Дари нічних плацкартів

 Все починається з того, що я вітаюсь з провідником, а за його обличчям визначаю, якою буде поїздка. Хитра посмішка і широке лице, схоже на розплюснуту 50-копійкову монету, як за формою, так і за кольором свідчить про гармонійну, але видовищну подорож в плацкарті. Ні з чим не сплутаю аромати нічних потягів - важке гаряче повітря чужих подихів, шепоту та шкарпеток. Благо, не довелось занурюватись далі в це густе повітря, на якому, ніби на воді видно кола від найменших порухів. Наступний етап - це сусіди. Головне подолати перший бар'єр. Треба щось сказати. Наприклад: “Привіт як справи?”чи“Хей-хей, як воно їдеться?” або “Добридень. Як життя?”. Врешті-решт, що можна запитати в незнайомих людей, які, як і я, в першій ночі, сидять в цьому акваріумі і чекають на постіль, чи на що вони можуть чекати у плацкарті?

-Я з вами, - кажу хрипким голосом. Зустрічаю три стомлених погляди і розумію, що все ж краще було мовчати.

Кладу рюкзак собі на коліна і роздивляюсь навколо. Така дурна звичка вирячати очі на всіх підряд. Напроти сидить хлопець і дівчина - молоде подружжя з Чернівців.

- В нас взагалі нема фото з Києва, - скрушно знизує мініатюрними плечима дівчина.

- Хіба та біля Макдрайву, - згадує її кавалер.

- Так, точно. І зі Львову теж нема..

- Угу,- підтакує хлопець і дивиться на мішки під стелею вагона. - Що в тих мішках?

- Звідки мені знати? - весь вагон починає зацікавлено дивитись на мішки.

Зазвичай, перші бокові місця від купе провідника, зайняті матрацами, мішками з постіллю чи ще якимось мотлохом. Цього ж разу там сиділи два чолов'яги - батько і син. Вони були сумні. Власне, їхня нижня полиця була, м'яко кажучи, зламана, і не могла виконувати функцію столика, а тим більше ліжка. Чоловіки сиділи по різні боки полиці, безнадійно розділені проваллям, яке віщувало одному з них безсонну ніч або біль у спині. Щоб подвоїти масштаби свого горя вони виставили ноги в прохід - і всі безбожно шпортались об них і чіпляли мужні чоловічі обличчя рюкзаками і пакетами. Я чекала, коли потяг рушить і почнеться розвиток дії у цій трагедії. Тим часом відбувався діалог у сімейній парі:

- Але якк добре, що ми поїхали. Хоч відчуваєш,шо живеш.

- Та. - сухо кивнув хлопець, і далі роздивлявся потяг.

- А завтра ше ті хрестини.

- О, Господи! - нарешті відволікся він.

- Може підемо лише на першиий день?

- Ага, - погоджується хлопець з натяком, що він би і на перший день не йшов.

- Може матрац дістати?

- Чекай постіль хай принесе.

За матрац вона запитає в нього ще разів 5, і він стільки ж разів, терпляче їй аргументує свою відмову.

Ми попливли. Відчалили від Львову у напрямку Чернівців. Сумні чоловіки пожвавились - круглолиций провідник розкидав постіль, ніби гарячі пиріжки.

- Перепрошую, - почав син, - в нас полиця..

- Він тебе ігнорує, - скептично резюмував батько. - В нас тут полиця зламана. Можете її відремонтувати? - напористо, відчеканюючи кожну фразу сказав батько, показуючи синові приклад.

Провідник кинув іронічний погляд на їх сумні обличчя, потім на полицю, і пішов у свою комору за ще одною порцією “пиріжків”.

- Треба подзвонити мамі, що ми виїхали, - затурбувався син і поліз до кишені за телефоном

- Навіщо? - строго запитав батько.

- То ж спати потім не буде.

- Та вона вже спить. Немає чого дзвонити. Покинь.

Провідник повернувся і почав лагодити прірву між батьком і сином, ніби відданий справі сімейний психолог. Ті з мовчазною зацікавленістю спостерігали за процесом, але з полиці не вставали.

- Ось і все, - задоволено підсумував провідник і поклав руку на відремонтовану частину, як вона впала знову.- Хвилинку, - не розгубився провідник і поплив у свою келію, звідки приніс алюмінієве відро, підставив його під зламану частину, з якої чомусь тепер текла вода.

- Покладете матрац звеху і буде добре, - проконсультував батька провідник і хутко зник.

Ці двоє були не вдоволені результатами старань провідника, але вибирати не було з чого.

- Дивись там шось мокре, - з огидою процідив крізь зуби батько.

- Та, то певно, від відра, - поважно пояснив син.

- Ні,це з полиці тече! .

- Ну,мабуть, затекло звідкись. Всяке буває.

- Звідки ж воно могло затекти?!! - безпорадно підвищив голос старий. - Бігом,стягуй матрац, - наказав він синові.

Матрац не надто вирівняв полицю. Вода продовжувала звідкись витікати, а батько лаштував собі ліжко. Син тим часом вистрибнув на верхню полицю, і повітрям пішли кола, як буває на воді, коли кинеш камінь або грудку.

- Надіюсь вона не впаде.- посміхнувся він мені.

