Я пишу цей текст під сирену. Тільки говорили, що сьогодні вже день без тривог, як на маєш знову
всі питають, як мені Фінляндія. як воно повернутись
Про повертання завжди думається, коли збираєш валізу. Це через те, що саме збрирання справа тривожна і відволікаєш себе думками про солодку мить повернення в свою затишну квартиру, без потреби знову найближчим часом вирушати в яку-небудь дискомфортну дорогу
Дорога справді була дискомфортна і тривожна. Думки про шалені черги на кордонах, повний автобус схвильованих перезбуджених жінок з дітьми, жінок з котами, просто жінок. Всі обговорюють останні новини, останні вибухи, перемоги, усі намагаються заглянути в майбутнє...лише кіт сфінкс в клітці просто перелякано світить очима салоном автобуса.
Виявляється черги на кордоні немає. Ми постояли десь біля заправки, поблизу рави. Всі вибігли у якусь кафе, потім прибігли назад. Люди з собаками, котами та дітьми - вигуляли їх на сухій березневій траві.
Польські прикордонники вподобали кота. Документів на нього їм не треба. Дали якийсь інформаційний лист господарці, мовляв, зіскануйте кью-ар код і все буде добре.
Дівчина випустила кота з клітки. Це був найяскравіший спогад з цієї поїздки автобусом. Ніколи не бачила такого спортивного, атлетичного кота. Такого вишуканого і граційного. Він був наляканий ситуацією, яка склалась, але тримався досить гордо і показово сміливо. Розглядав людей, реагував на кожен шурхіт, намагався видертися на крісло. Коли вже дозволив собі забагато, дівчина запхала його назад в клітку. Звідки він до Варшави світив своїми хижими очима.
Я намагалась зробити фото на згадку, але як завжди вийшло щось не надто придатне для ілюстрування моїх внутрішніх відчуттів та симпатії до цієї тварини.
Я приїхала у Варшаву близько 6ої. Заснула відразу ж як ми в*їхали у Польщу. І спала до самої Варшави. Трохи розговорились з дівчиною поруч. Вона до цього вночі жалілася мамі, що тут повний автобус "рускоговорящих". Вирішила її порадувати своєю українською.
Прохолодний ранок, сонний мозок, і два рюкзаки. Плечі відразу стали металеві. Мій літак за добу. Курва, що я маю робити весь цей час. І як в чорта доїхати до Модліна.
Я побродила Заходньою. Вся станція гудить українською. Хтось загубився, хтось біжить на потяг, хтось не знає де його платформа. Я вийшла на міст, і дивилась на це все. Часу на відміну від всіх тут присутніх в мене було вдосталь. Я пройшла крізь реконструкцію вокзалу, спустилась до невеликого скверу, взяла каву в Жабці, і сіла в тому ж сквері напроти чогось схожого на нашу львівську Цитадель. Згодом пішла просто в бік якогось Ашану, здається. Набрав Ярема і порадив їхати у центр Коперніка. Я відшукала станцію Метро, яке виявилось безкоштовним для українців. Місто ще було сонне, на вулицях лише песики і їхні господарі. Їх було дуже багато. І всі спокійні...не такі як той красивий кіт в автобусі.
Метро у Варшаві пахне краще ніж в Києві. Я без проблема доїхала до станції, де був центр Коперника. До його відкриття залишалось півгодини. Я пройшла повз знімальний майданчики якогось фільму, де стрибали скейтбордисти і сіла на березі Вісли. Мені поталанило спіймати напрочуд класну погоду. У своїй зимовій куртці та зимових черевиках, 8 кг рюкзаками на плечах, я повільно варилась на польському сонці. Знайшла місце де скинула з себе зайве, всілась зручно, їла ковбаски, пила йогурт, дивилась на Віслу, на бігунів, що курсували туди-сюди набережною, на велосипедистів, на просто людей, які вийшли на ранкову зарядку. Думала про те, що від початку війни ще не виходила на пробіжку. Якось не могла зібрати до купи все в собі. Боялась поглядів коментарів людей. Мовляв чого бігаєш, вдома сиди, чи йди воюй, чи гроші збирай... думала про те, що теж хотіла б якось тут побігати.
