Серце
Серце, слухай, я
йду за тобою.
Веди мене, як
завжди.
Ти чуєш злісно
кричать за спиною?
Не зважай - їм не
туди.
Ти таке наївне,
мені тебе шкода,
тому за тобою іду.
Добряче знущалася з
тебе природа
і зашила у мене -
маю таку біду.
Хто ж так вчив тебе
серце робити?
Йти туди, де тебе
не ждуть.
Хто ж так вчив тебе
боляче в грудях битись
в ребра,
ніби вони тебе
жмуть.
Ну куди ти?
Куди поспішаєш так?
Зупинись! Поговорим
спокійно!
Ти мені, чесно, так
заважаєш там!
Через тебе я не
говорю повільно!
Через тебе я тут, а не там!
Через тебе сміття в
голові.
Через тебе висіти
мішкам під очима
і зморшкам з’являтися на чолі.
Через тебе - не
спати ночами.
Через тебе - тікати
у інші краї!
Через тебе -
блукати містами,
через тебе стають
чужими свої!
А ти б’єшся все! Ну з ким ти там б’єшся?
Коли виграєш той
свій бій!?
Ти, серце,
керуванню не
піддаєшся,
ти, серце, - на рани сіль!
Ти, серце, - нестерпне
й мінливе,
ти просто ведеш
мене не туди,
але...я люблю тебе
-
ти не брехливе.
Я іду за тобою.
Веди.
Вовки
Чуєш, там виють вовки
далеко - на стежці над річкою?
Читаю лінії твоєї руки
і воджу пальцем в повітрі над свічкою.
В кімнаті зібрались лише жінки,
говорять незрозумілою мовою,
гортають потерті записники,
не хочуть злякати дітей розмовою.
Так тихо, що чутно, як бджоли гудуть
у мовчазного сусіда горбатого,
і діти у ритм до гудіння сопуть -
бачать у снах дракона крилатого.
Об скелі гучно б'ється вода,
у траві цвіркуни віщують негоду.
Поблизу крихітного села
ніхто не турбує дику природу.
От і ти не турбуй мене в цій країні,
де гори пильнують за моїми думками.
Я втечу сюди якось, коли злі тіні
почнуть керувати моїми снами.
Та поки триває ця боротьба,
і поки серце бачить дорогу,
кавказькі вовки стережуть село
і відчувають мою тривогу.
Табір
Мій табір палає.
Пожежа.
Врятуй!
У дим огортає
навколишні села й ліси.
Я буду чекати, біля
пахучих туй.
Вони пам'ятають
наші дзвінкі голоси.
Із табору винесли
все, що змогли -
гітари, скрипки,
книги і трохи води.
А я не взяла
нічого. Залишила там усе.
Імла огортає душу.
Куди нас з тобою несе?
Я опускаю руки, бо
сил боротись немає.
Багаття тріщить і
звуки
його
околиці огортають.
Палай, забирай
назавжди
усе, що тобі
віддала.
Не буду тебе
гасити!
Палай, так як я
палала.
Згори, мій
проклятий, таборе!
Я буду дивитись
усміхнено.
Хай зникне усе
примарне!
Вогонь - це тепло і
світло!
Осінь
Осінь, чого тобі
знову треба?
Чого ти вриваєшся у
мій дім?
Він знову холодний
і тут кожен за себе.
Як жити, коли поряд
немає нікого, крім
стін?
Чуєш, давай
говорити повільно!
Поки іде дощ та
вітер дме звідусюди.
Зривай усе листя,
якщо почуваєшся вільно,
коли його топчуть
ранкові люди.
Та слухати не у
твоїх інтересах.
Глуха і сліпа,
холодна і
безсердечна.
Купую квитки у
кіосках, де пахне преса -
пасажири у
транспорті зранку такі небезпечні.
А хто твої друзі,
осінь?
У тебе є друзі?
Ех ти, збідована
поро року!
Ти ніби тролейбус,
що в божевільній напрузі,
не можеш проїхати і
півкроку.
Стоїш така
безнадійна і вперта.
І я біля тебе сиджу,
бо правди в ногах
немає.
Ти цьогоріч занадто
відверта
і правда твоя мені
серце крає.
Спали усе листя,
згаси багаття
дощем.
Ламай дерева
різкими поривами вітру.
Ми спільну мову
навряд чи з тобою знайдем.
Відвертість твоя
надто цінна,
тому й не потрібна.
Порятунок
Напиши мені листа
довгого
і,бажано, про любов.
Розкажи, як за
твоїм вікном змінювались ландшафти
і знов-знов
тебе тягнуло
змінити зачіску,
дім, професію, ім'я
і номер телефону.
На твоїй вулиці
такі балкони,
що там можна
забувати про всі пережиті нещастя.
Подзвони мені після
обіду,
коли в мене багато
справ,
коли в тебе багато
справ,
коли всі біжать в
нікУди,
щоб продовжувати
гонитву за власним хвостом.
Лист за листом
оголюється каштан у мене біля будинку,
купую у магазині
хліба лише половинку,
бо більше з'їсти не
зможу.
Усіх тут надто
багато, а мене від цього замало.
Мені немає місця
серед них - загадкових і мовчазних,
владних і амбітних.
Я роздаю свої
почуття шматками,
розпорошую їх дощем,
випікаю під сонцем,
ніби хліб у печі.
А ви купуєте лише
половинку.
Хочеться утікати,
але не втекти.
Несуть літаки у
далекі східні країни.
Починаєш
спілкуватися з новими людьми.
Жартуєш, стараєшся
сподобатись незнайомцям
Вивчаєш нові міста,
ловиш тамтешній вітер, досліджуєш
людні вузькі
вулиці, випробовуєш на міцність свої нерви,
та стараєшся не
надто вдивлятись у чиїсь очі у громадському транспорті.
Я не знаю, чого
чекати, і як взагалі можна навчитись очікуванню,
але я впевнена -
рух - це життя.
З ним і очікування
коротші,
і думати про
неминучі лиха стає неможливо.
Що про них думати?
Лишається просто чекати
припливу, який приб'є до берега
те, з чого можна
будувати рятувальний човен, чи викладати на березі SOS.
Якщо,
звичайно, ти ще не втратив надій на порятунок.
