Невидимі янголи наших подорожей

За моїми спостереженнями жодна моя поїздка не минала просто,сіро і буденно. Цей раз не став винятком. Сама ідея їхати потягом Львів-Москва, і прокидатися на нього в пів на сьому ранку була не надто простою. Бонусом до всього було те, що в мене був жахливий нежить, тому я з легкістю прокинулась о 6:33 від того, що не мала чим дихати. Порипавши паркетом, відсьорбнувши з горнятка шось схоже на гарячий шоколад, я вивалилась на морозну вулицю Шептицьких.

Ранок був тихий  і приємний. Валіза буксувала по снігу,і не давала мені пришвидшити крок. Те тьмяне світло, яке давали  сірий ранок і відблиски снігу мене зачаровував. Вже почала тішити себе думками, як сяду в трамвай,і проїдусь на шару до вокзалу, як біля мене стало чорне Пежо. Дядько за склом кликав до себе. Він активно розмахував руками, а я пасивно це споглядала. Зрозумівши, що я не реагую, він відкрив скло і сказав жвавим голосом, щоб я заходила. Не довго думаючи, я завалилась в салон його авто разом з усіма торбами. Пежо м*яко зрушило з місця. Я з цікавістю розглядлась навкруги. "В нього на руках шкарпетки...зимові шкарпетки..зимові шкарпетки з сірими ромбиками",-  почала я думати,але він прочитав мій здивований погляд і пояснив,що зранку поспіхом замість рукавиць,вдягнув шкарпетки,а так як кермо дуже холодне, то зігрівають вони однаково. "Достойно",-  подумала я,і почала сміятись. Виявилось він теж їхав на потяг Львів-Москва.

І чи то я ще не прокинулась, чи то цей чувак був якись нереальний, але все раптом стало текти так повільно. Магнітола увімкнула "Звезду по имени солнце". Хрипкий голос Цоя "Белый снег, серый лёд, на расстрекавшейся земле..." наче влучив не лише в ноти моєї душі,а й в ноти душі цього неймовірного чувака, цього січневого ранкового неба, цієї пізньої зими і масивного вокзалу,який  підсвічувався вогнями і, здавалося, наче він висить у повітрі. Вітя Цой наче сидів на задньому сидінні чорного Пежо і бив по струнах знову й знову,а ми з чуваком пошепки підспівували йому. Зграя вороння накрила Львівський двірець...і мене просто порвало. "И 2000 лет война, война без особых причин"-рипів Цой з магнітоли. "Война дело молодых"-шепотіла я до ворон. "Лекарство против морщин"-шепотів і собі мужик. Так ми доїхали до вокзалу.

"29.01.14,-12,07:32"-світилося табло,і повертало мене до реальності сухими фактами. "-12,а я не маю шапки,бо загубила її в уманській маршрутці".

"Щасливої дороги"- сказав мужик і моя валіза бахнулась на сніг.

"І вам"-прохрипіла я вніс.

Жаль,що не їде зі мною у вагоні. Але там на мене чекав куди колоритніший контингент.

5 вагон,11 місце,дістала студентський і свій білет за 18 гривень,який я купила в касі для інвалідів війни та пенсіонерів.

Я люблю Львівськйи вокзал,і мені зовсім не хотілось їхати. Тим більше мені досі здавалось,що біля мене співає Цой. Мене зустріла мужикувата провідниця,я влізла у вагон і сіла на свою 11 полицю. Відразу стало ясно, що їхатиму я не сама,бо поличка напроти була заваляна чиїмись речами.

Таак,чорна шкіряна куртка-це мужик. Баночки з якимось майонезом, ряба торба-це дідо. Це точно дідо. Полицю зайняв зморшкуватий, маленький дідок. Я Шерлок!

Він говорив по телефону. Це та говірка,яку ні з чим не сплутаєш-це Заааа-каррр-пааатяяя. Закарпатський дідо. То непогано. Погелготішви по телефону,обматюкашви Яника і провідницю,він дістав куряче крильце,чарку і самогонку,залиту тару від Фанти. "Щасливої дороги"-рипнув дід,і чарка спорожніла. "Щасливої"-відповіла я.