До 9ої відкрили центр, я скинула речі, красиві люди, красиві охоронці і касири. Всі мені усміхались і допомагали. Мої дві години в центрі Коперника разом із двома групами польських школярів минули дуже продуктивно і весело. Я бавилась зі світлом і звуком, вдягала скафандр, проходила тести і задачки, тисла всілякі кнопки. В школі мені ніколи не подобалась фізика, але тут в музеї був цікавий сам інтерактив.
За цей час я добряче вбила ноги, хоч ходила без важчого рюкзака, і до того ж зголодніла. Обід обійшовся в 25 злотих. Але зрештою було смачно
Далі Ярема написав мені, що поруч є музей сучасного мистецтва. Там було ще затишніше. Виставка присвячена забороні абортів, правам жінок. Я годину ходила між експонатами, слухала аудіочастини виставки, дивилась візуал, потім ще півгодини розглядала польські книжки в книгарні.
Поряд з музеєм, було місце для лежання. Просто дерев*яні палети. Лягаєш на них і простонеба на березі Вісли і ніхто нічого до тебе не матиме. Неподалік дві подруги їли піцу, далі дівчина розмовляла телефоном, група студентів чекала на друга, парочка лежала обіймаючись. Я зняла черевики, і можу закластися була найщасливіша з них всіх.
Кілька разів над нами пролетів гелікоптер, я читала книжку, потім просто лежала і їла жувальні цукерки педро. Врешті вирішила йти в старе місто. Глянути як там.
Дійшла, і хотілось там і залишитись. Писала Яремі, що ми мусимо приїхати сюди разом, на якийсь вікенд, просто витрачати філки, гуляти і насолоджуватись. Мовляв, це може бути зупинкою в нашому літньому Євротурі до моря. Писала так ніби війна скоро закінчиться. А як ще писати. коли ти хочеш щоб ця срана війна закінчилась...напевно ж так
Я блукала у сумнівах, у думках про їжу, у тривогах про добирання назад на вокзал і в Модлін, і про той траханий тест на корону...
Не буду скиглити як важко було тягнути ці рюкзаки від музею, через старий ринок і до заходньої
Дорогою мене розсмішила зустріч з азербайджанським кур*єром Глово. Він запитав чи знаю я англійську, я кивнула. Почав запитував де знайти будинок номер такий то
Я відповіла, що з України і не знаю міста.
- а я из Азербайджана. тебе помочь чем то
- мне ннужно в модлин
- тебе нужно переночевать может. у меня есть кушетка.
- не, у меня самолет утром
- могу отвести
- нет, спасибо, я как-то сама
- ну как знаешь
Коротше, те слово кушетка...я просто уявила вже цю картину. І себе, і його, і кушетку з нами, і як він мене кудись везе. Чуйка підказала мені не погоджуватись..хоча можливо, я пропустила захопливу пригоду.
Хай так.
Натомість був захопливий піздєц
На заходню я причвалала втомлена. Волонтерка обнадіяла, що потяг буде в 17:40
На платформі, я і мужик, що їхав у Київ були одні. Він чекав на інший потяг. Мого не було ні в 17 40, ні в 17:50, ні взагалі не було.
Я повернулась до волонтерів. Інших. Кажуть в 18:50. На 9-ому пероні, щоправда ми самі там ніколи не були.
Донт ворі. Я сьогодні вже проходила його двічі.
Не люблю Польщу, бо не знаю якою мовою там говорити. Польську розумію, але розмовляти нею не вмію, англійською, подумають що якась зануда, а українською, подумають, що не поважаю іншу країну, і не намагаюсь зробити так, щоб мене зрозуміли. Курваааа
До 9ої платформи..було близько вранці..але надвечір, рюкзаки якось поважчали..хоч я перед цим і випила пиво для полегшення морального стану, але це не помогло.
