коли пишеться: Увімкни світло.Сховайся під ковдру.Поклич маму.

В дитинстві мій страх ховався в чорній шафі або за помаранчевими гардинами. Його називали — бабай, монстр чи привид прабабусі. Найчастіше він любив зачаїтися під диваном і вичікувати,поки я туди загляну. Звідти чудовисько зловісно дивилось на мене,хоча і не мало очей,а мама казала,що то зовсім не страховисько,а простий шматок диванної обшивки, який не витримав випробування часом. Та що могла розуміти мама у питаннях про чудовиськ та бабаїв — рівно нічого. Мені видавалось,що ці не найкращі елементи суспільства являються лише дітям, бо впевнені, що як би ті не розповідали про монстра,якого бачили на вслані очі, їм все одно ніхто б не повірив. Але найбільше мене лякало,що чудовисько може нашкодити батькам,тому я всіляко їх оберігала, і ніколи не кликала на допомогу,коли мені ставало моторошно. Бабай мені здавався великою чорною цистерною із білим написом «ЧК-16-52»,яка виглядала з-за помаранчевих гардин. Як мені здається тепер, ці фантазії спричинені роботою мого батька на СТО та постійними повертаннями із садочка через запашну залізницю. Найбільше я злякалась перед Новим Роком. Мама дбайливо повішала святкову новорічну сукню на стільці біля мого ліжка. Усю ніч сукня здавалась мені зловіщою чорною королевою,яка хоче мене забрати у свою країну і недопустити до святкування Нового Року. Трохи пізніше я боялась собак і поганих оцінок в школі,але такого адреналіну, як під час втечі від невидимих бабаїв у нічному просторі хати я вже не отримувала. Страх собак зник, старх поганих оцінок теж,а от щодо монстрів та бабаїв - сумніваюсь. Щоправда, тепер вони інакші. Не живуть під ліжком чи у шафі, не ховаються в темних закутках моєї домівки, не виглядають з-за помаранчевих гардин. Тепер усі мої монстри завжди зі мною. Сидять між ребрами, під чашеками колін,скручуються клубочком в горлі, ріжуть зсередини живіт, переплутують думки і наушники в кишені,змушують серце битися частіше. Навіщо вони мені? Як з ними боротися? Тепер це не міфічні істоти, а реальні перешкоди,не здолавши які,можна втратити купу можливостей. І якщо в дитинстві було достатньо просто заховатися під ковдру,вімкнути світло,чи в крайньому випадку — покликати маму,то тепер крім мене з цими страхами боротися нікому.

Усі перешкоди на шляху до мети зникають відразу,як ти здолаєш твій страх,а поки він стоїть сірим,похмурим валуном на твоїй дорозі,ти будеш продовжувати стояти під ним хоч цілу вічність. За цей час можна досконало вивчити кожну ямку та відтінок на його поверхні,але він продовжуватиме стояти в тебе на шляху. Вивчити мало — треба здолати. Ти можеш штовхати камінь вперед,можеш розбити його на друзки, можеш скотити на узбіччя — це не суттєво. Істина одна — ціною страху є всі нездійсненні мрії та незавершені справи,про які колись доведеться говорити починаючи з “Колись я хотів,але...”.

Всі наші проблеми сидять в нас самих. Згадай, той момент,коли серце починає битися частіше, пальці трусяться,а мозок не розуміє,що відбувається — це особистий монстр виліз з-під дивану, і впевнено керує твоїми думками та діями, він паралізує всі процеси, стає на шляху, і не дає йти. Та варто згадати в потрібний момент,що то зовсім не чудовисько,а просто шматок матерії під ліжком чи звичайна чорна цистерна за гардиною — розум відразу знаходить вихід з ситуації: