З вікна третього поверху

Колись навпроти мого будинку був магазин канцтоварів. Там постійно пахло освіжувачем повітря,ніколи не було клієнтів,але натомість був привітний дядечко,який завжди люб'язно роздруковував усе,що мені було треба. Тоді під магазином ошивалися студенти,школярі та офісні працівники. Тепер,на місці
магазину канцтоварів відкрили магазин слухових апаратів і відбулася кардинальна зміна публіки,і трагічна зміна в моєму житті,бо тепер треба шукати собі ксерокс деінде,і це ще півбіди,а де знайти такого доброго і привітного дядька,який пахне освіжувачами для повітря.

Мені з третього поверху завжди було видно,як він прогулюється біля магазину,або спілкується зі своїми «братками».В такі моменти він ставав суворий і грубуватий,наче бос мафії. Зараз я задовільняюсь спостереженнями за срібними головами дідів з кумедними чемоданами,і бабусь, закутаних в яскраві шалики.

З вікна квартири видно багато неймовірних речей. Одного вечора, я вилізла на підвіконня і рахувала автівки в літніх сутінках,особливо раділа,коли з темряви різко виринав і роздерав своїми рогами тепле повітря старий рипучий тролейбус.І люди за вікнами, у тьмяних вогнях салону, не здавались втомленими і похмурими,а ставали теплими і розслабленими. (Головне,вдало підібрати прикметники).

Тоді я нарахувала 100 автівок і 3 тролейбуси,ще декілька маршруток,і одного дядька,який хотів без свідків підтягнути штани,але помітивши мене, жахливо засоромився. Я ж лише посміхалась,і показувала жестами,мовляв,з ким не буває,мужик, заспокойся.

З вікна все здається казковим,намальованим,легким. Жаль, що в ту реальність ведуть такі старі,вологі сходи. Це ніби три поверхи пекла,які ти проходиш на шляху до казки,але відчинивши двері під'їзду,така казкова картинка з висоти третього поверху, стає звичайною вулицею,залитою сонцем,чи засипаною снігом. Гірка суть усіх фантазій - усе,що здається красивим й ідеальним,завжди розвіюється. Тож тобі залишається радіти з того,що фантазія, увійшовши в реальність,трохи деформувалася,але все ж загальні обриси зберегла. Тому, щоб бути щасливим,ти маєш робити одну просту річ – шукати і розмальовувати ці обриси. Така собі формула щастя.

Але повернемось до вікна. Там класно чекати,виглядати когось, витягати з нього руку,щоб виміряти температуру і напрям вітру. Вікно — це чекання. Саме в ньому я завжди виглядала маму з магазину,і батька з роботи,з вікна я спостерігала за літніми грозами та зимовими снігопадами,очікуючи їхнього закінчення,з вікна я дивилась,хто мене кличе пронизливим «АЛЛАААА», на вікні я просиджувала в очікуванні побачити знайому посмішку і збігти сходами вниз. Думаю, саме за вікнами я впізнаю рідний дім,за яскравістю світла в них,за візерунками на тюлях,за кольором гардин.

Пам'ятаю в бабусі на підвіконні стояла сива лялька Женя,яка теж певно когось довго чекала,зважаючи на колір її волосся. І ми з братом зламали їй руку. Випадково,як це завжди буває. Щоб уникнути конфліктів у нашій дружній сім'ї, ми залишили травмовану Женю на підвіконні чекати на лікарів. Бідна Женя 5 років мужньо терпіла біль,пил та павуків,поки бабця не затіяла ремонт. Що було далі,то вже не цікаво,але на порятунок лялька чекала саме біля холодної шиби.

Одним словом, очікування на вікнах - це генетичний код, закладенний в мене ще з діда-прадіда.Можна назвати вікно особистим прямим включення локального значення,прямим ефіром з подвір'я,і ніхто тут не викривить інформацію.

Мій червень минув на вікні. Ненавиджу чекати,але нічого з цим не поробиш.

Червневі чекання були солодкі і хвилюючі,щирі та небезпечні,авантюрні та заборонені — це достатній ряд причин,щоб назвати їх одними з найкращих чекань мого життя.

Їх бачив дядечко з канцтоварів,і продавчині з магазину “Незабудка” і “Домашня випічка”, і чувак з туристичного магазину «Робінзон», і скупі перукарі з салону краси «Багіра». Нас об'єднував спільний простір, рогаті тролейбуси,що виринали з літніх сутінок,і моє вікно,де я сиділа і чекала того, хто « світив мені усмішкою», а собі ліхтариком,притягуючи до себе мошок,комарів та жуків. І ледве побачивши світло,я збігала вологими, рипучими сходами, відчиняла двері під'їзду і розуміла, що казкова картинка з вікна,залишилась казковою, не встигнушви змінитися,бо в червневих сутінках час чіпляється за роги тролейбусів,крони дерев і колеса велосипедів.

Ти возив час між шпицями. Він бідака,як і я, має поганий вестибулярний апарат, і від обертання навколо себе чи ходу назад, має жахливу хитавицю. От ти й захитав його у себе між шпиць,і йому не залишалось нічого,крім як чекати на свого визволителя.

І поки підступний рогатий тролейбус не рятував його з-під шпиць поривом чадного газу,час зупинявся,сутінки згущувались - ночі ставали теплими,а будь-які обмеження надуманими,уявними та нереалістичними.