На останніх 50-ти метрах мене на якісь спецмашинці підівз дядечко.
До потяга година, перон на вулиці. Я хочу в туалет. Холодно.
Бог добрий до мене в подорожах. Потяг прийшов раніше, і вдалось зігрітись, що відтермінувало решту проблем. Блаженний туалет відбувся на вокзалі в Модліні. Звідти я їхала сама в порожньому автобусі. Безкоштовно.
До безтурботного сидіння до 05-ої ранку, залишалась лише одна місія. Зробити антиген тест. Я побачила сірі вагончики, з написами ковід-тести. Вони не світились, я не надто надіялась, що воин працюють. Біля вагончика стояли два хлопці, курили. На моє запитання, чи працює оце завєдєніє, відповіли ствердно - то і були працівники вагончика. Один записав мене і з подивом: "Ви з україни?"
Другий запхав мені ті палки в носа. Мило посміхаючись.
Все було безкоштовно. І негативно.
Модлін на мій подив був напівпорожній. Я зайняла три крісла, лягла, з*їла йогурт, і дивилась хауса чи кіно. Час ішов повільно. Я хотіла поспати, але не вдавалось. Друга ніч без нормального сну вдавалась погано.
Людей ставало більше. Довелось поступитись одним кріслом..до другої ночі я так і не заснула. Потім провалилась в міні сон і підірвалась о третій, з думками що то вже четверта і пора на чек ін.
Від різкого підйому - закрутилась голова і попливло в очах. Я прибігла до стійок, і сіла на підлогу, глянула на годинник, а це лише по третій...аеропорт тільки прокидається..сил вставати вже не було. Сиділа там до четвертої.
Весь час. що я сиділа у Модліні, слухала уривки розмов українців..тривожних, і не чітких..надії, як все буде, спогадів, як все почалося і прогнозів на геополітичну ситуацію.
Я відчувала себе супер брудною, в прямому сенсі. Піт, недосип, голод. Мені було реально хріново. Купила якесь паніні, попила води. до літака досі година. Мої речі стерегла якась мила полячка, що летіла в Норвегію.
Почали запускати людей. Спершу класу преміум.
Після 15 хв, я зрозуміла, що то я в тому класі. Але чекати літак довелось в холодному коридорі на вулиці
Це райн ейр, дєтка.
Ну а далі, я трохи спала, трохи намагалась не зомліти...переліт з безсонням давав якісь галюцинації. Вперше сходила в туалет по "великому" в літаку. Не погане моє вперше. Переліт не довгий. Але мені слабо вкладалось в голові, що попереду ще пошук потяга у Хелсінкі і 6 годин дорозі.
Та як виявилось на мене чекала приємна несподіванка у вигляді Фінляндії.
Так ніби мене зустріла спокійна і надійна хресна мама, ніби обійняла, взяла за руку і провела. Спочатку в туалет, де співали пташки. Де я почистила зуби і вмилась, потім в дорогущий сабвей, потім в магазин за їдлом і потяг, а далі до залізничної станції.
Бетонні стіни, і сталевий ескалатор. По ньому спускаюсь я. Українка Алла, що хоче двох речей: аби закінчилась війна і в душ. ще мені хотілось викинути один з рюкзаків
Ярема був правий, шо я йобнусь ходити з двома.
На пероні стояв високий дядечко, я показала йому раніше куплені квитки, він відразу ж посадив мене на потяг до першої станції "Тікуріла".
В потязі мені все ще було трохи тривожно. Але сліпуче сонце і сніг, якось заспокоювали. Я вийшла на Тікурілі, піднялась нагору, уточнила про свій потяг у Каяні.
Над коліями була така надбудова-тунель. Там були просто лавки, а були лавки щоб сидіти "на кортанах". Не жартую. Ще мені кинувся в око паб. Спочатку я почула приємний олд-скул рок, далі побачила підстаркуватого брутального бармена, і його жвавого співбесідника з барною стійкою.
В мене було 40 хвилин до потяга. Чому б не згаяти їх за пивом тут. Скільки б воно вбіса не коштувало б.
от і сирена про відбій, до речі. Тривога тривала годину. цікаво, куди цей раз йобнуло
Я підійшла до барної стійки і сказала: "Це буде моє перше пиво у Фінляндії. Що ви мені порадите?"
Він вказав на кайзер. Як я дізналась за 15 хвилин від мужиків, порадив він мені повне гівно. Хоча насправді за 10 днів у Фінлядії, я не пила якогось супер виняткового пива. Пиво те й пиво. Одне тільки шо за 6 євро. Тільки не конвертуй це у гривні. Постійно просила я.
Перші 10 хвилин за останні три дні я просто видихнула. І зробила перший ковток. Оглянулась довкола і подумала
Мала, ти тут. Ти добралась. Ти сидиш на вокзалі у Фінляндії і п*єш пиво. Далі я перемкнула увагу на зовні. Бар на ЖД станції, то не місце для постійних клієнтів, але тут такі були. Перший сидів за стійкою, як тільки я прийшла, далі прийшов старший дядько на костилях, взяв пиво і газету
- кіто кітос
- кітос
поговорили вони
прийшла пара фінів. старших. Жіночка взяла 0.3 темного, чоловік 0.5 світлого. І газету
- кітос-кітос
- кітос
поговорили вони і сіли за столик
і шо найцікавіше, ніхто не брав те пиво, яке взяла є.
Мужик на костилях, розкрив газету, там величезними буквами писало МАРІУПОЛЬ!.а на іншій сторінці ПУТІН - ГАНГСТЕР
це здалось мені гарним знаком. У пабі до слова. був дивний напис. Український прапор з надписом "kiss my <3 Ukraine"
Пізніше я запитала, той символ значить серце чи задницю
Вони розсміялись. звичайно серце. Яка задниця
Як ви зрозуміли, що я дуже заглядала в газету діда на костилях, і інший з бару звернув увагу на це.
Ми розговорились, я розповіла звідки я, і куди їду. Розмова зайшла, сподівано, про війну, про кляту русню, про досвід фінів у війні з нею, про те що українці переможуть, і про те що путін йобутний на голову.
Фіни надають 3 місяці можливості проживання з виплатою 600 євро. То без статусу біженця. Ще за словами діда. Я не згадаю імені, але корейською його ім*я означає суп. Так от, за його словами, тут теж безкоштовний проїзд у транспорті за наявності українського паспорта.
Ми з мужиками довго говорили, без дурних пауз, іноді не розуміли одне одного, потім знову розуміли. Кітос - то дякую по фінськи. А двічі вони кажуть це, маючи на увазі що дуже сильно дякують
Я сказала своє перше Кітос Кітос і пішла вниз на перон
Мене чекала приємна несподіванка номер три.
Двоповерховий потяг, чистий і світлий, напівпорожній, з вай-фаєм і розетками біля кожного крісла. Я витягнула рюкзаки по східцям і сказала собі
"я вдома".
Облаштувала затишне місце, вкрилась курткою і вляглась дивитись на пейзажі
Згодом, зрозуміла що вони постійно однакові
ялинки берези сосни, ялинки берези сосни, замерзлі озера, болота, місто,
і так по колу. Озера постійно перетинала лижня. Як я дізнаюсь згодом, це фіни на бігових лижах прогулювались чи прямували десь у справах.
поки світило сонце, і сніг сліпив очі, все було таке нове і раніше не бачене для очей
Потяг їхав тихо, і розмірено, я знала, що попереду ще багато зупинок, і не треба нікуди зриватись і бігти
Можна було спати, їсти. заряджати телефон, переписуватись з яремою,слухати музику і думати про майбутні пригоди.
