Знайти своє місто під сонцем

Кожного разу,коли я йду на пари, то дивуюсь тому,що мрії здійснюються. Адже,ще 3 роки тому, така звичайна зараз процедура, здавалась мені атрибутом Бога.  Ніхто не вірив,що в мене вийде здійснити цю мрію -  навчатися у Львові, за 600 кілометрів від дому. Мій батько до останнього повторював,що Київ – то моя доля,але,як виявилось тепер,він помилявся. Саме про це я думаю,коли йду в університет. Я вдихаю на повні груди і кажу собі: «Я саме там,де маю бути. Я обрала вірний шлях».

Але дорога довга,тому це далеко не все. Коли я ходжу з кимось,то вся путь минає за розмовами,а коли йду сама,то декламую або вчу вірші Єсеніна та Бродського. Це я роблю вголос,і перехожі часто здивовано озираються. Апогей мого декламування припадає на вулицю Євгена Коновальця.  Постійно думаю про  те,що якось буду тут жити,і кожного дня дивитися,як сонце підсвічує листя каштанів. В мене обов’язково буде гарний балкон,на якому я буду  слухати гудіння трамваї і спостерігатиму за серпневими зорепадами. Моя мама,певно,привезе туди силу-силенну вазонок та квітів,за якими я не буду доглядати.  

Багато людей ходять в навушниках,бо люблять свою музику більше, ніж звуки міста,чи розмови перехожих. В мене все навпаки. Якби я була в навушниках,чи почула б, хто вчора виграв Х-фактор,чию квартиру сьогодні буде пограбовано,чи дізналася б про те,чим хвора продавчиня в магазині, і як їй робили операцію. Однозначно, що ні. Я б пропустила мільйони персонажів,характерів та облич. Але хочу виділити з усіх баяніста біля Костелу святих Ольги та Єлизавети. Ранок,який починався з його «Червоної рути» відразу ставав добрим,і мені здавалось,що кинувши йому монетку,я  забезпечую собі вдалий день. Він завжди ствердно  кивав головою,ніби підтверджуючи в мою теорію. Зараз я бачу,його рідше,бо живу за іншою адресою.

Взагалі  дорога кудись – це атракціон. Чи сама я йтиму,чи з кимось,це можливість співати,танцювати,складати вірші,будувати плани,фантазувати,спостерігати за перехожими,махати «привіт» похмурим незнайомцям у тролейбусах,автобусах і трамваях, дякувати водіям,які зупиняються на пішохідному переході, слухати вуличних музикантів, дивитись на ранкових безхатьків чи клацати щось в телефоні.

Коли я тільки починала ходити в університет,то кожного разу йшла іншою дорогою,блукала вулицями,втікала від дядечок, які пропонували встановити мені пластикові вікна чи балкон,сідала не на той тролейбус, вивчала нові назви магазинів та компаній,запитувала дорогу у п’яного листоноші, і врешті-решт, як маяк,з туману мені виднівся Лісотехнічний університет, і я  приходила до пункту призначення. До речі,щодо «лісотеху», то особливо він гарний в тумані. Іноді йдеш зранку,і навіть не бачиш, що він там ховається. Лише помічаєш, як з сивого простору виринають темні постаті сонних студентів.

Мене зустрічає напівпорожній корпус і сонний вахтер. Шукаю аудиторію за криками своїх одногрупників,усміхаюсь і ще раз повторюю собі: « Я там, де і маю бути, я на своєму місці».