Балачки і розмови

Простір настільки заповнений словами, що в ньому важко пересуватись. Люди безперервно наговорюють тисячі слів, аби не мовчати, аби пронизувати повітря своїми фразами. Все частіше помічаю, що розмова стає самоціллю. Тобто її навіть розмовою не назвеш — просто балаканина, переливання з пустого в порожнє. Здається, навіть лексеми люди використовують однакові. Але для чого? По цеглинці із цих непотрібних і недоречних фраз ми вибудовуємо стіни, барикадуємось - затикаємо собі рота звичними словами, тільки б не сказати того, що хочемо. Усе важливе залишається далеко-далеко за тисячами речень про вчорашній день, гарну прогулянку чи сьогоднішню погоду. І добре, якщо колись раптом до того “важливого” наш розум дійде. Зазвичай він такий нажаханий, що робить все, тільки б йому не довелось формувати речення для передачі важливої інформації,яку вже давно варто було сказати. Він схожий на боязкого будівельника - одного з тих, які робили фасад готелю на моїй вулиці. І переконували, що тут обов'язково буде бордель. На того будівельника, який малює геніальні картини, але щоб не виставляти себе дурнем і мати стабільний заробіток, бо ж мовляв, хто буде платити гроші за ці нещасні пейзажі, які я малюю між черговими халтурами. Легше просто вдягати свою робу, виконувати завдання бригадира і кожного вечора винагороджувати себе дешевим світлим пивом.

- Та спробуй!- кажу я. Просто спробуй кинути це все. Зробімо виставку. Запросимо людей.

- Не хочу людей.

- Хочеш звірів запросимо? Роботів? Запросимо кого захочеш.

- Всі подумають, шо я ідіот.

- Ти ідіот? Ти справді ідот! А знаєш чому?? Бо все глибше замуровуєш свій талант тією цеглою, яку кладеш на будівництві.

- То мазня, ма-льо-видло! Я хочу спокою.

- Добре. Добре. Будеш мати свій спокій. Але знай таку річ - з кожним мазком по стіні, яку фарбуєш чи облицьовуєш, ти все більше стаєш ідіотом. Ти, будуючи стіни для людей, одночасно будуєш їх всередині себе. Але ніхто, чуєш мене? НІХТО тобі не забороняє працювати ТУТ, і малювати! ТИ хоча б ЦЕ РОЗУМІЄШ?

- Ти бачила, щоб якись відомий художник був паралельно ще муляром? Усі вони займаються висооооким мистецтвом!

- А пивом заливаються не гірше інших.

- Пивом всі заливаються.

- То чим ти гірший? Нужбо. Ми ж команда. Ти ж нормальний чувак. Ми завжди знаходили спільну мову, чого ж зараз ти починаєш ламатися??

- Я ламаюсь? Це ти хочеш виставити мене дурнем.

- Я хочу не дати тобі продовжувати бути ідіотом. І мені це колись-таки вдасться!

Він прийшов додому і спалив усі свої картини. Вже вкотре. Але, яким би не був жорстоким вогонь, в ньому не горять ні рукописи, ні «мальовидло», ні навіть високі-високі стіни і гладко облицьовані ним фасади.

- Давай чесно - навіщо ти їх будуєш?

- Щоб ця... штука... до мене не приходила.

- Яка, в біса, штука?

- Ну натхнення чи муза, як це ше називають ті ідіоти?

- Але чому?

- Якщо я не малюватиму, ти перестанеш мене силувати робити те, що мені не під силу. Я хочу спокійно гнати стіни, місити розчини і класти плитку.

- Добре-добре, хай буде спокій і стіни. Але роби їх кольоровими.

- Кого?

- Та загалом усе.... за що берешся.

Він знову намалює і піде на роботу - будувати високі-високі стіни, ніби вони і справді відженуть натхнення, яке до нього незмінно приходить, ніби вони переконають мене, що він нездара і я перестану йому набридати.

Треба говорити. Люди потребують розмов. Але чомусь не розмовляють, а лише балакають, наповнюючи простір словами до такої міри, що там вже немає місця чомусь справді потрібному. Воно залишається за величезними мурами, які ми будуємо, щоб уникнути його, щоб вбити і забути. Процес настільки безперервний, що на кожного, хто починає РОЗМОВУ, припадає десять тих, хто переходить на БАЛАЧКУ і забудовує свою вулицю непотрібними будинками, вперто нехтуючи потребами її мешканців.

Дари нічних плацкартів

 Все починається з того, що я вітаюсь з провідником, а за його обличчям визначаю, якою буде поїздка. Хитра посмішка і широке лице, схоже на розплюснуту 50-копійкову монету, як за формою, так і за кольором свідчить про гармонійну, але видовищну подорож в плацкарті. Ні з чим не сплутаю аромати нічних потягів - важке гаряче повітря чужих подихів, шепоту та шкарпеток. Благо, не довелось занурюватись далі в це густе повітря, на якому, ніби на воді видно кола від найменших порухів. Наступний етап - це сусіди. Головне подолати перший бар'єр. Треба щось сказати. Наприклад: “Привіт як справи?”чи“Хей-хей, як воно їдеться?” або “Добридень. Як життя?”. Врешті-решт, що можна запитати в незнайомих людей, які, як і я, в першій ночі, сидять в цьому акваріумі і чекають на постіль, чи на що вони можуть чекати у плацкарті?

-Я з вами, - кажу хрипким голосом. Зустрічаю три стомлених погляди і розумію, що все ж краще було мовчати.

Кладу рюкзак собі на коліна і роздивляюсь навколо. Така дурна звичка вирячати очі на всіх підряд. Напроти сидить хлопець і дівчина - молоде подружжя з Чернівців.

- В нас взагалі нема фото з Києва, - скрушно знизує мініатюрними плечима дівчина.

- Хіба та біля Макдрайву, - згадує її кавалер.

- Так, точно. І зі Львову теж нема..

- Угу,- підтакує хлопець і дивиться на мішки під стелею вагона. - Що в тих мішках?

- Звідки мені знати? - весь вагон починає зацікавлено дивитись на мішки.

Зазвичай, перші бокові місця від купе провідника, зайняті матрацами, мішками з постіллю чи ще якимось мотлохом. Цього ж разу там сиділи два чолов'яги - батько і син. Вони були сумні. Власне, їхня нижня полиця була, м'яко кажучи, зламана, і не могла виконувати функцію столика, а тим більше ліжка. Чоловіки сиділи по різні боки полиці, безнадійно розділені проваллям, яке віщувало одному з них безсонну ніч або біль у спині. Щоб подвоїти масштаби свого горя вони виставили ноги в прохід - і всі безбожно шпортались об них і чіпляли мужні чоловічі обличчя рюкзаками і пакетами. Я чекала, коли потяг рушить і почнеться розвиток дії у цій трагедії. Тим часом відбувався діалог у сімейній парі:

- Але якк добре, що ми поїхали. Хоч відчуваєш,шо живеш.

- Та. - сухо кивнув хлопець, і далі роздивлявся потяг.

- А завтра ше ті хрестини.

- О, Господи! - нарешті відволікся він.

- Може підемо лише на першиий день?

- Ага, - погоджується хлопець з натяком, що він би і на перший день не йшов.

- Може матрац дістати?

- Чекай постіль хай принесе.

За матрац вона запитає в нього ще разів 5, і він стільки ж разів, терпляче їй аргументує свою відмову.

Ми попливли. Відчалили від Львову у напрямку Чернівців. Сумні чоловіки пожвавились - круглолиций провідник розкидав постіль, ніби гарячі пиріжки.

- Перепрошую, - почав син, - в нас полиця..

- Він тебе ігнорує, - скептично резюмував батько. - В нас тут полиця зламана. Можете її відремонтувати? - напористо, відчеканюючи кожну фразу сказав батько, показуючи синові приклад.

Провідник кинув іронічний погляд на їх сумні обличчя, потім на полицю, і пішов у свою комору за ще одною порцією “пиріжків”.

- Треба подзвонити мамі, що ми виїхали, - затурбувався син і поліз до кишені за телефоном

- Навіщо? - строго запитав батько.

- То ж спати потім не буде.

- Та вона вже спить. Немає чого дзвонити. Покинь.

Провідник повернувся і почав лагодити прірву між батьком і сином, ніби відданий справі сімейний психолог. Ті з мовчазною зацікавленістю спостерігали за процесом, але з полиці не вставали.

- Ось і все, - задоволено підсумував провідник і поклав руку на відремонтовану частину, як вона впала знову.- Хвилинку, - не розгубився провідник і поплив у свою келію, звідки приніс алюмінієве відро, підставив його під зламану частину, з якої чомусь тепер текла вода.

- Покладете матрац звеху і буде добре, - проконсультував батька провідник і хутко зник.

Ці двоє були не вдоволені результатами старань провідника, але вибирати не було з чого.

- Дивись там шось мокре, - з огидою процідив крізь зуби батько.

- Та, то певно, від відра, - поважно пояснив син.

- Ні,це з полиці тече! .

- Ну,мабуть, затекло звідкись. Всяке буває.

- Звідки ж воно могло затекти?!! - безпорадно підвищив голос старий. - Бігом,стягуй матрац, - наказав він синові.

Матрац не надто вирівняв полицю. Вода продовжувала звідкись витікати, а батько лаштував собі ліжко. Син тим часом вистрибнув на верхню полицю, і повітрям пішли кола, як буває на воді, коли кинеш камінь або грудку.

- Надіюсь вона не впаде.- посміхнувся він мені.

Кумедний 50-річний дядько з дитячим обличчям і гумором. Ці жарти про полицю мені доводиться чути чи не в кожному нічному потязі.

Син заглядав на батька і дратував його порадами:

- Та візьми ще подушку і підклади під матрац.

Батька нервувало відро, вагон і син разом з матрацом.

- Як я на цьому матраці спати буду. Треба постіль, хоча б, - бідкався старий.

-Але в нас її нема, - безтурботно констатував син.

- І як мені спати?

- В одязі.

- Тей по-якому це - спати в одязі?

- А як ми, востаннє у Вінницю їздили - спали в одязі.

- То була Вінниця!- закінчує дискусію батько, і підставляє під матрац подушку, чим утворює невеличкий горбик. - Так може бути, - задоволено каже він й десь іде. Приносить ганчірку і починає витирати воду, що натекла з полиці.