Я була реально щаслива саме в той момент у тому потязі
Чесно, повторюсь, але нема для мене більшого щастя і спокою ніж дорога. Саме цей момент коли сидиш в потязі, автобусі чи літакові: і більшість тривог позаду..а попереду просто наступна зупинка. І це все
а коли за вікном ще й нові пейзажі..такі що хочеться вийти вже на якійсь з цих непримітних станцій і піти глибоким снігом провалюючись між ялинок
темнішало..і пейзаж ставав більш депресивним. Потяг запізнювався. Додаток фінської залізниці вибачився за це переді мною
нічого, друже, я б ще їхала так вічність
але зупинка наближалась, і почуття спокою миттю вивітрювалось.
Ніч темна, чуже місто, кляті рюкзаки
я згадала, що цим же поїздом мав їхати ще один хлопець з моєї групи. але так і не знайшла його у вотцапп
ну ок, подумала, побачимось в готелі..якщо я туди дійду.
Вийшла напевно по 19ій в Каяні. І почвалала в напрямку готелю. Карта показувала йти 20 хвилин. Я пройшла кілька сотень метрів і отримала повідомлення від вищезгаданого попутника
Майлс писав, чи я не хочу піти разом до готелю
курва, хочу, але ж як тебе знайти
З цією думкою я обернулась і побачилась як хтось плентає з рюкзаком і серфінг-чохлом. Він помахав рукою. Ми обоє не були схожі на типових мешканців невеликого фінського Каяні
Майлс з Ірландії, у серф-чохлі в нього лижі, і все решта, в руках лижні черевики.
Поглянувши, що йому геть важко, я запропонувала понести його черевики. Руки у мене були вільні, а йому рухатись слизькою похилою вулицею, було важко.
- ю а джентлледі - сказав він
о та, давай жжартуй, подумала я...насправді просто мріючи про душ
ми йшли намагаючись розмовляти. Насправді, через його акцент, я не розуміла більшою половини його коментарів та запитань. Може далась в знаки ще й втома. Спільними зусиллями ми дійшли до готелю.
Він запитував про війну. Це було його перше запитання. Мовляв, шо я відчула у той перший день
Шок і страх. паніку.
не розуміння,що буде далі
у готелі нас зустріла дуже привітна леді
на нас був заброньований номер на 4ьох
Історично, нас мало бути 4еро, але 1 захворів, інший прибував завтра вранці, тож нас було двоє, яким треба було заплатити 155 євро аз номер на чотирьох
спочатку ми це зробили
зайшли в номер, кинули речі
і майлс бовкнув, типу, шо це кайнд оф шіт, пей фор зе сач е біг рум, фор онлі ту піпл
Ми повернулись, пояснювати це жіночці
не відразу, але вона ввійшла в ситуцію, повернула гроші Майлсу на картку, і ми зекономила по 10 євро здається
наша розмова була досить жвава, як на втомлених людей
але я рішучо їїї перервала. бо дуже хотіла в душ
Я переписувалась з Яремою. Там далеко у Львові. Вони з Вадіком пили на кухні, сварились через дурниці і по колу слухали одні і ті ж пісні...в паузах курячи тонни сигарет
Ми ж з Майлсом лежали на ліжках і ділилися ейфорією від лежання на справжньому ліжку
а не на кріслах потяга чи літака
в мене бурчав живіт, але кудись іти не хотілось. Думала перетерплю, а зранку поснідаю. Але мій новий друг запитав
- а ю хангрі
- ес ю кен хіар саундс оф май стомак - єс
Він пропонував йти по піцу. Неподалік від готелю
Окей, повагалась я, але мушу сушити голову. І тут я забула як буду фен англійьскою.
Чудовій леді, я пояснювала, копіюючи звуки фена і показуючи на волосся.
