Чи витримає твоє нетривке бунгало?

Знаєте це відчуття,коли розумієш,наскільки серйозно ти влип,і на скільки тепер важко буде цього позбутися. А ще в додачу,сам процес тобі подобається,а от можливі наслідки не дуже. І ти бредеш цим світом з посмішкою на обличчі та свинцевими думками в голові,і думаєш: «Що я роблю? А головне навіщо?» Ти заходиш все далі й далі,бо не хочеш йти проти себе,не хочеш знищувати своє таке недолуге,дурнувате щастя, яке з’явилось так несподівано, і скоріш за все, так само несподівано зникне, залишивши після себе гігантську пустоту, яку не буде чим заповнити. І тут, увага! Ти влипаєш вдвічі більше, бо приходять наслідки - вірні друзі та спадкоємці твоїх дій та думок.

І ти сидиш на своїй брудній канапі, приречений і розбитий, а з усіх боків за тобою спостерігають вони…Ті, хто йшов за тобою крок за кроком, бачив, як ти злітаєш, і  плачеш від щастя, ті,хто вимикав за тобою світло у кімнатах, ті, хто ховався за рогом, і вичікував свого зоряного часу. Це будуть наслідки.

Зараз ти такий безтурботний і самовпевнений, лише  проектуєш можливі виходи з ситуації, і навіть не підозрюєш, що на метеокарті твого життя формується страшний циклон, який призведе до жахливих катаклізмів - шалених торнадо та руйнівних цунамі на твоєму березі, який ти  так вдало облаштував. Чи витримає твоє нетривке бунгало? 

Якщо витримає-вітаю. Ти вдало втрапив, ти вирулив, ти господар свого берега. Ти можеш пересипати пісок між пальців, і таким чином зупиняти час. Бо вони тебе настигли, а ти не знітився, ти їх чекав, вдивлявся в небо, і коли вони прийшли, запросив їх до себе, назавжди. Ти знав на що йдеш. Ти зміг жити з ними, після всіх цунамі та штормів. Ти вцілів.

В іншому разі-ти залишишся сам після бурі, яка зруйнує все, чим ти жив. Вирве з корінням улюблену пальму, і розірве на шматки твоє скромне житло. І пісок на твоєму березі буде холодний, мокрий та неприємний, як сніг у відлигу.

Коли вони тебе знайшли, ти не зміг нічого вдіяти, ти ховався, ти не чекав на їх прихід, вони були недоречні в твоєму райському куточку насолоди, і ти не зміг сказати й слова, щоб змінити хоч щось. «Що мені робити? Що робити,коли мій острів накриє жахливе цунамі? Що робити,коли торнадо викраде мою улюблену пальму? Де я житиму, якщо мою хижу змиє в океан? Як я зупинятиму час, якщо мій пісок стане холодним і мокрим як сніг?»

І не почуєш нічого, крім як зловіщого шуму вітру, який робить небо свинцевим, як і думки в твоїй голові, робить прибережні води розгніваними, а поняття твоєї безпеки метафоричним та відносним. Ти вцілів, але покинув свій берег, покинув свою хижу, забув про свою пальму. Де ти тепер? Зависаєш у просторі, проклинаєш долю, випиваєш з випадковими знайомими, іноді згадуєш про тихі хвилі свого океану, про світлих піщаних янголів свого узбережжя, які  приходили після кожного припливу.

Все йде по колу,без початку і кінця. Після кожного цунамі-хтось зникає назавжди, а хтось  ставить своє бунгало ще ближче до води, щоб краще засинати під шум океану.