- Батьку, та то просто полиця на водяних подушках, - пробує жартувати син.

Старий не зважає і наполегливо витирає воду, потім акуратно знімає свої бежеві кросівки,і крадькома суне ногою їх під мою полицю. Зауважує, що я це помітила і розгублено коментує:

- Щоб не намочились.

"Відро, плацкарт, полиця - це Укрзалізниця”, - записую я в блокнот,щоб не забути.

Подружжя з Чернівців вже розмістилось на верхніх полицях і трималось за руки.

Батько ліг на свою куртку і грався в черв`ячка на старій Нокії. Потім нахабно змусив сонного сина дати йому ще одну подушку. Нарешті влігся. Я наполегливо чекала, що ця конструкція в якийсь момент розвалиться, але цього не сталось. Вистава закінчилась яким-не-яким, але хепі ендом.

Лягла на рюкзак, повернулась на бік і зустріла погляд свого сусіда. Думаю, він теж злякався. В такі моменти нічого сказати чи запитати, крім хіба: "Чого вирячився?". Та це не ввічливо, тому я усміхнулась і закрила очі, ніби сплю і фліртую одночасно.

Раптом з'явилась дівчина в чорній вечірній сукні і просила у провідника ковдру, здавалось, що це вже мені снилось. Всю ніч було холодно, бік затерп, батько і син вже покинули наш акваріму, відро теж зникло, полиця безпорадно дивилась на мене своїми гайками та гвинтами. Тепер і мені хотілось ковдри. З цим бажанням я і заснула. Спочатку був Франківськ. Потім світло, згодом з нього з'явилась ковдра. Це був або святий Христофор – покровитель мандрівників, або мій широколиций провідник. Стало тепло - я перевернулась на інший бік.

- Перепрошую, встань, будь-ласка, я візьму сумку, - ввічливо посміхнувся провідник 50-копійчаним обличчям, схожим на сонце.

Ми з моїм сусідом стояли, закутані в ковдри. Особисто я в цей час далі спала навстоячки, і слабо розуміла, що відбувається.

Ближче до Чернівців мене знову розбудив провідник. Вагон був майже порожній, але подружжя залишилось і посміхалось, дивлячись на мене з думками: “Вона така сонна. Це так мило - не може очей відкрити”.

Провідник похапцем роздавав квитки пасажирам і так швидко пробіг повз, що я навіть не встигла нічого сказати. Коли він котився вагоном назад я крикнула:

- Дайте мені квиток, будь ласка!

- 5 гривень, - усміхнувся він.

- Решта з двадцяти буде?

Провідник прикотився до мене і з вдоволеним виглядом віддав мені квиток безкоштовно, ясна річ.

З поїзда виходити не хотілось. ковдру віддавати також. У суботу о 7-ій ранку мало чого хочеш, крім як спати. Тому я ще довго сиділа і думала, що могла б їхати так нескінчено, дивлячись, як безуспішно син намагається налагодити зв'язок з батьком, як той наполегливо моститься на зламаній полиці, і не втрачаючи батьківських інстинктів повчає вже давно дорослого сина, як молоде подружжя спить на верхніх полицях, тримаючись за руки, ніби це і справді втримає їх разом назавжди.

Моє правило мене не зрадило – я правильно визначила за виглядом провідника, яка буде поїздка – спокійна і наповнена приємними дрібницями, такими, як дуже потрібні 50 копійок, раптом знайдені в останній момент. Насправді, виловлювати з простору навколо себе розмови та проблеми людей, яких не знаєш, і які навіть не підозрюють, що на них полюєш – це ніби ловити влітку форель в гірській річці. Завжди є можливість це зробити, але все залежить насамперед від того, чи помітиш ти її серед каміння, чи вистачить тобі спритності піймати потрібну рибину у швидкій течії. Власне, саме для того, щоб ви усміхнулись я це і пишу, щоб побачили мій улов у цьому нічному плацкартному акваріумі, наповненому солодко-гіркими ароматами його кочівних жителів. Він небагатий, і буває в сотні разів більший, але де б не довелось їхати, йти, летіти чи просто стояти на місці – варто приймати дари простору, в якому перебуваєш – це вчить слухати і бачити, усміхатися і радіти різним дрібницям, наприклад, алюмінієвим відрам під полицею і несподіваним ковдрам, що виринають з променів світла в Івано-Франківську.

Нічні міражі вокзалів

 Коли у наше життя, у наші плани вривається випадок, то вже мало що може зупинити ці чарівні механізми, які вмикає невидимий електрик, натискаючи кнопку “ВКЛ”. Реальність деформується, плани ламаються, а ти жалюгідно намагаєшся щось втримати і поставити на місце. Та поки мехнізм працює – це марна трата часу. В такі моменти треба діяти спонтанно, забути про плани, віддатися течії, яка тебе підхоплює і несе. Тобі залишається одне – здивувати свого електрика,тоді матимеш шанси вигребти і вимкнути нарешті цю машину,яка змушує тебе зустрічати ночі на вокзалах,їсти польський шоколад і пити чай з таксистами.

Іноді, мені здається, що все моє життя – це жарт електрика, який на скільки часто грається з вимикачем, що я навіть не знаю, коли перебуваю під його впливом, а коли ні. Словом, все почалося в десятій вечора перед поїздкою в Кам'янець-Подільський. Знаєте, як воно буває - плануєш поїздку, домовляєшся з другом,мовляв: “Їдьмо,буде кльово”; креслиш маршрут, береш квиток, і вже з нетерпінням чекаєш моменту, коли підкоришся магії подорожей. Але магія,як відомо, буває різна. Квиток був на вчорашню ніч. Той потяг встиг не тільки прибути у Чернівці,а й повернутись звідти. Маю надію, моє порожнє 47-ме місце допомогло якомусь безбілетному п'яниці перебути декілька годин до свого пункту призначення.

Якось в ту ніч всі рвонулись у Чернівці, і жодного квитка не було, але моя впертість не дала мені залишитись вдома. Набивши рюкзак лікером і бутербродами, я вирушила на вокзал. Інтуїція підказувала, що мене чекає незабутня ніч, а серце прагнуло дива. Його не сталось. Квитків в касах не додалось, надій бути цієї ночі в потязі було все менше. Нас — жителів казкового лісу, не скажу, шо зайців,але оленів точно, було дуже багато. Ми скупчились зграєю біля третього вагону, куди нас одноголосно посилали усі провідники. Діловитий начальник потягу в сірому костюмі окинув нашу зграю суворим поглядом і не прийняв жодного жителя чарівного лісу в свій блискучий плацкартний вагон.

Розмови не клеїлись ні з провідниками, ні з касирами, ні з колегами за нещастям. Це черговий поганий знак. Коли ти не контактуєш із зовнішнім світом, ведеш діалог лиш з собою, навіть не надійся на прихильність своєї реальності. Потяг покинув перон. Здавалось,що гру закінчено,але в таких випадках завжди є план Б.

Телефоную знайомому таксисту. Його Волга на ремонті, сам він спить, але як справжній порядний таксист, дає мені номер свого шефа, якого я чомусь уявляла пузатим дядечком у сірому светрі, чорному кашкеті на білому “деу ланосі”. Мої фантазії розвіяла бежева “девятка”, що летіла в бік вокзалу і розпадалась на очах. За кермом сидів худорлявий гітарист рок-гурту, що розпався на початку 90-их. Він пантово поправив свою косуху і блиснув чорними очима:

- Здоров,це ти падруга Назара?
- Таак,- невпевнено кажу я.
- Хароший парєньок. Молодий, але хароший. Це ж я його шеф. Руслан, до речі. А ти як називаєшся? - простягує долоню.
- Алла, - сміливо тисну йому руку.
- Якого ти року?
- 96-го,- відповідаю, не зовсім розуміючи, навіщо йому ця інформація.
- О,така, як Назар, - вигукує Руслан,ніби робить нечуване відкриття. - В нього там з цею Волгою - проблєми. Поставив редуктор італійський, а воно все одно лажає.
- Я знаю. Сьогодні всі люди якісь злі, - розчаровано починаю я.
- Чого злі? Дивися, я ж не злий? - дивується водій.
- Напевно. В мого батька колись була така машина, але вишнева.
- ОО,- пожвавлюється Руслан. - Я на цій машині в гонках беру участь.
- Круто,- кажу, і не підозрюю,що він захоче це довести.
- От дивись! — Руслан вжимає педальку в підлогу, Лада гучно реве і роздирає літню тишу - лякає бомжів і гопників обабіч дороги. Чутно, як кожна деталь вібрує і хоче почати жити своїм життям. Руслан теж це відчуває, тому збавляє швидкість, задоволено поправляє косуху і додає:
- Так і не скажеш,шо Лада - як Мустанг реве,- хизується він..
Ми зупинились під автовокзалом.
-Ти знаєш,скільки в мене телефонів?- раптом питає Руслан. - От мої таксисти не встигають постійно. А мені шо залишається робити? Виручаю.
Руслан починає діставати телефони з різних кишень, ніби фокусник хусточки.
- Професія! - гордо протягує він це слово, перебираючии телефони в руках,ніби золоті злитки.
- А якщо всі разом задзвонять?

- Так не буває, - сміється Руслан, обіцяє, шо все буде добре і їде геть.

Я стою перед входом у вокзал, який тьмяно світить на мене синіми буквами. Літня ніч холодна, як погляд сьогоднішнього начальника поїзда у сірому костюмі.
- Шо хочеш дівчинко?- запитує кучерява касирша.
- Буде Варшава-Чернівці сьогодні в 02:40?- з надією запитую.
- МИ З НИМИ НЕ ДРУЖИМ!- голосно заявляє вона, ніби-то вони мої найкращі друзі.
- А де він зупиняється хоча б? - пробую я бути привітною.

- Я ж тобі кажу, шо ми не дружим, а ти питаєш, де він зупиняється. Не знаю. До нас не заїжджає.

На лаві біля входу в автовкзал сидів чоловік у синьому картузі і синій олімпійці, схожий на заблукалого фаната Динамо Київ. Він схилив голову вниз, біля його ніг лежали пакунки “Бєдрьонка”.

- Ви не знаєте, де Варшава - Чернівці зупиняється?

Чувак піднімає із землі голубі очі, які ідеально пасують під його одяг.

- Нє, але я в Чернівцях вчьівся — дивною говіркою починає свою історію кругленький чоловік.

- Не знаю,що на таке відповідають. Ну вчився? А мені шо?

- І теж колись добиравсі,і тако,ночував,але в Коломиї. Але то опасно. То дуже вам опасно тут самій бути. Не йдіть далеко. Бо якось тако тоже вертавсі по трасі, те й не було автобусів. Але міг тако і пішки йти.але то опасно дуже, того взяв собі таксі,- тараторить він.

- Та не опасно, все гаразд. Мені не вперше,- заспокоюю чоловіка.

Так-сяк завершивши плідний діалог, я зробила жалісний вигляд і постукала у вікно охоронця. Мені відчинив дядечко,схожий на Діда Мороза. Не те,щоб у нього була біла борода і червоний кожух,але він мав таке добре обличчя,що здавалось зараз стукне ліхтариком і я буду в Чернівцях. Звичайно, дива знову не сталось,але тепер я знала, хоча б де його чекати.

Раптом,нізвідки почали з'являтися люди. Треба було перевірити джерело їхньої появи. На узбічі стояло два автобуси, але жоден мені не підходив, натомість моєму новому другові пощастило. Він нерішуче підійшов до мене, довго роздивлявся навколишню природу, потім так само довго порпався у своїй “Бєдрьонці”, дістав вафельний батончик і простягнув мені:

- Буде смачніше стояти.
Я вдячно всміханулась,ніби отримала щасливй квиток на автобус..
А мені,бачте пощастило,- невинно оголосив мені чувак і заліз в свій Київ-Хуст.
Іноді люди просто кидають слова, щоб заповнити ними тишу. Цей мужик робить це постійно, а не іноді. Цьому десь вчать? Чи це вроджена здібність?
Автобуси погуділи своїми маршрутами,а я залишилась стояти біля дороги,і їсти польський батончик. Минула година - автобусу не було. До мене підійшов таксист схожий на Олега Газманова.
- Ви шо чекаєте?
- Варшава-Чернівці.

- Його не буде, - коротко резюмував таксист і пішов. На мить зупинився і додав:

- Але може бути Прага — Івано-Франківськ.

Минула іще година. Я гордо дивилась на таксистів і вокзал, але зрушити з місця і поїхати додому - означало здатися і викинути в смітник свій вихідний. Газманов знову підійшов до мене:
- Шось не щастить вам, - констатував він факт.
- Мені вже з десятої вечора не щастить,- саркастично відповідаю.
- Але ше може щось їхати. Такі рейси часто на митниці затримують,- обнадіяв мене Газманов.

- Будемо бачити.

- Йдіть в машину погрієтесь. Що тут будете мерзнути?
Газманов вів мене за собою до чорної “Ауді”. Його колеги зміряли нас поглядами.

- Дівчинка погріється,- тикнув він в мій бік великим пальцем, - музику увімкніть.

Було не затишно, через двері продував вітер, як свідчили уривки розмов таксистів, чекати на потрібний транспорт було марно:

- Та, певно не буде її автобуса.

- Може скажеш їй?
- Та скажу потім. Хай посидить ще.
Можливо,вони надіялись заробити на моєму нефарті і відвезти мене назад додому,а можливо і справді, хотіли дочекатись зі мною автобуса. Світ не без добрих таксистів. З кущів виліз п'яниця з калькулятором в руках,схожий на фізика-ядерника.
- Мужики! Купіть калькулятор!
- На фіга нам калькулятор,Міша? Йди додому!
- Ну,ви ж таксисти,- дивувався він.
- Та на такому калькуляторі хіба держбюджет можна рахувати,- сміється Газманов,-Дівчинко,тобі не треба калькулятор? - заглядає до мене.
- Певно,це те,що мені зараз треба найменше.
- Бачиш, Міша, нікому твій калькулятор не треба. Краще лампочки принось або вимикачі,як минулого разу. На те, хоч попит є.
Решту часу - до 6-ої ранку, ми просиділи з власником чорної “Ауді” – Женею, який навіть мав чорну кепку з фірмовим знаком свого авта. В нього є жінка і 8-річний син. Каже, що таксує вже 13 років,і йому зовсім не набридло.
- Тут такі пріколи. Як набриднути,- пояснює Женя. - Бачиш тих двох чуваків, які матюкаться і комусь дзвонять?
- Ну,бачу, - придивляюсь я. - А що з ними не так?
- Справа в тому, шо вони засунули гроші в айбокс за проституток, а ті не приїхали. Тепер вони дзвонять їм, і кажуть, шо порубають або руки вирвуть.
- Руки??
- Звичайно,- дивується Женя. - Але, як на мене, проституток замовляють або імпотенти або моральні виродки. На такий лохотрон купуються навіть мужики на білих “Ленд роверах”. Лише одне цікаво,як вони на той “Ленд ровер” заробили, якшо їх так легко розводять місцеві проститутки.
Я продовжувала дивитись на хлопців, які розпачливо погрожували невидимим повіям,що обов'язково їх знайдуть,вичислять і покарають за безсоромну гру на почуттях місцевих мужчин,а Женя продовжував.
- Тут ше не таке побачиш. Знаєш, таксист — це така професія,в якій треба бути останньою сукою і бидлом,- сміється сам з себе чоловік. - Я взагалі не планував тут надовго бути, але 3 місяці попрацював і мене затягнуло. Вже розучився жити від зарплати до зарплати. Тут вільним себе почуваю. Захотів виїхав, захотів не виїхав, захотів поїхав з жінкою і малим в Карпати.
- І часто так до ночі сидиш?
- Хочу сиджу, хочу ні. Ось посиджу до обіду; як людей не буде - поїду додому пиво пити. О, диви пенсіонер йде, - вказує Женя на дідка в кепці. - це теж наш таксист!
- Ага, - киваю.
- Пенсіонеер! Чуєш?? Ти чьо приїхав? Ану їдь звідси!
- Шо ти хочеш з мене? - ображено відповідає чоловік.
- Нічьо не хочу. Чьо приїхав питаю?
- Дивись, бо Васю позву.
- Клієнтів і так нема,а як Чапай приїде, то й тих не буде.
- Хто такий цей Вася?
- 35 кілогам кісток і 100 кілограм борзоти. Тільки щось не так, відразу битися і наїжджати. Якось віз він якихось пацанів. Ті з нього почали жартувати,мовляв: “О, не заплатимо,втечемо”. Вася ж розгнівався, то пацани скрутили його,поклали в багажник,їздили весь день у своїх справах на його тачці, а потім залишили авто біля Ашану. Наш таксист їхав і визволив Чапаєва з багажника. Але пацани красавчики, буде йому наука, - сміється Женя. - Я теж віз якось малолєток,з їхніми кавалєрами. Один каже мені:
- ПАЦАНЮРА! Балкон прікрой!
- От козел — кажу.
- Ну. Я теж так подумав. Зупинився, витягнув обох з салону, накрутив вуха. А ці малолєтки кричать: “Не бийте!”. А я ж хіба бив? Я лише виховував.
Не таксист, а Робін Гуд на “Ауді”. Що не історія,то подвиг,що не виклик,то вдосконалення світу.
- Якось запригує до мене депутат з міськради. Каже,шо йому до облради треба і дає 20 гривень?
- Шо це? - питаю в нього.
- Ну,на проїзд же, — дивується депутат.
- То будеш молоко на базарі купувати за 20 гривень!
- Але ж я депутат, — обурюється він і тикає мені свій значок.
- Та хоть королева Англії разом з Папою Римським. Не маєш грошей - їдь на маршрутці. Он За стоїть.
- І що він зробив?
- Вилетів як пробка з авта і сів у 3а. Ше би пенсійне посвідчення мені показав,халявщик! Знаєш, ще ненавиджу, коли кажуть: «Станьте тут шофер».
- Чому?
- Що значить станьте? Як я встану, коли я їду. ЗУПИНІТЬ! Треба казати - зу- пи- ніть — запамятай!
Женя купив мені чай і розказував, як займається фінансовим вихованням своєї дружини, ділився ідеями реформування системи громадського транспорту,переповідав, як таксисти Мацевка собі на корпоратив замовили.
Ранок прийшов непомітно. Таксистів ставало більше, вони повільно прокидались під ранкові новини на улюблених радіостанціях. На мене чекав синій Еталон до Франківська, але в останній момент на обрії з'явився Вроцлав - Чернівці.
- Тобі зафартило мала. Пішли посаджу, - зірвався Женя з місця.
Я брела за ним. Від довгого сидіння ноги не слухались, і я боляче шпорталась за бетонні плити пальцями.
- Брааат! Чуєш? - поправляє Женя кепку. - Візьмеш дівчинку до Чернівців.
- Ми в Чернівці не їдемо,- виклично поправляє галстук діловитий помічник водія.
- А куда їдете, брат?
- До Коломиї.
- Їдь до Коломиї. Звідти до Чернівців запросто доберешся,- радить мені Женя, знову поправляє кепку і садить в автобус.- Удачі, мала.

За величезним вікном мелькали ліси, мости, ріки, порожні стадіони сільських шкіл і дивні назви магазинів провінційних міст. Було безмежно зелено, дерева схилялись так низько над дорогою, що літнє проміння сонця теж ставало зеленим,і заповнювало весь автобус. В такій обстановці химерні візерунки на щоках сонного вірменина,що сидів попереду,доречно були схожими на мапу острова скарбів. У Франківську нас пересадили в інший автобус. Дорога погіршувалась. Шматки асфальту були розкидані так,ніби їх хтось загубив,і ще обов'язково повернеться, щоб забрати. Мені було спокійно і солодко. За вікном стояв гарний літній день, сонце лагідно підсвічувало листя, а річки весело збігали з гір. В Коломиї, нас вдруге пересадили. Дві дівчини з Варшави і худорлявий 40-річний фрік, поспішали на автобус до Кишеневу о 12-ій. Дівчата час від часу дивилась на спідометр водія і обурювались, як можна їхати лише 70 км на годину. 

В Чернівці ми прибули далеко за 12-ту. Дівчата продовжували дратувались, нам з фріком було байдуже. Мене зустріли. В рюкзаку був лікер, я була в доброму гуморі. Про Кам'янець вже не йшлося. На дворі стояв теплий літній день. Про те, як повертатися у Львів думати не хотілось. Та і після такого будувати будь-які плани, принаймні сьогодні, було б небезпечно.Тому залишалось імпровізувати, чим ми весь день і займались. В таких випадках, коли все надумане розлітається добіса – треба припинити жаліти і почати діяти щиро, просто і спонтанно, ніби до цього нічого і не планувалось.

Опісля, я їхала в нічному потязі на тому ж 47- ому місці і дивилась тривожні сни про мурах,озера і таксистів. Зранку мене холодно зустрів Львівський вокзал. Мій електрик мирно спав. Я клацнула замком і війшла в дім. Гра була завершена, механізми вимкнені, але варто було зараз знову кудись зібратись – все б почалось заново. Бо кожного разу, закривши рюкзак, клацнувши замком свого помешкання, ти сам того не розуміючи, подаєш сигнал про початок боротьби, про старт руху у ще не бачені світи. Робота твого електрика просто натиснути клавішу, твоя ж справа імпровізувати, відкриватись світу і бути собою,бо лише тоді вдасться повернутися з легким серцем, світлою душею і важкими ногами,які ніколи не здаються на поталу нічним міражам вокзалів і завжди несуть тебе у потрібному напрямку,навіть якщо ти не підозрюєш,що він таким є.

Синдбади провінційних міст

Він жив разом з мамою у одній із найвищих будівель маленького провінційного містечка на Черкащині. Він жив у п'ятиповерхівці в центрі Христинівки,і це було предметом гордості головного редактора районної газети – Олега. Кожного ранку Олег закурювався червоною “Примою” на балконі,вдягав свою чорну дублянку,брав чорного кейсика і виходив із під'їзду. Чорний кейсик супроводжував його у будь-яку пору року і дуже пасував до його маленьких чорних очей. На тлі великого пуза і блискучої лисини,чорний кейсик виглядав солідно,але мізерно – як виглядає 9-класник у випускному костюмі. Але йтиметься не про Олега,а про місто в якому йому довелось жити. Часто серед ночі Олег вибігав на балкон і милувався порожньою центральною площею з постаментом,де колись стояв Ленін,а тепер балончиком виведено “Слава Україні”, він заздрив закоханим,які так солодко цілувались,наївно думаючи,що їх ніхто не бачить,вболівав за вуличні банди,які вчерговий раз вирішили якось розважитись і затіяли бійку з приїжджими. Мріяв,що колись поселиться в один із тих старовинних будинків обабіч колій і кожну ніч засинатиме під стук коліс львівського потяга,а на вихідні та свята ходитиме в нічний клуб “Starlife”, де буде напиватись, фотографуватися з дівчатками і танцювати перед дзеркалом. Олег був впевнений,що саме залізниця той блискучий пояс,ті спокусливі лосини, які підкреслюють достоїнства Христинівки і надають їй шарму.

Чергової довгої зимової ночі Олег прокинувся чи то від любові до свого міста, чи то від спраги, і почав пильно вдивлятися в горизонт,думаючи, як можна зробити це місто як не серцем,то хоча б сонячним сплетінням українського туризму. Він згадував про синій,як небо у квітні, молокозавод, згадував єдиний в Україні пам'ятник Івану Гонті, що ніби погрожуючи, вказує булавою на Умань, згадував міст над залізницею і рожевий будинок культури, де вірмени відкрили шашличну,згадував чудернацькі парки,де в одному ансамблі спліталися Зоя Космодем'янська, дельфіни,орел і Баба Яга. Олег не міг оминути увагою строкатий продуктовий базар і пам'ятник потягу біля залізничного вокзалу, а там неподалік ще один афродизіак Христинівки – пекарня, яка так згубно вплинула на його зайву вагу. Біля неї тісна,звивиста районна поліклініка, а навпроти- його редакція – маленька кімнатка, яку Олег ділить на двох з братом у магазині канцтоварів. Ще є страшний автовокзал,який за чутками,то реставрують,то хочуть перетворити на АТБ. Недавно біля Олегового дому відкрився супермаркет - нове місце зустрічі,сенсація та атракціон,де можна самостійно набирати і важити цукерки,крупи та цукор. На відмінну від Олега, за останні декілька років Христинівка схудла і занепала, їй стало важко дихати. Лише пас залізничних колій тримав на її кістлявому тілі сині джинси молокозаводу,які завжди були в тренді.

Олег подивився на свою лисину, потім на грамоту за краще видання району,і вирішив, що бути просто редактором – це не його,він має зробити Христинівку сильною та привабливою з її коліями,дешевими генделиками,усміхненими монтерами колій та зграями велосипедистів,які не бояться ні злив,ні ожеледиць.

Була третя ночі - Олег набирав номер свого однокласника Ігоря,що став фотографом відколи купив Нікон і почав жити в Умані - місті,яке було,є і буде вічним конкурентом для Христинівки,

-Алло, – схвильвано щепотів Олег.
-Ага.
-Ти чуєш мене?Бо тут мама спить - я боюсь голосно говорити.

-Та кажи, нарешті

-Як можна відродити Христинівку?

- Христину народити?

-Яку Христину? – пропищав Олег – Христинівку.
- Зроби піар кампанію зі слоганом:”У нас є фонтан “Слон”,тенісний корт і бар “Карасі”.
 - Можеш скільки завгодно насміхатись - вам уманським це властиво- а я щось придумаю.

Настав ранок, Олег вдягнув свою чорну дублянку і кашкет,взяв кейсик і вийшов з під'їзду,де смерділо собаками і картоплею - саме цим запахом розпочинався кожен Олегів день. Він усміхнувся,відчинив двері й пішов у редакцію,що була за 100 метрів від його дому. Дорогою туди він, зазвичай, встигав розігнати зграю голубів,привітатись з перукарями та продавцями з навколишніх магазинів,провести поглядом чарівну незнайомку і скурити цигарку. Докуррюючи, Олег завжди загадував: “Влучу недопалком у смітник - буде вдалий день, не влучу – як завжди”. Олег ніколи не влучав,бо ще зі школи мав не найкращі стосунки зі спортом. Сьогодні його не хвилювало нічого, крім рідної Христинівки, яка так чудово світилась новорічною ілюмінацією цими святковими січневими вечорами. Найбільше Олег любив іти по Джорджа – так спростили місцеві назву вулиці Дзержинського. Особливо йому подобалось там ходити ввечері,коли запалювалися ліхтарі і світло ставало затишним. Взимку ж цей затишок доповнювався неоновими вивісками у формі Дідів морозів та ялинок.

Часто він приходив в парки,яких тут всього два,де намагався бути сучасним,конактуючи з молодю і вживаючи сленг. Зазвичай, ці починання завершувались невдачею і він ображений йшов до вірменів на шашлики та коньяк,потім заходив у “Йо-ма-йо” – караоке бар,де продають палений віскі і можна курити кальян. Олега радували ці нові генделики, але він би на ті гроші кінотеатр “Ювілейний” відреставрував. Декілька років тому Олег водив туди свою сусідку Олю на “Людину-павука”. Це сталось взимку,у залі було холодно і порожньо,але якось по-своєму романтично – Олег відігрівав Олині кістляві руки своїми пухкими пальцями і старався вишукано жувати сухарики з беконом. Після кіносеансу завів свою даму на “Колос” - це стадіон,який тепер назвали іменем покійного міського голови. Там панує неймовірна атмосфера. Можливо, це через розташування у ямі біля лісу,можливо,через магічне нескінчене клацання поливалок,які ніхто не вимикає, але вдихаючи там повітря, бачачи,як відтінками жовтого світиться життя у будинках,як моторошно хитаються дерева - відчуваєш цей спокійний,розмірений ритм життя Христинівки. Тут і зараз, ти на “Колосі”, по коліна в снігу,зі своєю Ольгою,бредеш і розповідаєш їй про футболістів,які колись навіть були в стані давати інтерв'ю, про привидів,які населяють ліс,про їжаків,які моторошно шуршать в траві,якщо тут сидіти влітку,і неодмінно обіцяєш привести її сюди в ту пору,щоб познайомити з їжаками.

Іноді Олег прогулявався пішки вечірнім містом. Пішки,бо громадського транспорту тут немає,а на велосипедові він соромиться їздити. “Особливість маленьких міст – казав собі Олег- в тому,що ти знаєш кожного – від продавців до офіціантів,від пекарів до монтерів колій.Кожне обличчя тобі знайме,але варто лиш з'явитися комусь новому,як це відразу всі помічають і дивуються,витріщаються,шепочуться. Можливо,через це туристи бояться сюди їхати. Якби лише придумати магніт для них,наприклад, сказати,що на Водокачці водяться привиди,або відкопали скелет динозавра”. Але і без скелетів з привидами там було на що подивитися в будь-яку пору року. Наприклад,влітку,коли золота гладь поля колишеться під натиском вітру,ти занурюєшся в ню боязко,ніби в незвідану водойму, і дивишся як пробігають під ногами жуки та мурахи,відчуваєш, як зупиняється час,як все навколо дихає разом з тобою,тоді як десь там в житлових районах гудуть 4 страшні бочки елеватору і розсипають червоне сміття на місто.

Він не міг вловити,чому Христинівка така близька й рідна йому,чому таким задоволенням для нього - є піднятися на пішохідний міст над коліями і дивитись,як потяги знімаються з якоря і відчалюють то від Вапнярської,то від Козятинскої платформи? Чому так приємно знати назви вулиць та магазинів,чому так солодко вимовляти імена старих знайомих, чому так хочеться писати у своїй газеті лише позитивні гороскопи,ніби їх і справді хтось читає,крім його мами

Повернувшись до дзеркала, Олег почав себе роздивлятися - помітив синій галстук,побачив пояс і відчув запах своїх парфумів. Його осінило і він знову подзвонив Ігорю.

-Це неймовірно!Я зрозумів,чому я божеволію від цього міста.
- І де ж собака зарита?

- Я такий,як Христинівка. Моя залізниця – це кейс,саме за нього я тримаюсь,бо так відчуваю себе діловим і впевненим, мій молокозавод – це синя краватка,яка робить мене молодшим,моя пекарня – це парфуми,які мама дарує на Новий рік - цей запах подобається навіть тим,хто мене особисто ненавидить.
- О Господи!
- Моя лисина,мій картуз та моя хода – це її парки з недоречним наповненням,це генделики,нічні,клуби та караоке-бари. Її закритий кінотеатр – це моя культурна деградація.
- А її розбитий автовокзал – це твоє ожиріння і тяга до алкоголю
- Але моя любов до неї - це її новорічне світло і літнє тепло, її ярмарки та Дні міста,її усміхнені школярі та різні шаблонні концерти,де наперед знаєш сценарій.
- За такою логікою, я схожий на Умань. Фотоапарт – моя Софіївка,клієнти – мої хасиди,а грошей заробити і дірки на джинсах залатати не можу – саркастично просичав Ігор і поклав слухавку,що не надто затьмарило Олегову радість від зробленого відкриття.                                  

