Чи витримає твоє нетривке бунгало?

Знаєте це відчуття,коли розумієш,наскільки серйозно ти влип,і на скільки тепер важко буде цього позбутися. А ще в додачу,сам процес тобі подобається,а от можливі наслідки не дуже. І ти бредеш цим світом з посмішкою на обличчі та свинцевими думками в голові,і думаєш: «Що я роблю? А головне навіщо?» Ти заходиш все далі й далі,бо не хочеш йти проти себе,не хочеш знищувати своє таке недолуге,дурнувате щастя, яке з’явилось так несподівано, і скоріш за все, так само несподівано зникне, залишивши після себе гігантську пустоту, яку не буде чим заповнити. І тут, увага! Ти влипаєш вдвічі більше, бо приходять наслідки - вірні друзі та спадкоємці твоїх дій та думок.

І ти сидиш на своїй брудній канапі, приречений і розбитий, а з усіх боків за тобою спостерігають вони…Ті, хто йшов за тобою крок за кроком, бачив, як ти злітаєш, і  плачеш від щастя, ті,хто вимикав за тобою світло у кімнатах, ті, хто ховався за рогом, і вичікував свого зоряного часу. Це будуть наслідки.

Зараз ти такий безтурботний і самовпевнений, лише  проектуєш можливі виходи з ситуації, і навіть не підозрюєш, що на метеокарті твого життя формується страшний циклон, який призведе до жахливих катаклізмів - шалених торнадо та руйнівних цунамі на твоєму березі, який ти  так вдало облаштував. Чи витримає твоє нетривке бунгало? 

Якщо витримає-вітаю. Ти вдало втрапив, ти вирулив, ти господар свого берега. Ти можеш пересипати пісок між пальців, і таким чином зупиняти час. Бо вони тебе настигли, а ти не знітився, ти їх чекав, вдивлявся в небо, і коли вони прийшли, запросив їх до себе, назавжди. Ти знав на що йдеш. Ти зміг жити з ними, після всіх цунамі та штормів. Ти вцілів.

В іншому разі-ти залишишся сам після бурі, яка зруйнує все, чим ти жив. Вирве з корінням улюблену пальму, і розірве на шматки твоє скромне житло. І пісок на твоєму березі буде холодний, мокрий та неприємний, як сніг у відлигу.

Коли вони тебе знайшли, ти не зміг нічого вдіяти, ти ховався, ти не чекав на їх прихід, вони були недоречні в твоєму райському куточку насолоди, і ти не зміг сказати й слова, щоб змінити хоч щось. «Що мені робити? Що робити,коли мій острів накриє жахливе цунамі? Що робити,коли торнадо викраде мою улюблену пальму? Де я житиму, якщо мою хижу змиє в океан? Як я зупинятиму час, якщо мій пісок стане холодним і мокрим як сніг?»

І не почуєш нічого, крім як зловіщого шуму вітру, який робить небо свинцевим, як і думки в твоїй голові, робить прибережні води розгніваними, а поняття твоєї безпеки метафоричним та відносним. Ти вцілів, але покинув свій берег, покинув свою хижу, забув про свою пальму. Де ти тепер? Зависаєш у просторі, проклинаєш долю, випиваєш з випадковими знайомими, іноді згадуєш про тихі хвилі свого океану, про світлих піщаних янголів свого узбережжя, які  приходили після кожного припливу.

Все йде по колу,без початку і кінця. Після кожного цунамі-хтось зникає назавжди, а хтось  ставить своє бунгало ще ближче до води, щоб краще засинати під шум океану. 

Знайти своє місто під сонцем

Кожного разу,коли я йду на пари, то дивуюсь тому,що мрії здійснюються. Адже,ще 3 роки тому, така звичайна зараз процедура, здавалась мені атрибутом Бога.  Ніхто не вірив,що в мене вийде здійснити цю мрію -  навчатися у Львові, за 600 кілометрів від дому. Мій батько до останнього повторював,що Київ – то моя доля,але,як виявилось тепер,він помилявся. Саме про це я думаю,коли йду в університет. Я вдихаю на повні груди і кажу собі: «Я саме там,де маю бути. Я обрала вірний шлях».

Але дорога довга,тому це далеко не все. Коли я ходжу з кимось,то вся путь минає за розмовами,а коли йду сама,то декламую або вчу вірші Єсеніна та Бродського. Це я роблю вголос,і перехожі часто здивовано озираються. Апогей мого декламування припадає на вулицю Євгена Коновальця.  Постійно думаю про  те,що якось буду тут жити,і кожного дня дивитися,як сонце підсвічує листя каштанів. В мене обов’язково буде гарний балкон,на якому я буду  слухати гудіння трамваї і спостерігатиму за серпневими зорепадами. Моя мама,певно,привезе туди силу-силенну вазонок та квітів,за якими я не буду доглядати.  

Багато людей ходять в навушниках,бо люблять свою музику більше, ніж звуки міста,чи розмови перехожих. В мене все навпаки. Якби я була в навушниках,чи почула б, хто вчора виграв Х-фактор,чию квартиру сьогодні буде пограбовано,чи дізналася б про те,чим хвора продавчиня в магазині, і як їй робили операцію. Однозначно, що ні. Я б пропустила мільйони персонажів,характерів та облич. Але хочу виділити з усіх баяніста біля Костелу святих Ольги та Єлизавети. Ранок,який починався з його «Червоної рути» відразу ставав добрим,і мені здавалось,що кинувши йому монетку,я  забезпечую собі вдалий день. Він завжди ствердно  кивав головою,ніби підтверджуючи в мою теорію. Зараз я бачу,його рідше,бо живу за іншою адресою.

Взагалі  дорога кудись – це атракціон. Чи сама я йтиму,чи з кимось,це можливість співати,танцювати,складати вірші,будувати плани,фантазувати,спостерігати за перехожими,махати «привіт» похмурим незнайомцям у тролейбусах,автобусах і трамваях, дякувати водіям,які зупиняються на пішохідному переході, слухати вуличних музикантів, дивитись на ранкових безхатьків чи клацати щось в телефоні.

Коли я тільки починала ходити в університет,то кожного разу йшла іншою дорогою,блукала вулицями,втікала від дядечок, які пропонували встановити мені пластикові вікна чи балкон,сідала не на той тролейбус, вивчала нові назви магазинів та компаній,запитувала дорогу у п’яного листоноші, і врешті-решт, як маяк,з туману мені виднівся Лісотехнічний університет, і я  приходила до пункту призначення. До речі,щодо «лісотеху», то особливо він гарний в тумані. Іноді йдеш зранку,і навіть не бачиш, що він там ховається. Лише помічаєш, як з сивого простору виринають темні постаті сонних студентів.

Мене зустрічає напівпорожній корпус і сонний вахтер. Шукаю аудиторію за криками своїх одногрупників,усміхаюсь і ще раз повторюю собі: « Я там, де і маю бути, я на своєму місці».