Кумедний 50-річний дядько з дитячим обличчям і гумором. Ці жарти про полицю мені доводиться чути чи не в кожному нічному потязі.

Син заглядав на батька і дратував його порадами:

- Та візьми ще подушку і підклади під матрац.

Батька нервувало відро, вагон і син разом з матрацом.

- Як я на цьому матраці спати буду. Треба постіль, хоча б, - бідкався старий.

-Але в нас її нема, - безтурботно констатував син.

- І як мені спати?

- В одязі.

- Тей по-якому це - спати в одязі?

- А як ми, востаннє у Вінницю їздили - спали в одязі.

- То була Вінниця!- закінчує дискусію батько, і підставляє під матрац подушку, чим утворює невеличкий горбик. - Так може бути, - задоволено каже він й десь іде. Приносить ганчірку і починає витирати воду, що натекла з полиці.

- Батьку, та то просто полиця на водяних подушках, - пробує жартувати син.

Старий не зважає і наполегливо витирає воду, потім акуратно знімає свої бежеві кросівки,і крадькома суне ногою їх під мою полицю. Зауважує, що я це помітила і розгублено коментує:

- Щоб не намочились.

"Відро, плацкарт, полиця - це Укрзалізниця”, - записую я в блокнот,щоб не забути.

Подружжя з Чернівців вже розмістилось на верхніх полицях і трималось за руки.

Батько ліг на свою куртку і грався в черв`ячка на старій Нокії. Потім нахабно змусив сонного сина дати йому ще одну подушку. Нарешті влігся. Я наполегливо чекала, що ця конструкція в якийсь момент розвалиться, але цього не сталось. Вистава закінчилась яким-не-яким, але хепі ендом.

Лягла на рюкзак, повернулась на бік і зустріла погляд свого сусіда. Думаю, він теж злякався. В такі моменти нічого сказати чи запитати, крім хіба: "Чого вирячився?". Та це не ввічливо, тому я усміхнулась і закрила очі, ніби сплю і фліртую одночасно.

Раптом з'явилась дівчина в чорній вечірній сукні і просила у провідника ковдру, здавалось, що це вже мені снилось. Всю ніч було холодно, бік затерп, батько і син вже покинули наш акваріму, відро теж зникло, полиця безпорадно дивилась на мене своїми гайками та гвинтами. Тепер і мені хотілось ковдри. З цим бажанням я і заснула. Спочатку був Франківськ. Потім світло, згодом з нього з'явилась ковдра. Це був або святий Христофор – покровитель мандрівників, або мій широколиций провідник. Стало тепло - я перевернулась на інший бік.

- Перепрошую, встань, будь-ласка, я візьму сумку, - ввічливо посміхнувся провідник 50-копійчаним обличчям, схожим на сонце.

Ми з моїм сусідом стояли, закутані в ковдри. Особисто я в цей час далі спала навстоячки, і слабо розуміла, що відбувається.

Ближче до Чернівців мене знову розбудив провідник. Вагон був майже порожній, але подружжя залишилось і посміхалось, дивлячись на мене з думками: “Вона така сонна. Це так мило - не може очей відкрити”.

Провідник похапцем роздавав квитки пасажирам і так швидко пробіг повз, що я навіть не встигла нічого сказати. Коли він котився вагоном назад я крикнула:

- Дайте мені квиток, будь ласка!

- 5 гривень, - усміхнувся він.

- Решта з двадцяти буде?

Провідник прикотився до мене і з вдоволеним виглядом віддав мені квиток безкоштовно, ясна річ.

З поїзда виходити не хотілось. ковдру віддавати також. У суботу о 7-ій ранку мало чого хочеш, крім як спати. Тому я ще довго сиділа і думала, що могла б їхати так нескінчено, дивлячись, як безуспішно син намагається налагодити зв'язок з батьком, як той наполегливо моститься на зламаній полиці, і не втрачаючи батьківських інстинктів повчає вже давно дорослого сина, як молоде подружжя спить на верхніх полицях, тримаючись за руки, ніби це і справді втримає їх разом назавжди.

Моє правило мене не зрадило – я правильно визначила за виглядом провідника, яка буде поїздка – спокійна і наповнена приємними дрібницями, такими, як дуже потрібні 50 копійок, раптом знайдені в останній момент. Насправді, виловлювати з простору навколо себе розмови та проблеми людей, яких не знаєш, і які навіть не підозрюють, що на них полюєш – це ніби ловити влітку форель в гірській річці. Завжди є можливість це зробити, але все залежить насамперед від того, чи помітиш ти її серед каміння, чи вистачить тобі спритності піймати потрібну рибину у швидкій течії. Власне, саме для того, щоб ви усміхнулись я це і пишу, щоб побачили мій улов у цьому нічному плацкартному акваріумі, наповненому солодко-гіркими ароматами його кочівних жителів. Він небагатий, і буває в сотні разів більший, але де б не довелось їхати, йти, летіти чи просто стояти на місці – варто приймати дари простору, в якому перебуваєш – це вчить слухати і бачити, усміхатися і радіти різним дрібницям, наприклад, алюмінієвим відрам під полицею і несподіваним ковдрам, що виринають з променів світла в Івано-Франківську.