- Радісний,він хутко вилетів з редакції з думками:“Візьму інтерв'ю у санстанції - хай пояснять чому листоноша моїй мамі сервіладну ковбасу,замість пенсії приносить”.

Санстанція нічого не пояснила, а ковбаса,як виявилось, була дуже смачна. Олег почав вдягати червону краватку, купив собі шикарний шкіряний портфель у циганів біля автовокзалу і відтепер завжди влучав недопалком у смітник . Можливо, скоро і паркан біля молокозаводу в червоний перефарбують,а футболісти нарешті кинуть пити або виграють кубок області.

Словом,кожного дня Христинівка відкриває очі,вдягає свій чорний картуз,синю краватку,закурює улюблені цигарки,обв'язується старим добрим поясом,виходить у смердючий,вогкий під'їзд і розправляє свої вітрила,щоб одного разу відчалити кудись далі, ніж Козятинська та Вапнярська платформа. А за штурвалом цього судна стоїть Олег у чорному картузі,освітлює собі путь місяцеподіною лисиною і обережно,але впевнено веде своє судно у нові світи,де воно обов'язково набуде моряцької слави. Такі вони Синдбади провінційних міст,думають,що натягнувши нові вітрила та змінивши матросів,можна кардинально змінити невдалий курс свого корабля.

Горька жизнь мене

Постійно прокидаюсь зранку і думаю: "Треба замутити собі селфі. Нуашо?  Яка я красівая,нєнакрашеная". Потім, певно, піду похаваю і зафоткаю свою авсяночку на воді з цукром,і каву,яку я тупо заливаю водою,бо якось впадло її варити.
Переступлю через калюжку собачих сциків(від недавна на квартирі живе пес) і піду чистити зуби. Певно, це теж можна зафоткати, а десь між тим всім, я мила посуд і незграбно робила ранкову зарядку. Треба твітнути,шо мене харять ранки,бо я тупіца сиджу до 2-ої ночі ВК і втикаю різні відео про чиїсь фейли або про смішних тварин. Хоч хтось в цьому світі смішний щиро,а не намагається комусь сподобатись.
Бо ось сиділа читала собі Бродського,як підійшли якісь чуваки з дивними іменами,і почали співчутливо говорити,шо вони теж в школі читали,а в кінці розмови додали: "От з тобою інтірєсно, ти шось смішне розказуєш". Тому,шановні,говоріть про шось смішне й буде вам щастя і прихильність. Ще пацани сказали: "Ти така пряма,така пряма,ну як ми...ми тоже прямі". "Ого,"- думаю,- значить я прямолінійна веселушка,таки наскрізь мене бачать". "Наче 10 років вже знаємось." - каже чувак,ніби читає мої думки. Хлопці зробили мій вечір. Я б могла зробити з ним селфі і наліпити там різних хештегів, типу -  #прагулка,нові знакомства,а ше б, личило зафоткати мого Бродського - #парк-#читаю,#відпочинок.То б взагалі було по-молодьожному.
Мама каже,шо я як бомж. Надивиться на дєвочок в центрі міста чи на фотках в Однокласниках...
-А спитай в них хто такий Бродський? Або Єсенін? Або які стосунки між рівністю та свободою,і чи є взагалі сенс говорити про стосунки між ними?
Мама замовкає,а я вдягаю кеди без шнурків і йду на пиво.
На "нокіу" погано фоткати вночі. А так,я б фоткала. П*ю пиво - фотка: я і пиво,йду додому - фотка моїх ніг і брудного асфальту. Звичайно,я б ше фоткалась перед виходом на пари - ідем з Ольою на пари - дві тьолочки в дзеркалі корчаться,ніби їм в дупу запхали по холодній виделці. Виделок в нас в хаті мало, а посуд мити не в почьоті,того ми такого не робим.Ну шо - фотка:учьоба,так ми вчимось,або ше шось таке - типа я,мої одногрупники з розмитими пиками і ми з падружкамі в фокусє. Ми пафасні і чьоткі. Всьо шо треба. Йдем по каву в алкомаркет - фотка:ми і кава на лавці,а там на фоні якісь людішки шастають,але нам всьо ні пачьом - я в кедах без шнурків(-чуєш,а чьо в тебе нема шнурків?),Оля з дредами чухає голову,наші падружки курять собі цигарки і матюкаються,і ми теж трохи матюкаємось,як без того. Пари скінчились - хтось йде у "фешен",хтось на маршрутку,а ми додому. Тут діапазон широкий,можна сфоткати нєбо,або дірєвья, хештег: дорога додому,Львів,кінець дня. Дім. Фоточка з обідом,якшо він є...Я можу сфоткатись з кефіром або тарілкою гречки,шо виглядає більш ніж мило,і всі коментять мою гречку з кефіром,питають,де такий купила,і за скільки, іноді просять і їм таке принести. А спину варенням?
Потім я фоткаю канспєкти і пишу учьоба,втома,лажа. Всі тролять в коментах,кажуть,шо я нічьо не вчусь,шо брешу. А я так і бути граю свою роль... Горька жизнь мене. Вдіваю кеди і йду собі десь. Вибираю між пєшою прогулкою і якимось тематичним вечером чи виставою. Пощу фотку своїх кедів і асфальту пишу, шо кудись іду - всім же інтірєсно - я селебріті. Зафоткаюсь в одному ресторані,потім в книгарні якійсь,типу просвітляюсь,потім десь біля клубєшніка вночі,типу тусуюсь - в мене морда в квадратиках,але кого це валнує? Вернусь додому.Вип'ю кєфір і зафоткаюсь під ковдрою,типу така вся сексі,шоб мої паклонніки не заснули. Та я вапшє секс в своїй рожеві піжамі з білим песиком. Ну? Всьо - кінець дня. З відчуттям виконаної космічної місії сплю і бачу сни.
"Жить лєгко." - пощу в твітер,і плачу...Не сфоткалась в те дзеркало на площі Ринок,але завтра ето сдєлаю.
"Люблю тебе, малишка***",- хтось пише на аску.
"Фотка в піжамі дєйствує",- думаю я.

Ромео та Джульєтам

Скільки на світі існує Джульєт? Скільки я їх знаю,скільки з них зневірювались у своїх Ромео,скільки, помираючи від болю,приходили до мене додому і зволожували сльозами мої светри та подушки,наповнювали ними чарки з вином та горнятка з кавою, заїдаючи це все солодкими цукерками або солоним сиром сулугуні. Скільки з пристрастних Ромео відчайдушно лаяли своїх Джульєт,нарікали на їхню мінливість,заливали алкоголем гіркоту розлук і запитували: «Ну ти ж теж,дівчина,ну поясни,чому вона так вчинила,чому пішла,чому втекла,чому образилась?»

- Звідки мені знати? — відповідаю. - Я сама іноді не розумію,чому когось залишаю,сама час від часу задумуюсь над справжніми мотивами своїх вчинків,то що можу відповісти тобі, як можу судити твоїх Джульєт і їхні мотивовані емоціями та дитячими страхами дії,які запускають такі жахливі процеси у твоєму житті.

Насправді, ці сотні історій, які я слухала на тісних кухнях від друзів, в потягах від випадкових попутників, краєм вуха чула від пасажирів у громадському транспорті, які, врешті-решт, доводилось переживати самій — це далекі відгоміни найсумнішої оповіді на світі, віддалене копіювання шекспірівської моделі поведінки закоханих. Не дарма зараз вчені хочуть розкопати його останки,щоб визначити,який він мав раціон, і чи курив марихуану. Щось та смислив пан Вільям в коханні,знав якісь потаємні секрети,зашифрував їх між рядків і тепер,можливо,якщо їсти те що і він, можна довідатися їх,напевно,саме так думають вчені,коли роблять такі заяви,бо чим ще можна мотивувати подібні речі?

Кохання — завжди включає у себе трагедію. Вона може бути приводом для поєдання сердець,а може  зіпсувати ідилію,випробовуючи закоханих на міцність. Згадайте скільки трагічності було в казках нашого дитинства,коли умовно кажучи, хлопець Іван мав пройти цілу купу випробувань — за три-дев'ять земель піти, Змія-Горинича побороти,з Бабою Ягою спільну мову знайти,червоні черевички дістати,чорта осідлати і Чахлика-Невмирущого здолати. Лише після цього Іван мав право бути поряд з коханою,отримавши ще півцарства в придачу,за чесно виконане завдання перед Батьківщиною. От і досі так — сценарій будь-якого фільму про кохання можна спрогнозувати: випадкове знайомство; щасливі безтурботні дні разом; трагедія,яка зводить все щастя на нівець; щаслива кінцівка (весілля,воз'єднання,усмішки,поцілунки). Власне,якщо подумати, то і в Шекспіра не все так трагічно. Саме завдяки смерті двох закоханих роди Монтеки та Капулеті нарешті возз'єднуються  і ставлять на могили своїх дітей по золотому пам'ятнику. Ще один закон кохання: кохання рятує все від ворогуючих родів до воюючих країн. Всі причини наших бід в нестачі любові один до одного, у всеохопній ненависті та заздрості. Думаю,саме це Шекспір і мав на увазі,думаю у Ромео та Джульєти були зовсім інші плани щодо примирення своїх родів,але творець задумав інший "хеппі енд", набагато дієвіший та переконливіший.

Але ж як багато могло б змінитись,як би Лоренців лист дійшов вчасно,якби Ромео знав,що насправді Джульєта не померла,що вона оживе,що потрібно почекати,і тоді можна буде втікати разом, змінити ім'я,змінити прізвища,забути про свої роди,ворожнечу та декілька трупів залишених позаду, і жити поживати під пекучим сонцем Італії,згадуючи молодість,вирощуючи виноград,бавлячись з дітьми. Після такого отруївся б Шекспір. Він би не витримав і точно почав би курити марихуану. 

