Тепле відлуння грузинських пейзажів

Вже минуло більше 2-х тижнів від мого приїзду з Грузії, як я йшла вулицею і побачила жінку, що продавала гелеві кульки в центрі міста. Досі думаю, чому вона не вдягла рукавиці, які б захистили від холоду її червоні руки,перетиснуті стрічками від кульок. Звичайно, вона не відчувала пальців,їй було холодно і нудно чекати на своїх клієнтів — дітей з батьками,які завжди спокушаються на різнокольорові мішечки з повітрям,але вона змушена,бо хоче пригощати внуків морозивом та гарячим шоколадом,хоче  дарувати маленькі дрібнички своїм подругам і купувати ласощі своєму псові.

Але чому ж ми тримаємось за місця,в яких буваємо,наче ця жінка за повітряні кульки? Чому не відпускаємо від серця прозорі, гірські ріки, не забуваємо їх загадковий шум,чому хочемо повертатися до вузьких вуличок та затишних парків міст,які змінювали колір очей і манеру розмовляти,чому закриваючи  очі, ми бачимо зграї хмар, які безперервно пливуть над головою, втікають за горизонт,немов кульки,які жінка в решті-решт відпускає,бо їй стають важливіші свої холодні пальці,а не внуки,подруги та домашні улюбленці.

Наразі в моїх руках достатньо повітряних кульок, і як би холодно чи боляче не було моїм пальцям, я їх не відпущу,бо це є та важлива річ,яка тримає мене на ногах.

Останні декілька кульок потрапили в мої руки у сонячній країні,наповненій контрастами, мерседесами,мандаринами,світлими людьми та неймовірними краєвидами. І тепер на запитання: «Ти коли-небудь була в горах?» Я можу з гордістю відповідати: «Я була в Грузії».

Мені важко описати одним словом день,який щойно довелось прожити — я починаю згадувати дрібні подробиці та деталі — про що говорив хлопець,коли я переходила дорогу чи у що був одягнений контролер у трамваї. Тож, коли хтось запитує: «Як тобі Грузія?»

Найчастіше я відповідаю: «Колоритно!» Бо що тут ще відповісти?  Що можна відповісти на це запитання,коли в моїх руках скільки різнокольорових кульок,які зовсім не роблять боляче пальцям,а навпаки гріють їх тим світлом,яке в мені залишила ця тепла країна.

Скільки разів вже доводилось переповідати друзям та знайомим про свої грузинські пригоди,стільки ж разів доводилось помирати від безпорадності пояснити,підібрати влучні слова та порівняння,щоб мій слухач,хоч на п'ять відсотків зрозумів мене. Хочеться сказати: «Тримай мої спогади,візьми мої враження,потримай мої різнокольорові теплі кульки,наповнені гірським повітрями і запашними ароматами маленьких пекарень на тісних вуличках». Натомість я починаю наплегливо говорити про смачну їжу,яку не повертається язик називати просто словосполученям «смачна їжа», про запальні пісні та народні танці і про гостинних людей,що спершу лякають відкритістю та людяністю,а згодом цим же закохують в себе. Я не можу оминути увагою природу краса якої, відбирає мову, відкриває рота і залишає стояти в такому привабливому вигляді один на один з собою,  розповідаю про допитливих таксистів,які не просто запрошують кудись поїхати,а затягують у свою автівку силою.  Кожен,хто чув мої грузинські історії - знає про галасливі,різнобарвні базари,наповнені скаженою кількістю запахів, кольорів та розмаїттям вигуків продавців, які доповнює скрип коліс візочків та човгання підошв покупців. Ці звуки сплітаються у цілу симфонію,запоморочують,спокушають і ти просто зобов'язаний купити склянку спецій чи жмут свіжої зелені. Я намагаюсь описувати гори,які оточують тебе всюди,незалежно від того бачиш ти їх чи ні, силуюсь відтворити діалоги та міміку людей,яких мені довелось зустрічати, розповідаю,як шумів вітер,здуваючи мене з ніг,навіть якщо кишені були повні камінчиків, як світило сонце і розцвітали вишні в лютому,як швидко хмари пропливали над річкою і як було приємно дивитися зверху на маленьке  нічне містечко з пестливою назвою – Кутаїсі, і розглядати обриси гір за чорними хмарами чи передбачати завтрашні дощі за кольором сонця.

