Груз і Я

 Хочеться все розповісти,але все одно  щось забуду,як воно завжди буває.Одна історія чіпляється за іншу - виникає цілий ланцюжок,і що більше цей ланцюжок відтворюєш,то більше туди хочеться додати навіть того,чого насправді не було,але теоретично могло б статися..

Що змінилось за ці півтори місяці,поки мене не було тут? Скажу одне – мама припинила купувати цукерки,а в залізничному депо поменшало чоловіків. Це більш, ніж будь-які сотні випусків новин передає зміни, яких зазнала наша країна за лютий-березень. Та коли мій літак готувався прорізати носом холодне повітря над Жулянами - я про це не думала. Вірніше, я взагалі не думала,а просто втиснулась в крісло,і взяла за руку свою нову знайому – Аню,бо помирати на одинці не хотілось. Крім неї більше ніхто не розділяв мого хвилювання,особливо спокійним був грузин з маленькою дівчинкою на руках,який розказував нам про лажову українську Борджомі,яку роблять із соди та води.

Кутаїсі зустріло нас вітром і хлопчачою гандбольною командою,яка поверталась зі змагань в Маріуполі. Один пузатий гандболіст запропонував мені одружитись, і намагався забрати моє “Сапераві”, яке я отримала на кордоні за приїзд в Грузію. Від пропозиції довелось відмовитись. Навіщо мені чоловік,який мало того,що пузатий гандболіст,то ще й мій алкоголь хоче привласнити.

Аеропорт розташований за 14 км від Кутаїсі,тому ми вдало познайомились з таксистом Геною,який дав нам з Анею свої чорнобілі візитки і просив дзвонити в разі чого - так роблять всі грузинські таксисти. Їхати довелось 20 хвилин. Я роздивлялась хати,сміття і пальми,ловлячи уривки англомовної розмови Ані та Крістіни і хрипкий голос Гєни,який ніяк не міг знайти вулиці,на якій жила моя хост-фемілі. “Гугунава рва”, - повторював він і катався довкола якогось парку. Я насторожилась: “Таксист не знає де ця вулиця??Це завжди віщує пригоди та фантастичні знайомства”. Ми б ще довго кружляли тими хитрими дорогами,якби біля парку нас не зустріла 12 -річна Тамара – найменша дочка сімейства,в якому мені довелось жити.Біля входу в парк стояло багато мужиків різного віку. Всі вони були дивні на вигляд і щось хрипіли, голосно матюкаючись.

Это робочие – пояснив Гєна ламаною російською – если нужно ремонт дома сделать,или еще что-то..

Я вийшла з машини у передчутті дива, Гєна жалісливо окинув мій райончик поглядом і разом з дівчатами зник з очей, на скільки швидко, настільки дозволяла грунтова дорога всипана ямами та вибоїнами.

“Ну що ж,здраствуй радной дом”,-подумалось мені. Тамара розмовляла російською,але її старший брат Зура – 20-річний мужчина з легендарним футбольним минулим і не менш насиченим грою в покер-онлайн теперішнім, наполегливо просив говорити з нею англійською,бо саме для цього вони взяли мене в сім'ю. Його жінка російської не розуміла зовсім, дивилась індійські серіали і постійно запитувала мене: “А ю хангрі?” чи “Ду ю вонт ті?”.

Взагалі “хочешь чай?” - це була улюблена фраза,страва і пропозиція в моїй хост-фемілі. Мені пощастило,що я люблю чай. Іноді він був з цукерками,іноді навіть була смажена картопля,іноді навіть гаряча. Смажена картопля – це їжа кожного дня в Грузії, а особливо смачна вона із запашним тхемалі чи домашнім кетчупом.