- Де атрибутика смерті — отрути,поєдинки та блискучі леза кинджалів? Де твоя самопожертва Джульєто,коли ти робиш пасту своєму Ромео? А ти Ромео? Де твоя шпага? Де вогонь в очах? Де відвага?» - запитував би у щасливого подружжя Шекспір, спершись на дерев'яну лаву у їхньому скромному помешканні.- Що ви зробили з трагедії? Чому замість слідів крові на підлозі,сліди від томатної пасти на рушниках?

- Пане Вільяме,але це ж справжнє життя. Ми живемо в спокої,подалі від своїх ворогуючих сімей і метушні,виховуємо дітей,запрошуємо на вечерю сусідів, пам'ятаємо минуле,пишемо листи Лоренцо. І ви якось заходьте на вечерю,як матимете час.

- Геть звідси — вижене їх Шекспір. - Відтепер ви не герої трагедії,ви майбутні герої мелодрам,ви прості жителі Італії. Ваша місія не виконана — ваші роди і далі дірявлять один одного шпагами,бруднячи вулиці Верони у відтінки червоного і чорного.

Ромео обійме Джульєту,і вкаже письменнику на вихід - Шекспір голосне стукне дверима.

- Нехай буде проклятий побут,нехай лише справжнє кохання зможе поборотися з ним. Нехай не буде спокою ні Джульєтам, ні Ромео,нехай вони п'ють отруту в пабах,кашляють від сигаретного диму, пишуть один одному примітивні вірші,кидають у вогнище любовні листи і помирають від розлук та невиконаних обіцянок,поки не знайдуть істини,поки не зрозуміють,що кохати — мов ходити лезом ножа,який може щохвилини стати твоєю смертю,яка загрожує тобі так само,як і тому,кого ти любиш,тому будь обережним,але відважним,будь упертим,але розсудливим,будь готовим втратити голову,але знай,що по-справжньому варте твоєї голови лише щире почуття,яке готове до трагічних поворотів та несподіваних вчинків його учасників.

Тому ніколи не раджу нічого своїм друзям - Джульєтам та Ромео,які сидять на моїй кухні і вперто просять порад,тому стараюсь ніколи не просити чиїхось уроків виживання в світі любові,де краще наперед нічого не передбачити,бо насправді ніколи й вдасться передбачити,бо,скажу наостанок, кохання — це ще й несподіванка,тому навіщо б це Джульєті знати кінець своєї історії,навіщо слухати лайку пана Шекспіра? Нехай залишається вічноюною героїнею найсумнішої оповіді на світі,нехай загоює свою рану і куйовдить волосся своєму Ромео,насміхаючись із закоханих,тикаючи пальцями в божевільних, і вихваляючись,що її серце залишилось цілим,як і сім'я. А все завдяк чому? Все завдяки коханню,яке тепер приречене на вічне життя.

- Я вам звичайно співчуваю,але розбирайтесь самі.- кажу я друзям. - Джульєта,наприклад,послухала поради Лоренцо,і бачите що сталось?

- Що сталось? - запитують знервовані Ромео та заплакані Джульєти.

- Померла, - западає страшна пауза. - Класику треба читати! Вирішуйте самі,слухайте своє серце... чи що в таких випадках кажуть?

- Не знаю — знизують вони плечима і йдуть геть - Джульєти - на балкони,виглядати Ромео,а Ромео — під тіж балкони співати серенади. Дорогою на місце призначення кожен купує отруту - хтозна, що може статися. Кохання  — це ж несподіванка,яка рятує всіх від трагічних поворотів долі,або саме за допомогою них змінює світ навколо.

"читаючи вірші,говорячи про літературу"

Гарік,як заведено усім прозаїкам і поетам свого міста, любив одягати шалики і виклично пити віскі чи палений коньяк.
Йому здавалось,що саме він та персона,що змінить усю історію української літератури!
-Та Лесю Українку мені в дочки-матері! Я геніальніший,ніж Франко,Стус та Симоненко разом взяті! - часто повторював він, написавши два рядки одного зы своїх верблібрів про любов та алкоголь,власне, лише про це Гарік і міг писати,бо навчався на українській філології.
Як заведено усім молодим та перспективним митцям у Гаріка була своя тусовка - 5 друзів,які таємно вважали себе невизнаними геніями,неуміло пишучи ті ж таки вербліри про любов та алкоголь,іноді додаючи туди придумані історії про неіснуючих палких коханок,які, нібито, не дають їм покою ні в день, ні в ночі.
Ну а як же прожити теперішнім творцям без свого пабліку "Вкантактє" чи Фейсбуці, названого дивною сполукою слів а-ля "блукаючі провідники" або "концепція вітру",яка здається загадковою для милих дівчаток та інших прихильників цих непересічних поетів.
Гарік казав: "Головне,вдало підібрати картинку,візуальне оформлення - це річ визначна - так мені казали на тренінгах з ПіаРу".
- Так-так,- кивали Гаріку друзі електроніки та економісти, і продовжували писати вірш за віршем,поки Гарік підбирав до їхньої писанини фото дівчат з оголеними плечима,холодного дощу,потягів,кави та бокалів з вином,не надто вчитуючись у вірші колег.
-Яка різниця про що вірш? Головне вдале візуальне оформлення,- гордо виправдовувася Гарік.
- Так-вкотре поважно кивали друзі,поки милі підписниці та худорляві,зневірені в собі підписники репостили собі на стінки їхні вірші,не читаючи,і власне не надто переймаючись змістом.
Часом,коли хлопцям ставало нудно і до їхніх горл підступала зневіра у своїй геніальності - вони організовували зустріч поетів або спамили своїм знайомим творцям підписуватися на їхній паблік. Так і виникає, що "блукаючі провідники" " репостять "гарячий чай на старих матрацах". Час від часу Гарік все-таки влаштовував зустрічі,якщо не зі своїми друзями-геніями,то за їх сприяння, робив велику зустріч усіх місцевих творців і до них наближених.
Гарік обирав затишну кав'ярню,де б уся ця пубіка виглядала органічно,оголошував вільний мікрофон,а поза конкуренцією ставив себе та своїх друзів, і чекав,поки всі охочі похизуватися та заявити про себе зареєструються і прийдуть на зустріч. Ласих на такі пропозиції хоч відбавляй,тому Гарік ніколи не переймався,що щось не вийде. Тим більше після тренінгу з ПіаРу для нього не було нічого неможливого.
Гарік любив книжки,точніше, він любив їх читати через те,що потім можна про це розповісти своїм друзям,або згадати про головного героя у вірші,щоб здавалось ніби він і справді усе зрозумів і переосмислив. На читання він одягав чорного капелюха,щоб в разі оплесків його знімати і кланятись,картату сорочку,яку купив якось на секонді, оливкові штани,що мама привезла зі Словаччини і звичайно чорні конверси,що робили його особливим,неформальним та стильним. Довершували образ пачка цигарок і синьо-зелений рюкзак,де Гарік носив блокнот,ручку і.... Біблію(так і хочеться сказати),але розчарую -  ще один блокнот. Записників у Гаріка було багато,усі родичі та друзі знали про його неймовірний талант, тому на всі свята дарували письменницькі атрибути : то блокнот, то  ручку,то пляшку коньяку,як коли пощастить,словом. Коньяк він випивав відразу,а от канцелярщини завжди було вдосталь.
Так от, Гарік вихвалявся,що скоро видасть свою збірку,що викладачка на його факультеті, просто в захваті від його творчості, і радить це читати всім своїм 60-річним подругам,які безумовно теж в захваті, і вже почали організовувати фан-клуб його імені.
Мотивований цим,Гарік як організатор, розпочинав зустріч,брав свій блокнотик,відкидав з чола свої кучері,гордо піднімав голову,мов виконує космічну місію і починав читати:
" твоя нога беззахисно боса,
моя рука беззахисно вдягнена
у кляті в*язниці-
рукавиці...
шпиці,шпиці,велосипедів
пролітають вулицями
потрапляють в ями,
не знаю куди дітися нам з вами
краще розділитися
краще не бачитися
не митися
не вдягатися
в ліжку залишатися
і кохатися-кохатися-кохатися".
Усі аплодували,і Гарік міг з чистою совістю зняти капелюха.
"Хто тут папа?"- думав Гарік кланяючись,і надягав капелюха,щоб надати слово своїм колегам,яким,на його думку,аплодували вдвічі менше, і чий талант був, як мінімум, перебільшений,як максимум, відсутній взагалі.Але такого сказати не можна,особливо про своїх вдячних слухачів. Кому ж тоді писати,хто ж буде приходити і аплодувати? Без них навіть капелюха не буде приводу зняти. Тому Гарік мовчав і пригощав усіх кавою та глінтвейном. Відповідно, всі поважно сьорбали і стримано аплодували творцям,які читали не зупиняючись - один за одним кланялись,шуршали блокнотами,намагались жартувати, бути брутальними та показово байдужими.В решті-решт кожен,стоячи з блокнотом,де недбало широким чи мілким почерком написані вірші та інші форми виразу свого Я,думав,що саме він тут "папік", він "зірка цієї вечірки",що це саме йому аплодує Гарік,що саме через його тут присутність усім роздають безплатний глінтвейн,а значить його вірші,його творчість,то в перспективі,безцінна спадщина української літератури.
"О,це свято самолюбстваа та амбіцій,як вони всі там ніжаться в аплодисментах,якими б не щирими та натягнутими вони не були,як вони ловлять кожну посмішку глядача,аби лише не забути строфу свого вірша,яка по суті справи, змісту не змінює у їхньому випадку,-  з насмішкою думав Гарік, - наївні,дурненькі, лише одиниці з вас стануть по-справжньому знаковими,і ці одиниці - це,власне я!-доходив Гарік до,здавалось, логічного висновку,а потім попускався і додавав, - ну можливо ще мій друг з факультету електро-зварювання,але більше ніхто - закінчував свої роздуми Гарік, закривав очі,допивав коньяк і завершував літературну зустріч.
- Дякую усім присутнім,що послухали. Пам'ятайте,ви перебуваєте в одному приміщенні з  майбутнім української літератури,її цвітом. На ваших очах твориться історія.
- Не доведи Господи! - хтось трагічно вставив ремарку і пішов геть.
Запала безжасліна тиша.Гарік усміхнувся і махнув рукою,мовляв заздрісники,що з них візьмеш,що вони вміють крім своїх задрощів та саркастичних викриків. Всі погоджувались,обіймали Гаріка,дякували за вечір,залишали за собою купи брудного посуду на столах та несли з собою таку ж купу наговорених за вечір лексем в голові.
- Як він міг таке сказати! Невдячний боягуз!Естет недороблений!Звідки він виліз! З цього часу встановлю фейсконтроль! Кожному перед входом зачитуватиму уривок свого найкращого верблібру,якщо сподобається - вхід безплатний,не сподобається - кроком руш на вихід,або плати 40 гривень за поетичний мазахізм!! - розмахував в гніві Гарік кістлявими руками перед своїми друзями. Їхня дорога була довга,останні гроші витрачені на дорогий коньяк та вино,щоб виглядати інтлігентно,тому залишалось йти на свої спальні райони, говорячи про своїх фанаток,таємничих коханок,еротичні сни та недоукладені збірки віршів,які в майбутньмоу обов'язково стануть знаковими...І невідомо,що з цього переліку було найбільше правдивим коханки,збірки чи, все-таки, еротичні сни.

Нарешті весна

Надходить провідний тиждень. Із-під колючих хащів старого кладовища починають виднітися хрести. Під весняним сонцем люди жваво метушаться біля могил своїх давним-давно померлих родичів,друзів,знайомих та ворогів. Ті у свою чергу сидять на іржавому хиткому паркані,вигріваються на сонці,вдячно усміхаються і нахабно тикають пальцями,вихваляючись одне перед одним новими квітами чи пофарбованими в синій колір лавками.
Така вже специфіка старих цвинтарів — протягом всього року бути просто страшними хащами,де здається, немає нічого крім сміття і нічних чудовиськ,які влітку голосно хроплять під кладовищем у теплій траві і бачать сни,де їм на вії сідає лапатий сніг. Але навесні приходить час,коли родичі прокидаються від весняного сонця, починають виганяти чудовиськ і палити вогнем хащі,таким чином вкотре нагадуючи перехожим,що тепер слід боятись не абстрактного зла,що проживає в хащах,а справжнісіньких привидів.
Найближче до паркану,обличчям до людей сіріє могила сестри милосердя Ольги Федорівни,що померла тут в роки Першої світової війни. Вона,ніби виглядає в прогалинах паркану тих,хто залишив її самотню у глухих хащах між чужих привидів та нічних холодних вітрів.
Ольга під сонцем загоює свої вогнепальні рани, сідає на паркан,подалі від всіх галасливих жителів цього цвинтаря, прислухається до їхніх історій,проводжає поглядом заклопотаних людей,що поспіхом фарбують хрести,дбайливо садять сині фіалки і безжально знищують бур'яни.
Ось-ось і хащі зовсім зникнуть — Ольга зможе бачити все,що відбувається навколо. Вона зовсім не пам'ятає звідки вона, як потрапила до цього місця,точніше, як пам'ятає,але чому саме сюди,не розуміє. Сидить постійно на своєму конусоподібному пам'ятнику без дати народження і дивиться,як старе кладовище знову заростає хащами,за які потім, в короткі червневі ночі, чіплятимуться хвостами духи бродячих псів,що померли на узбіччях найближчих доріг.
Згодом,коли хащі починають закривати небо, Ольга рахує листя і лякає птахів,які ховаються тут від спеки. Та поки не настало літо — сонце лагідне,а хащі подолали завзяті люди,Ольга чекає на відвідувачів,які постійно проходять повз її могилу,і лише цікаві діти та емоційні підлітки з яскравими очима читають букви, несвідомо промовляючи її ім'я, і заглядають в її очі,самі цього не підозрюючи.
Ольга тут єдина не пам'ятає свого минулого,крім того,що була вбита снайпером,коли рятувала стікаючого кров'ю солдата. Її мучило питання,чи вижив він в той весняний день після Великодня. Вона пам'ятає його засмагле кругле обличчя,прямий загострений на кінці ніс і великі чорні,яскраві очі,схожі на очі цих дітей,які постійно промовляють її ім'я і водять маленькими пальцями по рельєфних цифрах дати її смерті.
Він лежав поранений в праву легеню,важко дихав,а очі залишались такими ж яскравими,як бувало зорі у серпневу ніч — найкрасивіша,яка тобі найбільше сподобалась,миттєво зривається і падає вниз,залишаючи за собою сяючий шлейф та незагадані бажання.

- Там поранений хлопець - мерщій до нього,поки обстріл не почався,- крикнули Ользі дівчата.

Вона чимдуж шмигнула через окопи,нагнулась над хлопцем, відчула його тепле важке дихання і відчайдушне биття серця.Сонце лагідно пригрівало у спину.

- Нарешті весна! - усміхнулась Ольга хлопцеві.

Він стомлено усміхнувся у відповідь.

- Все буде гаразд,хлопче. Як тебе звати? - запитала Ольга дістаючи необхідне,щоб зупинити кров, і кличучи на допомогу дівчат з ношами.

- Я..- почав відповідати солдат,як прогримів вибух - стало затишно,звідусіль лунали голоси та постріли.

«Напевно,я впала на нього. Але як його звали? Можливо, він десь тут,можливо, якби крикнути його ім'я,то він би пройшов крізь хащі і ми б разом грілися під сонцем на іржавому цвинтарському паркані й дивилися б на заклопотаних людей,які несуть своїм родичам солодощі і несправжні квіти. Ми б разом чекали поки розквітне ряст та фіалки,посаджені працьовитими руками доньок,внучок та коханок,і звичайно б, разом допомагали їжаками переходити дорогу,уникаючи смертоносних коліс нічних гонщиків та далекобійників”,- часто міркувала Ольга,спостеріюачи за синіми ластівками на дротах.

Скільки вже прикута вона до цього забутого Богом і людьми цвинтаря,бориться тут з амнезією,силується згадати,звідки вона,заглядає в очі кожному привиду і підлітку,щоб знайти того,кого можливо врятувала,чию рану, ймовірно, накрила своїм, вигрітим першим весняним промінням, тілом.
Кожного року після Великодня Ольга згадує той сонячний день у 1915-ому році,намагається вслухатися в останні крики медсестер,які вона чула перед смертю,але у пам'яті були лише жовті кружечки весняного сонця і синій холодний ряст,що сумно хитався від ніжних подихів вітру - з боку в бік, згори донизу.
З того часу мало,що змінилось – сонце гріє так само лагідно,вітер віє ніжно,а ряст продовжує сумно хитатися,розтилаючись килимом поміж свіжопофарбованих хрестів. Часто блукаючи лабіринтами пам'яті, Ольга приходить до дивовижних висновків : “Весна така ж сумна,як осінь. Насправді,якби вилікувати осінь від жовтого листя,холодних дощів та довгих листопадових ночей – вона була б весною. Просто в цьому кліматичному поясі такі хвороби не лікуються. Та я впевнена,що на моїй Батьківщині осінь здорова,або ж не хвора хоча б на холодні дощі,бо дві інші болячки я можу витерпіти”.
Ольгу зневажають жителі цього старого цвинтаря, з нею не розмовляють,її не пускають сидіти разом з іншими на головному вході. Без минулого,без пам'яті,прикута до цього клаптика землі,вона cвоїм сирітством лякає місцевих жителів,померлих від серцево-судинних хвороб,алкоголізму та нещасних випадків. Вони не знають,з чого почати розмову, що краще запитати. Зазвичай,завжди простіше придумати бар'єр,відгородитися,не звертати уваги,ніж йти на зустріч своєму страхові. Чи живий ти,чи мертвий – шукаєш компроміси,щоб залишатися у своїй зоні комфорту,щоб уникнути неприємних ситуацій та захопливих відкритів.
Вже давно звикла до цього бойкоту,Ольга сидить на хиткому іржавому паркані, дивиться на розбиту вантажівками дорогу,на радісні дерева над нею, на чисте голубе небо,чиє дихання було ледь помітним у ці сонячні,вітряні весняні дні і говорить собі:

- Нарешті прийшла весна.

Це вона повторює кожного року,надіючись, що нарешті з'явиться той важкодихаючий,усміхнений солдат,якого вона не врятувала...чи врятувала?
Та вже 10-тки років він не приходив,і все повторювалось знову. Після весни надходило літо – сонце ставало жорстоким,хащі колючими,ряст перецвітав, і Ользі ставало вдвічі самотніше. Вона спостерігала,як навкруги вирує життя,як біля цвинтаря пролітають потяги,велосипедисти і вантажівки із зерном,як на узбіччях в пилюці лежать мертві ворони та необережні собаки. Потім восени їхні маленькі душі сиділи разом з нею не пам'ятаючи свого минулого,втративши теперішнє,і не маючи майбутнього.
Так і цього весняного дня сиділа Ольга разом з похмурими душами ворон,горобців та псів,які вигрівалися на сонці у килимі рясту.
- Нарешті весна! - радісно викрикує Ольга – та ніхто цього не чує – лише луною кладовищем розноситься дзвін сокир .
- НАРЕШТІ весна! - натхнено кричить вона ще раз, і сірі душі ворон злітають в небо.
 - Н-А-Р-Е-Ш-Т-І В-Е-С-Н-А!!!- голосніше і відчайдушніше повторює Ольга, і духи псів розбігаються цвинтарем,топчучи ряст і збиваючи з ніг заклопотаних людей.
- Навіщо весна? Вже сота весна!!! Скільки триватиме це ув'язнення? Скільки мені ще дивитися на цей синій ряст? Скільки пестити ці душі невинних звірів? Скільки згадувати те сонце,і жити в межах поля бою війни,яку я остаточно програла? Чому цей весняний вітер не принесе мені свободи? Чому нема мені втіхи і спокою? Чому мої рідні,які напевно, в мене все-таки є,не приносять мені солодощів і маленьких червоних лампадок? Чому не зведе мене доля з тим єдиним обличчям,яке я пам'ятаю? - розпачливо запитує Ольга,піднімаючи голову до неба,чий спокій щойно розбурхали шурхотом крил душі лякливих горобців.