Ми з ірландцем ще довго з цього сміялись. По піцу йти довелось хвилин 20, ще хвилин 20 чекати.
Піца виявилась з тунцем. І смерділа рибою. Незважаючи на цю несподіванку, ми знизали плечима і з*їли її.
На тому лягли спати.
Смішно, шо цей тіп переодягався під ковдрою. Ну таке. Автобус мав приїхати по нас о 12ій, але телефон мого сусіда задзвонив о 8ій, що не дуже радувало. В трубці було чутно, що автобус буде по 9ій.
Ми спустилися на сніданок. Перед цим я розповідала, що маю свій уявний топ сніданків в готелях і його очолюють сніданок в Голандії та на МАЛЬТІ
перший сніданок в Фінляндії був дивним. Нічого надзвичайного. Але мюслі з молоком, кава і солодке - було те що треба. майлс взяв собі якусь міні сардельку, і казав шо вона огидна.
До нас підійшов інший ірландець. дара. Він теж з нашої групи. ВОни почали говорити між собою. І це здавалось мені взагалі чимось відмінними від англійської. Вони просто зліплюють цілі речення в купу і намагаються вимовити їх швидко.
Дара пішов і Майлс запитав мене, чи я щось зрозуміла з їхньої розмови
ні-чо-го
на це він розсміявся
за нами приїхала машинка. Брендована.
До Вуокатті 40 хвилин.
Я впала ззаду, і слухала музон в навушниках. бажання якось підтримувати розмову в мене не було. Майлс сів попереду, от він нехай цим і займається
Спершу ми приїхали не на ту адресу, і я виявила що забула зарядку до телефона. Спойлер, її я так і не знайду. Далі нас таки відвезли в оліміпйські селище на гірськолижну базу вуокатті. І це було реально одне з місць, яке я пам*ятатиму довго. залиті сонцем снігові схили, високі зелені сосни і красиві мінімалістичні будівлі.
Якщо добре пофантазувати. можна уявити, ніби приїхав на Оліміпаду.
Ми зайшли в медіацентрі, де вже була наша шефома АННА Лукарі, італієць Антоніо, фінка Ріна і вже вищезгаданий Дара.
Робота була сортувати куртки, пересувати столи і спілкуватись. У нас це виходило.
Було досить весело.
Десь з цього моменту я втрачаю чітку хронологію подій. Їх було забагато, і мої думки часто були не в моменті. Усвідомлювати, усе що відбулось доводиться вже зараз.
В перший день у Вуокатті, ми вчились їздити на бігових лижах. Взагалі історія зз лижами у мене трагічна, але бігові мені сподобались. Перед цим ми з Антоніо і Майлсом пішли гуляти територією.
Коли побачила зблизька спуски Вуокатті, підйомники, сліпучий сніг, щасливих людей...мені не залишалось нічого, як запланувати собі взяти в оренду борд і хоча б раз тут спуститися. Черговий спойлер: я зроблю це лише в останній вечір у Фінляндії. І це буде незабутньо.
Але в той момент, ми побачили безкоштовну можливості побавитись. Невелика гірка для дітей, з якої можна з*їжджати на міні-серфах та мотоциклах.
А от далі вже були бігові лижі.
Я з 5-го разу вклацнулась у лижню. далі були якісь вправи, стрибання і пересування туди-сюди, і як фінал цього вечора - обігнути 3 км озера. Щоб закріпити вивчене. Чесно в той момент, я ще відчувала себе чужою. В цій компанії. Але мені було достатньо гарної погоди, замерзлого озера і завдання рухатись. Мені це нагадало біг...а ще нагадало, що від початку війни, я так і не бігала...здається це справді заняття, якого мені не вистачає. Бігові лижі - це щось медитативне і водночас захопливе. Я пленталась позаду, намагаючись бути швидкою, боліли руки..це означало, що я не працюю пресом. Десь по середині дистанції я зупинилась, всі фотографувались, поки ще не зайшло сонце.