Тамара показала мою кімнату. Я зраділа,побачивши велике ліжко і багато шаф,але я не підозрювала,що часом на цьому ліжку ми спатимемо втрьох з окатою подругою Тамари Марі, а часом Тамара обійматиме мене чи мою ногу,від чого я прокидатимусь і довго думатиму про мотиви її дій. В цьому домі не було опалення,газу і гарячої води. Я до останнього вірила, що ванна кімната десь прихована за шафою чи туди ведуть таємні двері, але Тамара пояснила, що ванна – це та будівля біля літньої кухні з діркою в підлозі,унітазом,раковиною і білими поличками з різними флаконами. Всередині щось обірвалось, тому відсутність вай-фаю та опалення мене не турбувала ані-трішечки. Перший день минув як в тумані, і культурний шок разом з втомою звалили мене спати. Серед ночі батько Тамари розбудив мене пропозицією випити пива і уперто не хотів розуміти,що в цю пору доби людина може бути втомлена і хотіти спати. Я проігнорувала пропозицію - так український пофігізм переміг грузинську настирність.

В Ані та хлопців був хостел у центрі міста,де всі недоліки моєї хати на Гугунава були компенсовані. Тут я ще раз впевнилась у своєму особливому таланті притягувати випробування і пригоди.

Наступний день приніс ряд несподіванок і нових знайомств. Я прибула в центр міста разом з Крістіною. Побачила Аню,познайомилась з бородатим білозубим єгиптянином Адамом і 18- річним флегматичним бразилцем Стефаном (у майбутньому Стьопою). Виявилось,що ми з наступного дня мали почати роботу як тренери з лідерства для грузинських студентів та школярів. Президент цієї організації – Моніка,яка постійно зав'язувала своє довге чорне волосся червоною резинкою, погано володіла англійською, і кожного разу починаючи говорити,посміхалась і переходила на грузинську, повторюючи: “Аха,єс?” “Аха,єс,”- кивали ми,хоча не розуміли жодного слова.

Як кожна порядна приймаюча сторона Крістін і Мері повели нас у “Фое-Фое” на вечерю. Саме там було моє перше знайомство з запашними хачапурі і якимось крутим чаєм. До нас приєднався майбутній пластичний хірург,іракець Ахрам, дзвінкоголоса Юля з Франика,яка вже ошивалась тут близько 2-х тижнів, і була дуже рада побачити земляків. Грузинки швидко пішли - графік маршруток в Кутаїсі змушує тебе або завжди мати гроші на таксі або покидати всі вечірки у самому розпалі. Отак ми і залишились - три українки,два араба і один бразилець у незнайомому місті. Було зроузміло, що вечір не міг просто закінчитись нудними “бай-бай і сі ю лейтер”. З гущавини центрального парку нам явився вершник на коні. І це не метафора.. Справжній п'яний грузин, на справжньому коні. Після третього десятка фото,до нас підійшла компанія грузинів на чолі з Гєлою, який був найкрутіший,бо розмовляв російською,в той час як наш вершник вирішив показати єгиптянам,на що він здатен. З місця він закинув ногу на коня і без зусиль осідлав його. Після того,як наш герой провів ряд маніпуляцій, кінь підскочив на задні ноги і благополучно накрив собою власника,який на нашу думку, мав би віддати Богові душу. Поки всі відходили від шоку, Аня відтягнула коня з грузина і почала приводити його до тями.

-Да он пьяный,ничего ему нет – саркастично коментував ситуацію Гєла,тягнучи постраждалого до фонтану,щоб окропити водою.

Це додало грузинові сил і він проаналізувавши ланцюг подій,які призвели до прикрого інциденту почав виявляти бажання побитися з Адамом. Ніхто крім нас і Гєли не був проти бійки, але шляхом дискусій і переговорів ми запобігли міжнародному конфлікту і вершник провів нас разом з конем на таксі і поскакав в справах,які вони в нього могли бути опівночі. Більше ми його не бачили,на щастя чи на жаль. За перше таксі в Кутаїсі довелось заплатити 5 ларі,надалі я не допускала так себе обдирати.

-Учи язык-показав повнуватий таксист і показав зуби,схожі на білий дерев'яний паркан.