Це все звучить занадто солодко,через  свіжі враження,які не хочуть і не вміють бути об'єктивними,бажаючи жалитися приємними спогадами,які тягнутимуть туди,де вони народились.

Цікаво пізнавати навіть нове селище у своєму рідному районі, що вже говорити про нову країну і культуру. Зрачки розширюються,організм починає входити в новий ритм життя і ще тиждень тому нові місця -  стають знайомими та рідними,а невідомі букви зі звуками -  впізнаваними і своїми. Починаєш жити розмірено і безтурботно,завжди маєш в кишені 40 тетрі на маршрутку і 1 ларі на хачапурі,виробляєш звичку не роззуватися перед входом в чийсь дім,починаєш вдвічі більше любити  смажену картоплю і гострі страви, не дивуєшся доступності вина, достатку лаврового листя на парканах,вчишся торгуватися з таксистами та продавцями, запам'ятовуєш маршрути автобусів,назви вулиць та прізвища нових знайомих,які зазвичай закінчуються на “-швілі” або “-дзе”.

В один момент,який надходить зовсім непомітно,коли ти замовляєш чергову порцію хінкалі чи починаєш вживати грузинські звороти між українськими словами -  тебе вже не лякають скажені водії автівок,що не зупиняються перед зеброю, відсутність можливості купити без рецепту знеболюючі та жарознижувальні, ти,врешті-решт, припиняєш дивуватися підвищеній зацікавленості грузинських чоловіків,коли ті дізнаються про твою національність.

Насправді, коли тут чують,що ти українець – це викликає приязну усмішку та тривогу в очах. Звичайно,спершу запитують про війну,про ситуацію в країні,прагнуть знати правду. І тут ти намагаєшся якомога більше сказати,пояснити,починаєш здалеку,намагаєшся нічого не забути і нічого не перебільшити,а тебе слухають  з невимовним розумінням та співчуттям, і складається враження,що навіть без слів,без твоїх зусиль та пояснень тебе розуміють і разом з тобою надіються на краще. Наостанок бажають миру,з тосту за який починається більшість грузинських застіль. «Без миру немає людям нормального життя,немає щастя»,- повторювали нам тутешні і пристрасно осушували свої піали з вином,ніби саме від їхньої щирості у цій справі залежав мир не лише в Украні та Грузії,а й в усьому світі.

Що таке Грузія? Грузія - це люди і природа.  Проста і водночас геніальна формула цієї країни, де два доданки      взаємопов'язані між собою - відточують характери одне одного,формують свої бажання і зміннють напрямки вітрів чи думок.

 Цю країну можна оцінити кілометражем,який проходиш дорогою до чергового монастиря між скелями, її можна взяти з собою до кишені у вигляді плескатого каміння,зібраного на березі гірської річки, її можна скуштувати,надпивши домашнього вина чи з'ївши хоча б один хінкалі, її характер можна відчути у пориві запального народного танцю - рачулі, її харизму можна побачити в пікантній,магічній ліриці,яка грає в магнітолах більшості таксистів, а її профіль можна впізнати в кожному грузинському обличчі.

Правду кажучи,лише зараз я усвідомила,на скільки цінними є  повітряні кульки,які  вдалось привезти з цієї країни,як вони тепер хочуть вирватися з рук і повернутися додому в субтропіки,де шелестять пальми,шумлять ріки і за хмарами ховаються гори,які виглядають то загрозливо,то привітно,то занадто близько,то надміру далеко.

От я і тягну цю в'язку кульок за собою - деякі з них губляться далеко в хмарах, а інші літають надто близько над землею  таким чином, зберігаючи мене від високих злетів і болючих падінь. Кожна з них важлива,унікальна й неповторна, торкнувшись будь-якої, серцю стає тривожно,а душі тепло. Напевно, саме з цієї причини ми не відпускаємо їх від себе,а старанно збираємо і тягаємо за собою, щоб знаходитися між небом і землею - не надто літаючи в хмарах,але й не надто торкаючись грунту.

Хоча в Грузії,коли майже весь час доводилось бути над рівнем моря вище, ніж зазвичай, я була ближче до неба, ніж до землі,особливо,споглядаючи згори крізь туман ранкові міста, де грузини солодко спали і бачили сни про казкові гірські селища і новенькі мерседеси.