Дівчина з Сербії Анджела, запропонували зробити фото, сфотографуватись разом, а потім навіть зняла відео, як я їду. Мене вразила така відкритість. Виявиться, що всі 37 людей в моїй групі саме так налаштовані, і це прекрасно. Решту дистанції я долала бадьоріше. По-перше я вже не була остання, і трохи краще зрозуміла, що потрібно робити, аби їхати в кайф.
Вечоріло, нас чекала поїздка в котеджі, а потім зустріч з Анною в аудиторіумі, щодо початку роботи кемпу.
Я зайшла в свій котедж. Здається 9б. Мені дуже ххотілось жити з кимось веселим, наприклад з Еленою з Італії. З містечка Равена, де винайшли мистецтво мозаїки.
Я намагалась відчути, в якій кімнаті вона живе.
У першій зліва - була німкенія Алена, стримана, мовчазна і дивна.Я піднялась нагору. Був вибір між двома кімнатами. І я просто наосліп вибрала другу. І не повіриш, саме там жила Елена. В іншій була теж непогана дівчина Патрісія з Угорщини. Але доля звела нас з ЕЛЕНОЮ, і це була чудова сусідка, зі схожим до мене ритмом життя, почуттям гумору і знанням англійської.
Неймовірно.
Ми однаково довго зависали на вечірках, однаково швидко засинали і однаково ненавиділи ранки.
Це був 100% метч
На зустріч в аудиторіум ми йшли хвилин 20. Це рецепція нашого готелю Холідей у Культа Катті. за цей тиждень ми ніяк не могли запам*ятати його назву. Тому називали його завжди інакше, чим дуже дезорієнтували водіїв шатл-басів. Кульпа-Кулька, Культа-Культа, Пулька-Культа, пальті-КутІ.
Аудиторіум був напівтемний і затишний. Камерне світло. приміщення напівколом. Я б хотіла тут слухати лекції. З одного боку сиділи фінські волонтери, з іншої ми. Анна стомлено, але з гумором розповідала що нас чекає, і звучало все досить цікаво і багатообіцяюче. Я взяла на себе роботу з відео в команді хокею. І плюс допоміжну роботу там.
Після обговорення, ми вже вийшли на вулицю, як Елена сказала, що є пропозиція усім разом йти в паб на першому поверсі - пити пиво і знайомитись. Ні слова більше. Ми довго сиділи в пабі.
Дорогуще пиво, номер 2 - 6 євро. Першу частину вечора, я проговорила з Євою. Ще одна з мого топу людей, з якими я познайомилась у Фінляндії. Блондинка, зі світлими очима і красивою усмішкою, колишня професійна баскетболістка, працівниця НОКу Литви. Перше що вона запитала дізнавшись що я з України - це вибач, що зараз запитаю, але це найбільше мене цікавить...і ми почали говорити про війну. Про реально не на словах підтримку Литви, про близькість наших народів, про горе-сусіда росію, про спільний інформаційний простір і потребу у перемозі! Це було так приємно, чути від неї слова підтримки, переживання.
- Я тішусь, що ти так з позитивом говориш про війну. Про вашу перемогу, про те, що ви українці жартуєте з цього, що ви не падаєте духом.
І до речі ці слова на ланчі, після розмов про війну - мені говорив італієць Антоніо. Він розповідав, що в нього лише від новин з України волосся дибки, а я навіть розказую про якісь жарти і меми. Йому страшно уявити, що таке може прийти в будь-яку країну Європи.
Після розмов з євою, я продовжила тролити Майлса за його жахливий акцент іе весь вечір ми провели у постійних насмішках один над одним. Він обурювався, що я дивлюсь тік-ток, який пропагує педофілію, а я, що він ніколи не стане європейцем, через свою жахливу англійську.
Паб закривався. Антоніо пригостив мене пивом. Його довелось допивати швидко.