Перший день тренінгу – дві групи людей – студенти і школярі чекали на нас в офісі на всюдисущій вулиці Тсеретелі. Адам придумав провести вправи на річці. Грузини були заінтриговані і покірно плентали за нами в очікуванні чогось неймовірного. Наш араб розділив студентів на дві команди,і змусив одного з групи лити воду,а інших закривати пальцям дірки у пляшці,щоб вода не виливалась. Все вийшло досить весело і таки здружило всіх між собою. Щось шарить той Адам, але як виявилось лише говорити і вміє,а от як помити посуд не знає.

- Ю тейк е пен,тейк е губка енд вош ап!!! - пояснювали ми Адаму.

- Мене від цього нудить, - кривився єгиптянин.

- А хавати тебе не нудить?”- остаточно зневірювались ми в його здібностях і переходили на українську. Хоча від його хавки та процесу куховаріння нудило нас всіх, але це не робило його поганим єгипятнином. Думаю це вплив релігії...чи клімату..чи що ще може впливати на таке?

Так минав день за днем. Ми придумували в останній момент собі якісь промови,презентації шукали в ютубі тематичні відео про лідерство, потім усміхнено це розповідали грузинами і змушували їх складати пазли,кукурікати і рекламувати буденні речі. Не знаю,наскільки то було корисно,але час минав цікаво. Ми не приховували своєї некомпетентності і робили все, щоб це було, якщо не корисно,то весело. Думаю, краще у двох українок, єгиптянина, і бразильця не вийшло б.

Між тренінгами нас разом з нашим вічним супутником та поводирем Гогою носило то в Моцамету – церкву в скелях над річкою,то в Сатапалію – заповідник зі слідами динозаврів, то в печеру Прометея,недалеко від якої за легендою був прикутий сам Прометей.

В перший тиждень ми організували вечірку в офісі і спробували на смак знамениту грузинську чачу,після якої бразилець захотів вина. “ Как можна пить эту чачу” - повторювала я,боязко роблячи маленькі ковточки. Моя сусідка по ліжку,6-класниця Тамара дивувалась і запевняла, що для неї чача звичайна справа і ті 70 градусів їй погоди не роблять. Отака загартована грузинка.

В перші вихідні всі,хто зміг поїхали на лижі в Гударурі, а я в останній момент вирішила залишитись в Кутаїсі. В суботу ми повели Гогиного пса Чарлі на вакцинацію,бродили між бабцями,які продають мандарини і сир,запитуючи звідки я,між таксистами і скаженими водіями,для яких не існує пішохідних переходів,і забрели до нього додому на хінкалі. То була найбожественіша з їжі,яку мені доводилось куштувати..

- Есть хинкали – это, как поцелуй - казав Гога - сначала нужно укусить чуть-чуть,выпить сок,а потом есть.

-Да ты,съеш кого-то,если будешь так целоваться – казав чувак, коли я забагато надкусила і весь сік витік в тарілку. Тим не менш, це найкрутіша їжа,яка просто ідеально йшла під червоне сухе. З цього дня Гогин дім став моєю другою домівкою, де мене кормили, поїли вином, вдягали і лікували,коли це було потрібно,тобто завжди.

Тиждень минула в дощах, погода змінювалась, початок лютого був аномально теплим,мені довелось купити кеди, а моя сім'я продала мені смердючу куртку за 20 ларі. І смердюча – це не просто епітет. Вона реально мала жахливий запах.

- Это куртка с мертвого человека – сміялись грузини.-Они сняли её с мертвеца и отдали тебе.

- Если бы отдали.-думалось мені.

Тією дощовою неділею я пішла на побачення у ботанічний сад з місцевим поетом-музикантом Папуною,який дуже мило розмовляв російською і читав мені свої грузинські вірші.

- Я умрьош тібя..я же сєріальная убійца-загадково говорив хлопчина.

- Может серийный? - стримуючи сміх перепитувала я.

- Нет сериальный..Ты англел без крыльями..- пробував він змінити тему.

