сходами. Таксисти люб*язно пропонували свої послуги, але найперше,що мене хвилювало-це купити собі щось рятівне для носа,бо в автобусі я точно подохну. Витративши на порятунок 20 гривень, я попрямувала до тролейбусної зупинки. Я люблю вінницькі тролейбуси, бо  там дуже привітні контролери. Вони такі люб*язні і чемні, на відміну від львівських у трамваях. То демони просто. Я благополучно залізла у невірний тролейбус,і так само благополучно(завдяки контролерові)звідти вилізла,тягнучи за собою свої торби. На зупинці стояв хлопець. Мені чомусь здалося, що він нестиме мої валізи. І не дарма. Коли приїхав 6 тролейбус, синьоокий блондин подібний на мого брата заніс мій чемодан в транспорт і став біля мене. Вікна були замерзлі,а так як у Вінниці я буваю лише вночі,то орієнтуватися я не могла,тому скористалсь допомогою цього ж хлопця.

-Чуєш,ти не знаєш де центральнйи автовокзал

-Так,вон пишуть-вказує мені пацан на яскраві рухомі літери на таблі.

-Все одно-попускаюсь я-скажеш мені,коли вийти, бо я можу заблудитись.

-Окей-посміхається чувак-я теж туди

Простий, як двері-це добрий знак.

На зупинці він схопив мою валізу і взявши за плече сказав

-Пашлі!

-Пашлі-сміюсь я. І йдемо ми собі-Ти куди взагалі їдеш?

-Тростянчик,автобус через 5 хвилин

-Ти не втсигнеш.Он дивись поїхав твій автобус

-То не мій

-Ну гаразд,не твій. Немає такого в природі міста Тростянчик. Тростянець є.

-Є й Тростянчик. Ти звдіки?

-Я зі Львова. Тіки з потяга злізла

-А  я тіки посадив на потяг.

-уу.я тут буваю тільки вночі

-Класно

-Шо ж тут класного. Вночі тут стрьомно. Мудаки ходять різні.

-Ну..

Вінницький автовокзал,що вдень,що вночі однаково зариганий і страшний. А на касах там  сидять злі тітоньки, які п'ють чай і говорять про різний непотріб.

Мій носій підійшов до каси

-Дайте білет до тростянчика

-До тростянця-перепитала вусата бабця на окулярах

-До тростянчика

-До тростянця тобто

-Бачиш-кажу-навіть в касі про таке не чули. Нема твого Тростянчика.

-До Тростянчика-вперся чувак

-Візьміть-роздупляється касирша

-А мій автоубс хоч є-запитую я

-Подивись-зникає чувак у нетрях вокзалу

-Перепрошую,а на Умань в 14:55 буде

-Ні,нема нічого на Умань.

Щось в середині обривається

-Як немає? Не може бути.

Баба починає залазити під стіл,знімати свої шкари,трусити їх,чухати собі дупу,потім ногу,потім голову. Потім ще раз так само по колу.

Мене це нервує.

-Перепрошую, до Умані,який найближчий.

-В 15:40-відказує з-під столу вусата і далі продовжує чухати сраку.

Я обламуюсь. Хоча годину чекати,це не так багато.

Мій чувак пішов по-англійськи,непрощавшись,і від того мені було щемко на душі. Але спокій і гармонія мене не покидали. Я знайшла автомат з кавою, взяла собі гарячого шоколаду,і розмовляла по телефону на весь вокзал,так ,що на мене обертались бомжі,таксисти і водії.

Житомир-Євпаторія. Моя кінцева. Вусань-водій навіть мою валізу поклав в багажне відділення,так ще ніхто не робив. Але наказав забрати у Гайсині. Автобус був напівпустий. Я нарешті нормально дихала,і могла повноцінно насолоджуватись життям.З вікон знову дуло.

Але за ними було те.чого я не бачила,коли їздила вночі або коли спала. Там був простір.Величезний простір полів та лісів,закутаний в сніг. Я думаю,якби хтось робив ілюстрований словник,то до слова спокій треба прикріпити зображення цього простору,який спокійний у своїй незалежності та волі. Мої очі хотіли вібрати в себе ту чистоту і гармонію,яку випромінювало все навкруги,і від того на моєму обличчі з*являлась посмішка, яка давалась мені боляче,через потріскані губи.

Я була саме там, де треба. Я була на самоті,в спокої і мирі і злагоді з навколишнім світом. Мені здавалось, наче всю цю подорож мене хтось ніс в долонях,і спускав на мою голову різних янголів у вигляді чувака на пежо,Закарпатського діда,синьоокого з Тростянчика та інших персонажів,які так чи інакше правили мою реальність в кращу сторону. Хочеться сказати дякую. Світ не змудакувався повністю. І це головне.

