За все своє життя я не
пригадую такого дня,щоб в мене вдома не було собаки чи кота. Скажу більше,я пам’ятаю
кожну собачу морду і кожен котячий хвіст,я досі можу назвати кожного з них по
імені і згадати історію їхньої появи та зникнення. Іноді їх було багато, і тоді мій батько
сварився і погрожував вивезти всіх у «відрядження», а іноді мало,тоді мама
приносила з базару кошеня,і світова гармонія відновлювалась. Але з поміж усіх тварин був один - той,хто
став другом та членом сім*ї. Саме про нього далі йтиметься.
Як і усі друзі,він з’явився несподівано, в хвилину безмежного
розпачу. Я була в першому класі,і порвала свої перші спортивні штани. Дорогою
додому я гірко плакала не від болю, а від усвідомлення розміру горіхів, на які я
отримаю. Але поява цього пса затьмарила мою життєву поразку, і батьки сказали:
«Штани залатаємо. Не плач,подивись, який у тебе з*явився друг». Ми назвали його
Рей. Чому саме так? Я навіть не згадаю.
Але відтоді моє життя
поповнилось одними залатаними штанами і
одним чудовим другом із «заморським» ім’ям. Він мав великі добрі очі, білу пляму у формі краватки на широких грудях, добру вдачу і справжній
бійцівський характер.
З перших днів він на диво гармонійно влився у нашу сім’ю. Рей підходив нам
за всіма парметрами- від вподобань у їжі до килиму в передпокоях, з яким він
зливався,коли засинав. Увісні він хропів, а іноді, коли йому снились жахи,
навіть гавкав. Нехай далі кажуть, що
собакам сни не сняться, а Рею снились! Він любив пельмені. Коли мама балувала
нас такою стравою, він пробивався на кухню, сідав під столом, і дивився по
черзі на кожного з нас очима повними надії, і чекав, хто перший зжалиться й
розділить з ним свою вечерю. Мабуть, саме Рей навчив мене бути співчутливою та
щедрою. Пельмені він миттєво ковтав,як пігулки, і дивився далі, наче щойно
нічого й не їв. Крім цього він любив допомогати мамі. Пес дбайливо обривав
помідори на городі і по одній носив їх на подвір’я,а коли починала
червоніти малина, пробирався в колючі хащі і там ласував нею,за що постійно
отримував віником по спині.
Людей Рей не
боявся,ніколи не гавкав на них. Йому досить було просто підійти і спокійно дивитися
на прибульця. Цей спокій лякав усіх – від моїх замурзаних друзів до просякнутих
бензином батькових товаришів. Крім цього, Рей був собачим авторитетом нашої
вулиці. Саме так мені в дитинстві здавалось. Я уявляла ,як зла вівчарська мафія
щось замислює проти нього, а він такий сильний,відважний і мудрий, кожного разу
ламає їхні плани. Словом,все як у американських фільмах про крутих хлопців. Рей
був одним із них.
Особливим ритуалом було
водити його на прогулянку-це відбувалось незалежно від погодних умов та
особистих обставин. Завдяки нашому вдалому географічному положенню, до його
послуг були безкраї поля та безлюдна лісопосадка. Часто він пробував
наздоганяти зайців,а іноді тікав так далеко, що здавалось,уже ніколи не
повернеться, але варто було сховатися десь за дерево, як Рей миттєво знаходив
тебе і дивився запитальним поглядом, ніби докоряв: «Ти чого ховаєшся? Хочеш мене
тут покинути?». Так я навчилася завжди повертатися до тих,хто мене любить і
чекає. Нам зустрічалось багато різних
тварин. Наприклад, кіз наш пес сприймав за великих рогатих собак. Тоді
його хвіст ставав, мов антена і він починав грізно гавкати, але на його морді
застигали цікавість та страх. Ще б пак,побачити рогату собаку! Їжаків Рей не
міг збагнути – він вперто обнюхував їх,але кожного разу натикався на колючки і
починав гавкати,але ті чомусь не реагували.
Так мій пес показав мені,що на все нове треба реагувати насторожено,особливо,якщо
це рогаті представники твого виду,але ніколи не оминати увагою,навіть якщо воно
колюче і непривітне.
Коли приходила зима і
морози були особливо сильні – ми вдягали Рея в мою дитячу куртку з Мікі-Маусом,
і тоді він виглядав безглуздо і недолуго. Його це відверто не влаштовувало,але
він гордо терпів,бо круті хлопці,вони й у дівчачих куртках круті хлопці. Ця
істина закарбувалась мені в пам’яті назавжди.
Так тривало декілька
років - ми гралися з ним в передпокої,я без страху ставила свою руку йому в
пащу,тримала його за щелепи,робила спроби осідлати,грала з ним у
футбол,віддавала свої пельмені і всі пакощі, які він робив звалювала на інших
домашніх улюбленців. Це була справжня дружба. Саме Рей навчив мене правильно
дружити.
Одного зимового ранку
він раптово помер. Ми довго не могли оговтатися Утворилась пустка, яку було
важко чимось заповнити - самотньо лежав
його повідок,ніхто не спав в передпокої під батареєю,нізким було поділитись
пельменями,ніхто не наводив жах на сусідських собак, ніхто не зустрічав у дворі
радісно махаючи хвостом, нізким було піти на пошуки кіз та їжаків. Ми втратила
не собаку, ми втратили найкращого друга. Близько року я писала у своєму
щоденнику кожного дня: «Нехай Рей повернеться! Я не вірю,що він помер!»
Не в образу моїм
теперішнім і колишнім котам та собакам,але з того часу я не плачу,коли вони
кудись зникають з дому,бо ніхто з них так і не зміг стати мені таким
близьким,як Рей. Іноді собака перестає
бути просто домашнім улюбленцем,і язик не повертається назвати це створіння
псом. Це вірний німий друг на чотирьох лапах,з чорним холодним носом і великим
гарячим серцем.