Далі почався тиждень байдикування. Ми валандалися містом,засідали в улюбленому пабі,де нас уже знали всі офіціанти,грали в крокодила, пили вино,ходили на Баграті - неймовірну церкву на пагорбі, звідки було видно весь Кутаїсі і разом ненавиділи дощі,які не вщухали. Дощі несли холод і на Гугунава ставало все важче виживати.У вуха вночі було жахливо холодно,а зранку доводилось вставати за півгодини до будильника,щоб налаштувати себе на вихід з-під ковдри. Часом я туди не приходила по декілька днів,але завжди попереджала,хоч не думаю,що Зура, граючи в покер, думав про моє місцезнаходження. Вештаючись вулицями, або дорогою в Парк атракціонів,де ми могли безкоштовно кататися на машинах,завдяки хорошим знайомствам, ми заходили купити бубликів за 20 тетрі. То справді був смак життя, смак Кутаїсі, смак моїх голодних днів в Грузії.

На вихідні наша дружня делегація вирушала в Тбілісі. Аня поїхала раніше,щоб побачити Казбегі,тому я мала провести замість неї урок англійської для грузинських школярів. І скільки б Адам не запевняв мене,що я крута вчителька,у якої свій підхід,мій урок був більше схожий на веселу гру – зрозумій,що я сказала і передай далі - такий собі зіпсований телефон. Проводила я його сидячи на столі,і малюючи на руці граматичні форми. Ранком потрібно було розбудити Адама зі Стефана, і разом з ними вирушити на вокзал, щоб поїхати з іншими учасниками у Тбілісі. Це звучить просто,поки не знаєш ряду фактів з біографії Адама,який збирається більш ніж 2 години,  і не вийде з дому,поки його тіло не буде просякнуте наскрізь парфумами, а борода не лежатиме відповідно до напряму вітру. Ми ледь встигли на свою маршрутку,буквально перестрибнувши з одного транспорту в інший,як це роблять круті хлопці в бойовиках.

Мені казали,що Тбілісі схожий на Київ,а я Київ ненавиджу. Що ж. Столиця зустріла нас дощем,а я зустріла столицю в кедах і смердючій куртці. Годину на метро і маршрутках до нашого житла,де ми мали ночувати в 13-ьох у складі 3-ьох єгиптян,бразильця і 11-ьох українців,потім галопом по Тбілісісі – від старого кварталу міста до Цмінда Самеби,від золотого Георгія Переможця до Моста миру,де мені вдалось станцювати нижній брейк. Цей процес ускладнювався як погодними умовами,так і його учасниками,які заходили в кожен сувенірний магазин і фотографувались з кожним новим камінчиком чи квіткою. До кінця дня я повторювала Стьопі

- Фак зіс сіті. Фак зіс везер.Фак зіс бас.

На що Стьопа лише сміявся і запитував:

- Хав ю мейк фак іт?

- Бай хорс – холодно відповідала я вказуючи на пам'ятник Вахтангу на коні.

Якось ми навчили Стьопу говорити “піздєц”. Спочатку, сказавши,що це “будь ласка”.
Спасибо- поважно казали ми бразилцеві.

Пиздец – усміхнено відповідав він.

До кінця стажування він вже на повну використовував “обоже,пиздец” “сука”, “блін” і співав “Ти ж мене підманула”.

Але зараз не про це. В той день нас чекала приємна несподіванка. Дорогою в супермаркет ми з Анею почули знайому пісню:“Этоо всёёё..что останеться после меняя..”

В моїй душі зажеврів промінь щастя,а в ноги стало відразу тепло,коли на гітарі завиднівся український прапор. Що ж,думаю “І я на небі,мила моя на небі” так щиро,як ми не співав ніхто. У всякому випадку в Тбілісі,у всякому випадку в ту ніч.

Наступного дня я прокинулась під піаніно в 6-ій ранку і ми поїхали в Мцхету разом з таксистом,якого нам знайшов новий знайомий Ані. Мені далі було холодно,але тепер злим був Адам. Злий єгиптянин це страшно,бо він завжди посміхається. Але церкви йому подобались,він все фотографував і уважно роздивлявся. Церкви-церквами,але навіть якщо ви їх не любите,усвідомлення того,що ця штука стоїть тут уже кляту тисячу,а той більше років,і саме звідси почалось християнство в Грузії, добіса приємне відчуття,яке, я чесно кажучи, не можу вдало описати.. В той день нас чекала презентація своєї країни, а мені все більше хотілось повернутись в Кутаїсі. Переборовши свою втому і сотні пересадок на метро і автобусах, ми прибули в універ разом з єгиптянами. Крім нас там були ще Грузія,Нігерія,Ірак,Єгипет і Бразилія. Стьопу було шкода – він не готував страв,не мав прапору,але як мені здавалось,і як він сам мене запевняв – його це не надто турбувало.