Цой знову їхав десь на задніх сидіннях. І співав своє "красная,красная кровь,через час уже просто земля"...

Мене чекав дім. Цой виліз в Теплику.

Чим ближче додому, тим більше снігу.

Ті завірюхи навіювали на мене дрімоту.а на дороги купу заметів,в яких завтра дріматимуть сонні водії,що нерозплющивши  добре очі,їдуть у своїх важливих справах.

А я дріматиму вдома. У своїй Христинівці.Там хоч з вікон не дує.

За теплими вікнами затишного помешкання зима завжди солодка, магічна і казкова.

Сергій Жадан - проповідник з харківської Месопотамії

9 історій про 9 життів і 30 віршованих легенд - уточнень з харківського Межиріччя, окутаного загадковістю та містикою, написані з любов’ю та пристрастю Сергієм Жаданом - саме так можна описати нове дітище харківського письменника - «Месопотамія».

Як і в кожному творінні Сергія Вікторовича тут присутні кримінальні авторитети, палкі коханки, чарівні лесбійки, сумні вдови,вірні друзі та запеклі вороги. Письменник залюблений у своє рідне місто,тому це і є його Межиріччя,його Месопотамія, де виникають нові міфи і легенди, вірування та релігії, де є ріки, що «відділяють своїх від чужих,захищають нас від загроз та несподіванок... що вміють чекати, вміють починати все спочатку», а коли таких рік багато, і твоє місто лежить між них, то можна вічно помилятись, чекати своєї нагоди і починати все заново, чим і займаються головні герої «Месопотамії».

Це не просто 9 історії та 30 віршів ніяк не пов’язаних між собою. Головні герої непомітно переходять з одного твору до іншого, з віршів у прозу, з крупних планів у загальні. Саме це поєднання їхніх життів в русі одного міста, в диханні одного часу дає змогу уявити цілісну картину і створити ілюзію невеличкої  повісті, яка, як заначає сам письменник, тісно пов’язана з шумерською міфологією та біблійними мотивами.

Проведемо короткий огляд збірки.

Починається все з Марата, який в збірці «Марадонна» тягнув трубу через Кавказ,а в «Месопотамії» «помер увісні,на початку березня навесні». Його друзі збираються на поминки в нього вдома і розказують  неймовірні  історії з Маратового життя. Тут не можна не помітити паралель із сюжетом з Біблії – Марат помирає на Великдень, рятує життя вчителю,ніби воскрешає Лазаря, історію про Марата розказує Іван, якого той звав «улюбленим учнем». Сам письменник називає цього героя «Ісусом нашого часу», який вів боротьбу,як на рингу так і по життю.

Назва наступного оповідання говорить сама за себе – «Ромео». Головний герой  - двадцятирічний хлопець,схожий на «вокаліста боні ема у кращі їхні часи», який вважав себе «зіркою», приїжджає  у місто, «яке лежить на ріці».Тут він закохується в колегу своєї мами-Дашу, що здає йому житло. Оповідання виключно про любов, «любов, якої стане на всіх».

«Іван» - історія персонажа, що був улюбленим учнем Марата, а зараз живе по сусідству з Ромео. Сюжет будується навколо весілля Соні –подружки Даші. Тут панує атмосфера родинного свята, братньої підтримки та справжніх чоловічих розмов. Іван- виступає, як герой,захисник справедливості, навіть у п’яних бійках,тому «що іноді наші уявлення про кривду,завдану нам, зовсім не співмірні з тими докорами сумління, які будуть гризти наш ціле життя».

Оповідання «Маріо пов’язане з попереднім, бо саме через Сонине весілля дядько Маріка –Коля потрапляє в лікарню. Тут ключовим образом є родина, а «у родині головне що? Довіра». Саме через цю довіру Марік піддається спокусі і зав’язує стосунки зі своєю кузиною Настею. «Життя – штука виснажлива,потрібно підтримувати одне одного, особливо, якщо ми одна сім’я. У нашій сім’ї…чоловіки завжди були в одному бізнесі,»-казав дядя Коля. Проблема вибору між новим життям та родинними традиціями є головною як у творі,так і у житті Маріка.