Йти додому вже було веселіше. Елена і Антоніо зацніили мою різнокольорвоу бананку. І запитали, як ми називаємо її в Укрраїні:
- Бананка!
- Яке чудове слово, його так легко вимовляти італійцям.
По приходу додому, я якраз і дізналась, що живу з Еленою.
Наступний день теж ще не був робочим. Ми мали приїхати на сніданок, а потім розділитись - одна група йшла на ходіння по снігу у снігоступах. А інша на зимову риболовлю. Я була в іншій. Які снігоступи. риба - ось що мене пре ще з дитинства. Солодкі спогади про село, про ходіння зимовим ставком, про велосипеди, брата, червяків та постійні пригоди.
Ми стояли аравою в 30 людей на зупинці. Автобуса не було. Вирішили йти пішки. В таких випадках можна було змінити 2-3 співбесідники за дорогу. Це дуже класне явище. Закінчуєш розмову з одним і мігруєш до іншого. Такий собі мінієвротур. До Вуокатті ми дійшли пішки, там поснідали у столові медіацентру. Було ніби всього багато, але я розгубилась і не знала що обрати.
На риболовлю нас йшло всього четверо. Решта пішли гуляти по снігу...ну хтозна може для людей сніг - це щось особливе.
Я, Антоніо, Каз з румунії, і Майкл з Словенії.
Наш тренер не дуже знав англійську, але достатньо, щоб пояснювати елементарні речі.
Ми пробивали буром ополонку, нанизували червяка, і чекали кльову.
Його не було. Але погода була ясна і тепла. Блакитне небо над замерзлим озером, сніг відблискував, потрохи з*являлась крепатура віл лиж. Іноді потрібен і такий пасивний відпочинок.
Ми нічого не піймали, пощастило илше нашому тренеру. Але він втішив...цю рибу не їдять, в ній забагато кісток. Далі ми смажили зефіри, вчились розпалювати вогонь кресалом (в мене вийшло) і пішли на ланч.
Ввечері чекала церемонія відкриття. Для неї треба було Телліо-тім. Людей, які працюють з відео. Я довго морозилась, але вийшло, що саме я робила перше відео в Телліо, для тік-току EYOF2022.
Трималась тепла погода. Вечоріло, спорткомплекс підсвітили фіолетивими і блакитними кольорами, урочисто запроушвали кожну команду.
І мене охоплювало величезне піднесення, відчуття причетності ( нарешті) до великої міжнародної події закордоном. Саме те бажання, яке я записувала собі у записник.
Йшла команда з України, і всі навколо почали гучно плескати і кричати.
Поважний прездиент зі сцени, президент європейського оліміпйського комітету більшу частину своєї промови присвятив Україні.
Чесно, бігли мурашки. Весь світ з нами...світло має справді перемогти темряву. Якнайшвидше.
Церемонія не закінчилась, а ми з Дарко. Високим, підкачаним, самозакоханим мудаком бігли в медіа центр змонтувати відео, щоб встигнути на автобус.
Він охрестив мене техлідом, і дивувався з мого смішного акценту. Мовляв, він китайський, а не український. Коли він це повторював ще кілька раз впродовж тижня, це почало мене дратувати. Саме тому я пишу, що він мудак.
Телліо - програма, в якій ми малим онтувати. Зразок примітивного програмного забезпечення, яке не має достнього функціоналу для роботи.
За півторигодини ми зробили 15секундне відео для ТікТок. Але довелось, ще використати три програми на телефоні, аби довести його до толку.
Ріна завезла нас з Дарко і ще одним ірландцем додому.
Що ж. У цей день, я відчула себе частиною команди, відчула що я вмію те, чого не вміє багато хто з інших тут...включаючи говоріння англійською з китайським акцентом.
Була ще одна вечірка.
Пиво, співи, розмови, танці. Втома. Завтра вранці починалися змагальні дні.