В той момент мої думки були про те, що я забулась вдома Фармазолін,і тепер мені судилось 6 годин боротись із нежитем один на один. З вікон дуло, провідниця матюкала мого попутника, в мене боліла голова, але в мене були навушники і вагон був напівпустий. До того ж я почувал себе у безпеці,бо тут до мене ніхто не дістане- ні деканат,ні куратори,ні лектори,ні одногрупники. Це дарувало спокій і впевненість. Дідо віддав мені свою ковдру,і я перекочуючись з боку на бік шукала себе у цьому житті,а ще позу, де б мій ніс дихав краще. Дідо ліг спати, але щоб себе заколисати врубав на весь вагон шансон. Аля Бутирка-Круг-Варавайки. Цой вийшов на наступній станції. Точніше у Красному. Не витримав лихої долі. Але мені то було в кайф. Якби тут їхав мій брат,то він би ще підспівував. Після Цоя не витримала провідниця, яка і так негативно ставилась до зморшкуватого мужика,тому насварила його і наказала вимкнути музику,натомість сама увімкнула НАШЕ РАДІО. Краще б шансон грав. Круг душевніший, ніж попса. Мені було жаль діда. То несправедливість і дискримінація. Він жалюгідно намагавя слухати свій музон тихенько,потім клацав вимикачем "радіо офф/он",врешті-решт обламався і заснув. Я в той час сякалась-сякалась і сякалась. Ніс пік, губи пекли, з вікон дуло,дихати не було чим, єдине радував краєвид за вікном, і той спокій,який мене охоплював. В Тернополі рух пожвавився,і нам компанію скалили ще два мужика. Вони їхали в Москву. Їхні торби були гігантськими. Поставивши на столик по дві пляшки Поляни Квасової,один з них дістав горілку, але обламався,бо його колега відмовив йому у такому задоволенні,мовляв,зачекай трохи,ще рано , давай поговоримо.

І так вони тягнули час до самого Хмельницького. В їхніх пляшках земля справді здавалася круглою,покритою полями,лісами і снігом. І вся моя дорога вміщалась в їхніх пляшках,і всі їхні посмішки і відтягування часу, то була моя дорога. Час від часу вони чіплялись до провідниці,скоса дивилася на мене, а один з них,пропонував: "Ну що? П*єм?". «Нє,-говорив інший,-ще рано». І так до Хмельницького. Той що відмовляв був схожий на героя якогось мультика. Наприклад, на кота Леопольда. А його друг був... ні він взагалі ні на кого схожий не був. Він був носатий і зморшкуватий.і постійно хотів бухнути. Йому на голову до речі матрац упав з третьої полиці. І правильно зробив.

В Хмельницькому мій дідо прокинувся,наші сусіди вже почали діставати котлети і випивку,а  я далі сякалась і крутилась на полиці. Дідо теж почав щось діставати. Він дуже довго ровертав свої пакунчоки і кульочки. Мені здавалось, наче він хоче показати тим чувакам, що має більше жрачки, ніж вони. Але я помилялась.

"Дівчинко, ти їстимеш зі мною"-поставив він мене перед фактом. Ну гаразд, мене не треба було довго вмовляти, я справді їсти хотіла. Почала наминати крильце, коли дідо дістав самогонку, налив в чарку,сунув мені під ніс,прохрипів "Візьми,відразу то шо в носі мине". Я віднєкувалась, але після фрази "ну вас в баню",всушила залпом грамів 50 чарівного напою, і мій ніс знову задихав. Дідо мав непогані запаси, ми з*їли котлети,відбивні,якусь мазанку. Дідо працює на Сєвєрє 14 років,має три дочки і 5 внуків.а ще має смішний акцент,шансон на телефоні,хронічну нежить,тисячі зморшок і російський паспорт.

Мужики напроти були здивовані. Напилися і лягли кожен на свою полицю спати. Мудаки наче. Дідо навоняв своїми цигарками і теж зліг. Я далі сякалась на весь вагон і спогяладала,як за вікном поля змінюють ліси.а ліси виярки,а там далі мене чекала Вінниця. .

Це був повний вагон чуваків,які їхали в Москву на заробітки,які везли шматочки дому в торбах і наплічниках,заповнювали ними своє тіло і лягали на полиці - дивитися сни,поки на кордоні мужикувата провідниця не розбудить їх.  І в снах тих,вони сиділи за святковим столом зі своєю родиною,матюкали владу,співали пісень,сварили дружин і любили дітей,і так кожної ночі.

Дідо витягнув з-під полиці мої речі. Я посунула через вагон з торбами, збиваючи на своєму шляху чиїсь ноги, руки і матраци. Пацанчик з Росії зніс мої валізи. Вінниця зустріла мене холодом, завірюхою і слизькими сходами. Таксисти люб*язно пропонували свої послуги, але найперше,що мене хвилювало-це купити собі щось рятівне для носа,бо в автобусі я точно подохну. Витративши на порятунок 20 гривень, я попрямувала до тролейбусної зупинки. Я люблю вінницькі тролейбуси, бо  там дуже привітні контролери. Вони такі люб*язні і чемні, на відміну від львівських у трамваях. То демони просто. Я благополучно залізла у невірний тролейбус,і так само благополучно(завдяки контролерові)звідти вилізла,тягнучи за собою свої торби. На зупинці стояв хлопець. Мені чомусь здалося, що він нестиме мої валізи. І не дарма. Коли приїхав 6 тролейбус, синьоокий блондин подібний на мого брата заніс мій чемодан в транспорт і став біля мене. Вікна були замерзлі,а так як у Вінниці я буваю лише вночі,то орієнтуватися я не могла,тому скористалсь допомогою цього ж хлопця.