Далі дія переноситься у лікарню,де хворий на туберкульоз Юра переховується, від уже згадуваного в найпершій історії Чорного. Можна помітити протиставлення Юри та Маріо. Якщо Марік дослухався до сім’ї і виконував усі родинні закони, то Юра,незважаючи на те,що «старий завжди хотів,аби вони працювали разом» ,з ним вже 10 років не спілкувався і надавав перевагу життю в рок-н-роллі, яке «передбачає ненависть та прокляття». Письменник акцентує нашу увагу на тому,що лікарня – є символом укриття від життєвих проблем та побутових невдач, тому його герої двічі повторюють одну і ту ж репліку: «Не можна втекти від себе, не можна втекти від своєї печалі», ніби усвідомлюють це, коли лежать на лікарняних ліжках.

Тепер настає час знайомитись із Фомою, який «тримав невелику мережу пересувних кав’ярень». Дія відбувається навпроти будинку, де жили Даша та Ромео. В цьому творі присутні суто жаданівський гумор та діалоги, прості, але водночас зрозумілі кожному. Фома закохується в офіціантку,яка в минулому була повією. Історії їхніх дивних стосунків письменник присвячує своє оповідання, в якому від імені офіціантки Олі окреслює призначення чоловіків, чиє серце боги відкривають «для закоханості та запеклості, налаштовуючи їх на безкінечні радощі  та страждання» і їм залишається «чекати й не відступатись..сподіваючись,що цього разу любов їх не зрадить,а смерть відступиться».

Оповідання «Матвій» екскурс десятьма роками життя радіоведучого Матвія, який за тридцять років не отримав «жодної втіхи від занурення в невідоме, жодної радості від продовження початого». Впровдож  цих 10 років він закоханий у жінку, яка то з‘являється в його житті, то зникає з нього. Вона змінює зачіску, колір волосся, чоловіків, роботу, але доля все одно зводить її з ним, бо «світ тісний, життя коротке,люди схильні до пліткування». Матвія мучить «відчуття втраченого часу…стає поперек горла та виснажує..». Вкотре письменник проголошує ідею, що «любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов’ю… гріється нею мов кам’яним вугіллям… без любові місто помре від холоду і спраги». Це є ще одною ланкою,що об’єднує усі оповідання в цій збірці – спільна ідея любові,на якій тримається весь світ,яку виробляє кожен з героїв оповідань.

«Боб» – це єдина історія,в якій Сергій Вікторович віддаляє свого героя від Харкова. Боб Кошкін прибуває до Америки, де має почати нове життя. У Філадельфії живуть його родичі, в яких Боб і проведе ці декілька місяців. Тут він закохується у свою кузину - 16-річну Ліліт, але на жаль, все закінчується не так як у випадку з Маріком. Скоріш за все тут не було таких сімейних традицій та родинних законів підтримки та довіри. Загалом Америка його не прийняла,як і він її. Врятувавшись від смерті і очікуючи відльоту додому робить висновок: «... залишається любити життя таким, як воно є. Себто нестерпно неймовірним. Себто неймовірно нестерпним».

В останньому оповіданні автор збирає всіх персонажів на день народженні у Луки, який хворий на рак горла і зовсім не хоче лікуватись, натомість хоче зібрати усіх своїх друзів, можливо, востаннє у своєму житті. Розповідь ведеться від імені Матвія. Кінець за задумом схожий на початок. Герої ніби апостоли, збираються на Святу вечерю до друга,який неминуче має померти. Від імені Луки проголошується головна істина «Смерть є… але вона не має жодного значення з огляду на її неминучість.... Єдине,що по-справжньому має вагу, - це наша закоханість, любов…Знаходити її – радість, втрачати її – прикрість і нещастя… присутність її в нашому диханні…є чи не найбільшою інтригою в нашому житті». Усі ці люди після першої історії, ніби розбрелись по світу,і навіть не підозрювали, що так часто перетинались один з одним, і ось автор збирає їх знову, об’єднує їх спільним горем, спільною любов’ю, повертає їх до ріки,в яку вони всі разом заходять і світяться в місячному промінні. «Потрібно завжди повертатися, інакше для чого було кудись узагалі рушати?»

Далі починається другий розділ книги «Уточнення та узагальнення», де всіх героїв із прози Сергій Жадан переносить у поезію,надає їм форми та ритму, розказує про причини їхнього смутку та невдач, вказує на важливість їхньої любові, якою гріється місто, на важливість їхньої пам’яті і їхніх повертань на ці «пагорби й ріки».

Збірка наскрізь просякнута любов’ю,відчаєм та жагою до життя. Її розчленованість лише умовна, кожна історія є причиною наступної. «Месопотамія» -  це жива реальність, в якій існує кожен з нас, справжні герої, з якими доводиться часто стикатися. Сергій Жадан не здає позицій, залишається так само географічно та морально  відданий рідному місту, стоїть над Харковом, мов проповідник, і читає усім псалми зі своєї кишенькової Біблії.