Сестра залишається сама. День минув повільно,диск сонця закочується за горизонт,люди покидають цвинтар,бредуть додому,обговорюють війну,своїх шефів,ціни на цукерки і циганських дітей,які ті цукерки привласнять,в той самий день,коли їх залишиш на втіху духам предків біля підніжжя пам'ятника. Ольга любить циганських дітей.Вони мають великі чорні очі,жадно збирають цукерки,і скрушно кривлять свої обличчя,проходячи повз її могилу,бо там ніколи немає для них нічого корисного. Вона часто чує про війну і підозрює,що вже є і ще буде багато таких, як вона безпам'ятних, що сидітимуть у далеких степах на парканах старих цвинатрів чи на гіллі дерев у поодиноких посадках,силуючись згадати те,яким було на смак їхнє життя до війни. Вони намагатимуться покликати за іменем тих,чиї обличчя все ж залишились в пам'яті,нескінченно шукатимуть шляхи до них посеред сумного рясту,слухатимуть поради померлих звірів та птахів і кожного разу так само щиро радітимуть весняному сонцю.

Скільки їх цих сиріт? Цих вигнанців,забутих Богом,які сотні років,чекають поки їх нарешті впізнають,знайдуть і покладуть жменю солодощів до підніжжя їхніх могил,поки хтось нарешті усвідомлено вимовить їхнє ім'я, поки їм нагадають їхнє солодке безтурботне минуле і розкажуть,що насправді, життя - це, коли відчуваєш легкий подих вітру,коли бачиш тонке сонячне проміння через щілину у дверях, це один погляд яскравих очей,чий блиск ти продовжуєш на десятки років,віддавши своє життя,закривши їх від загибелі своєю душею,пам'ятаючи про них навіть по смерті,шукаючи їх кожної весни і невпинно згадуючи їх серпневими ночами,коли зорі стають спілими і такими ж сяючими,як ті очі,що ти колись врятувала,Ольго.

Нехай лунають твої розпачливі крики,здіймаючи угору зграї птахів,колись-таки голодні циганські діти поділяться з тобою солодощами,а холодний ряст нашепоче,як насправді звали щасливця з дірявою легенею,якому ти стала провісницею весни. 

Тепле відлуння грузинських пейзажів

Вже минуло більше 2-х тижнів від мого приїзду з Грузії, як я йшла вулицею і побачила жінку, що продавала гелеві кульки в центрі міста. Досі думаю, чому вона не вдягла рукавиці, які б захистили від холоду її червоні руки,перетиснуті стрічками від кульок. Звичайно, вона не відчувала пальців,їй було холодно і нудно чекати на своїх клієнтів — дітей з батьками,які завжди спокушаються на різнокольорові мішечки з повітрям,але вона змушена,бо хоче пригощати внуків морозивом та гарячим шоколадом,хоче  дарувати маленькі дрібнички своїм подругам і купувати ласощі своєму псові.

Але чому ж ми тримаємось за місця,в яких буваємо,наче ця жінка за повітряні кульки? Чому не відпускаємо від серця прозорі, гірські ріки, не забуваємо їх загадковий шум,чому хочемо повертатися до вузьких вуличок та затишних парків міст,які змінювали колір очей і манеру розмовляти,чому закриваючи  очі, ми бачимо зграї хмар, які безперервно пливуть над головою, втікають за горизонт,немов кульки,які жінка в решті-решт відпускає,бо їй стають важливіші свої холодні пальці,а не внуки,подруги та домашні улюбленці.

Наразі в моїх руках достатньо повітряних кульок, і як би холодно чи боляче не було моїм пальцям, я їх не відпущу,бо це є та важлива річ,яка тримає мене на ногах.

Останні декілька кульок потрапили в мої руки у сонячній країні,наповненій контрастами, мерседесами,мандаринами,світлими людьми та неймовірними краєвидами. І тепер на запитання: «Ти коли-небудь була в горах?» Я можу з гордістю відповідати: «Я була в Грузії».

Мені важко описати одним словом день,який щойно довелось прожити — я починаю згадувати дрібні подробиці та деталі — про що говорив хлопець,коли я переходила дорогу чи у що був одягнений контролер у трамваї. Тож, коли хтось запитує: «Як тобі Грузія?»

Найчастіше я відповідаю: «Колоритно!» Бо що тут ще відповісти?  Що можна відповісти на це запитання,коли в моїх руках скільки різнокольорових кульок,які зовсім не роблять боляче пальцям,а навпаки гріють їх тим світлом,яке в мені залишила ця тепла країна.

Скільки разів вже доводилось переповідати друзям та знайомим про свої грузинські пригоди,стільки ж разів доводилось помирати від безпорадності пояснити,підібрати влучні слова та порівняння,щоб мій слухач,хоч на п'ять відсотків зрозумів мене. Хочеться сказати: «Тримай мої спогади,візьми мої враження,потримай мої різнокольорові теплі кульки,наповнені гірським повітрями і запашними ароматами маленьких пекарень на тісних вуличках». Натомість я починаю наплегливо говорити про смачну їжу,яку не повертається язик називати просто словосполученям «смачна їжа», про запальні пісні та народні танці і про гостинних людей,що спершу лякають відкритістю та людяністю,а згодом цим же закохують в себе. Я не можу оминути увагою природу краса якої, відбирає мову, відкриває рота і залишає стояти в такому привабливому вигляді один на один з собою,  розповідаю про допитливих таксистів,які не просто запрошують кудись поїхати,а затягують у свою автівку силою.  Кожен,хто чув мої грузинські історії - знає про галасливі,різнобарвні базари,наповнені скаженою кількістю запахів, кольорів та розмаїттям вигуків продавців, які доповнює скрип коліс візочків та човгання підошв покупців. Ці звуки сплітаються у цілу симфонію,запоморочують,спокушають і ти просто зобов'язаний купити склянку спецій чи жмут свіжої зелені. Я намагаюсь описувати гори,які оточують тебе всюди,незалежно від того бачиш ти їх чи ні, силуюсь відтворити діалоги та міміку людей,яких мені довелось зустрічати, розповідаю,як шумів вітер,здуваючи мене з ніг,навіть якщо кишені були повні камінчиків, як світило сонце і розцвітали вишні в лютому,як швидко хмари пропливали над річкою і як було приємно дивитися зверху на маленьке  нічне містечко з пестливою назвою – Кутаїсі, і розглядати обриси гір за чорними хмарами чи передбачати завтрашні дощі за кольором сонця.

Це все звучить занадто солодко,через  свіжі враження,які не хочуть і не вміють бути об'єктивними,бажаючи жалитися приємними спогадами,які тягнутимуть туди,де вони народились.

Цікаво пізнавати навіть нове селище у своєму рідному районі, що вже говорити про нову країну і культуру. Зрачки розширюються,організм починає входити в новий ритм життя і ще тиждень тому нові місця -  стають знайомими та рідними,а невідомі букви зі звуками -  впізнаваними і своїми. Починаєш жити розмірено і безтурботно,завжди маєш в кишені 40 тетрі на маршрутку і 1 ларі на хачапурі,виробляєш звичку не роззуватися перед входом в чийсь дім,починаєш вдвічі більше любити  смажену картоплю і гострі страви, не дивуєшся доступності вина, достатку лаврового листя на парканах,вчишся торгуватися з таксистами та продавцями, запам'ятовуєш маршрути автобусів,назви вулиць та прізвища нових знайомих,які зазвичай закінчуються на “-швілі” або “-дзе”.

В один момент,який надходить зовсім непомітно,коли ти замовляєш чергову порцію хінкалі чи починаєш вживати грузинські звороти між українськими словами -  тебе вже не лякають скажені водії автівок,що не зупиняються перед зеброю, відсутність можливості купити без рецепту знеболюючі та жарознижувальні, ти,врешті-решт, припиняєш дивуватися підвищеній зацікавленості грузинських чоловіків,коли ті дізнаються про твою національність.

Насправді, коли тут чують,що ти українець – це викликає приязну усмішку та тривогу в очах. Звичайно,спершу запитують про війну,про ситуацію в країні,прагнуть знати правду. І тут ти намагаєшся якомога більше сказати,пояснити,починаєш здалеку,намагаєшся нічого не забути і нічого не перебільшити,а тебе слухають  з невимовним розумінням та співчуттям, і складається враження,що навіть без слів,без твоїх зусиль та пояснень тебе розуміють і разом з тобою надіються на краще. Наостанок бажають миру,з тосту за який починається більшість грузинських застіль. «Без миру немає людям нормального життя,немає щастя»,- повторювали нам тутешні і пристрасно осушували свої піали з вином,ніби саме від їхньої щирості у цій справі залежав мир не лише в Украні та Грузії,а й в усьому світі.

Що таке Грузія? Грузія - це люди і природа.  Проста і водночас геніальна формула цієї країни, де два доданки      взаємопов'язані між собою - відточують характери одне одного,формують свої бажання і зміннють напрямки вітрів чи думок.

 Цю країну можна оцінити кілометражем,який проходиш дорогою до чергового монастиря між скелями, її можна взяти з собою до кишені у вигляді плескатого каміння,зібраного на березі гірської річки, її можна скуштувати,надпивши домашнього вина чи з'ївши хоча б один хінкалі, її характер можна відчути у пориві запального народного танцю - рачулі, її харизму можна побачити в пікантній,магічній ліриці,яка грає в магнітолах більшості таксистів, а її профіль можна впізнати в кожному грузинському обличчі.

Правду кажучи,лише зараз я усвідомила,на скільки цінними є  повітряні кульки,які  вдалось привезти з цієї країни,як вони тепер хочуть вирватися з рук і повернутися додому в субтропіки,де шелестять пальми,шумлять ріки і за хмарами ховаються гори,які виглядають то загрозливо,то привітно,то занадто близько,то надміру далеко.

От я і тягну цю в'язку кульок за собою - деякі з них губляться далеко в хмарах, а інші літають надто близько над землею  таким чином, зберігаючи мене від високих злетів і болючих падінь. Кожна з них важлива,унікальна й неповторна, торкнувшись будь-якої, серцю стає тривожно,а душі тепло. Напевно, саме з цієї причини ми не відпускаємо їх від себе,а старанно збираємо і тягаємо за собою, щоб знаходитися між небом і землею - не надто літаючи в хмарах,але й не надто торкаючись грунту.

Хоча в Грузії,коли майже весь час доводилось бути над рівнем моря вище, ніж зазвичай, я була ближче до неба, ніж до землі,особливо,споглядаючи згори крізь туман ранкові міста, де грузини солодко спали і бачили сни про казкові гірські селища і новенькі мерседеси.