-Чуєш,ти не знаєш де центральнйи автовокзал

-Так,вон пишуть-вказує мені пацан на яскраві рухомі літери на таблі.

-Все одно-попускаюсь я-скажеш мені,коли вийти, бо я можу заблудитись.

-Окей-посміхається чувак-я теж туди

Простий, як двері-це добрий знак.

На зупинці він схопив мою валізу і взявши за плече сказав

-Пашлі!

-Пашлі-сміюсь я. І йдемо ми собі-Ти куди взагалі їдеш?

-Тростянчик,автобус через 5 хвилин

-Ти не втсигнеш.Он дивись поїхав твій автобус

-То не мій

-Ну гаразд,не твій. Немає такого в природі міста Тростянчик. Тростянець є.

-Є й Тростянчик. Ти звдіки?

-Я зі Львова. Тіки з потяга злізла

-А  я тіки посадив на потяг.

-уу.я тут буваю тільки вночі

-Класно

-Шо ж тут класного. Вночі тут стрьомно. Мудаки ходять різні.

-Ну..

Вінницький автовокзал,що вдень,що вночі однаково зариганий і страшний. А на касах там  сидять злі тітоньки, які п'ють чай і говорять про різний непотріб.

Мій носій підійшов до каси

-Дайте білет до тростянчика

-До тростянця-перепитала вусата бабця на окулярах

-До тростянчика

-До тростянця тобто

-Бачиш-кажу-навіть в касі про таке не чули. Нема твого Тростянчика.

-До Тростянчика-вперся чувак

-Візьміть-роздупляється касирша

-А мій автоубс хоч є-запитую я

-Подивись-зникає чувак у нетрях вокзалу

-Перепрошую,а на Умань в 14:55 буде

-Ні,нема нічого на Умань.

Щось в середині обривається

-Як немає? Не може бути.

Баба починає залазити під стіл,знімати свої шкари,трусити їх,чухати собі дупу,потім ногу,потім голову. Потім ще раз так само по колу.

Мене це нервує.

-Перепрошую, до Умані,який найближчий.

-В 15:40-відказує з-під столу вусата і далі продовжує чухати сраку.

Я обламуюсь. Хоча годину чекати,це не так багато.

Мій чувак пішов по-англійськи,непрощавшись,і від того мені було щемко на душі. Але спокій і гармонія мене не покидали. Я знайшла автомат з кавою, взяла собі гарячого шоколаду,і розмовляла по телефону на весь вокзал,так ,що на мене обертались бомжі,таксисти і водії.

Житомир-Євпаторія. Моя кінцева. Вусань-водій навіть мою валізу поклав в багажне відділення,так ще ніхто не робив. Але наказав забрати у Гайсині. Автобус був напівпустий. Я нарешті нормально дихала,і могла повноцінно насолоджуватись життям.З вікон знову дуло.

Але за ними було те.чого я не бачила,коли їздила вночі або коли спала. Там був простір.Величезний простір полів та лісів,закутаний в сніг. Я думаю,якби хтось робив ілюстрований словник,то до слова спокій треба прикріпити зображення цього простору,який спокійний у своїй незалежності та волі. Мої очі хотіли вібрати в себе ту чистоту і гармонію,яку випромінювало все навкруги,і від того на моєму обличчі з*являлась посмішка, яка давалась мені боляче,через потріскані губи.

Я була саме там, де треба. Я була на самоті,в спокої і мирі і злагоді з навколишнім світом. Мені здавалось, наче всю цю подорож мене хтось ніс в долонях,і спускав на мою голову різних янголів у вигляді чувака на пежо,Закарпатського діда,синьоокого з Тростянчика та інших персонажів,які так чи інакше правили мою реальність в кращу сторону. Хочеться сказати дякую. Світ не змудакувався повністю. І це головне.

Цой знову їхав десь на задніх сидіннях. І співав своє "красная,красная кровь,через час уже просто земля"...

Мене чекав дім. Цой виліз в Теплику.

Чим ближче додому, тим більше снігу.

Ті завірюхи навіювали на мене дрімоту.а на дороги купу заметів,в яких завтра дріматимуть сонні водії,що нерозплющивши  добре очі,їдуть у своїх важливих справах.

А я дріматиму вдома. У своїй Христинівці.Там хоч з вікон не дує.

За теплими вікнами затишного помешкання зима завжди солодка, магічна і казкова.