 - Ітс окей. Айм літл воріед,бат ітс гуд.

Іракці пригощали пахлавою,яка не була навіть близько схожа на ту,яку я пам'ятала з дитинства на пляжах Коблева і Затоки. Єгиптяни кликали скуштувати своєї кислої квасолі й весело танцювали,а нігерійці казали,що у них красиві жінки з великими грудьми і дупою,тому люб'язно всіх запрошували до себе. Після фотосесії ми ще довго сиділи в ресторані, і я спілкувалась з іракськими стоматологами, які в таку холодну погоду були одягнені лише у свій легкий національний одяг,схожий на довгу сукню . Виявляється Ірак – це не лише війна,це класні люди,це багата культура і хороші стоматологи,маю надію. З хорошими людьми усі мовні бар'єри зникають,а чурчхела стає снікерсом і поживою. Цікаво чи зустрінемось ще якось. Світ  тісний все-таки.

Я шалено хотіла в Кутаїсі. Це місто справді стало моїм другим домом, і коли ми нарешті втомлені і сонні в'їхали в нього - радості не було меж. Я вилізла біля Гугунава і попряпувала до Тамари і компанії, де мене пригостили чаєм з цукром і цукерками. Минав третій тиждень,і він теж не був завантажений роботою. Ми далі плідно коротали дні, то в Ані на уроках,бо з нас чотирьох лише їй дали таку-сяку роботу в новому проекті,а ми мали бути піарниками, як передала Моніка: “мали фіксувати все і робити відео чи пости у фейсбуці про проекти нашого офісу”. На що ми відповіли стандартним: “аха,єс” і на тому все закінчувалось.

Насувалось моє День народження. Свої 19 років я зустріла у чужій сім'ї,але в теплі,затишку і за бокалом вина. Зранку замість торту зі свічками мені подали хачапурі-аджарулі, а весь день я провела в грузинському парламенті, слухаючи виступи молодих-перспективних студентів,які наполегливо пропонували якось змінити суспільство – то сміття прибрати,то сміттєві баки розмалювати,то заборонити курити водіям маршруток,приставивши до кожного по поліцейському. Стьопа вивчив новий матюк,тому я гордилась своїми учительськими здібностями і вважала,що день був проведений плідно і козирно. Ввечері дівчата подарували мені українську вечірку з варениками і борщем,і то було йо-ма-йо як приємно,бо шматочки своєї країни в чужій збираєш так уважно і трепетно, сприймаєш їх з такою теплотою і захопленням,щоб то не було – проста реклама горілки чи приготований друзями український борщ.

Першим нас покинув Адам. В сенсі поїхав у Єгипет на екзамени. Крім фенів та іншої електроніки, він повіз з собою навички приготування омлету з сиром і миття сковорідки,а це не абищо,матиме тепер пріоритет серед єгипетських женихів. Його від'їзд ознаменував новий період. Ані тепер не було на кого кричати зранку,хоча Стьопа надалі дуже добре замінив нашого єгиптянина - він завжди вмів вчасно використати всю воду чи поїхати кудись і залишити відчиненим дім. Але незважаючи на всі негаразди та намагання грузинів на ньому заробити, він залишався милим,стриманим і ерудованим. Ми часто говорили про кризу в наших країнах,я перекладала йому вірші Жадана і говорила про політичну ситуацію,він розповідав про те,що в Бразилії все дуже дорого,що всі його друзі радикально ліві,а батьки праві. Чувак навіть одяг не прав,а купував собі новий.

 - Стьопа,чому ти не зачинив квартиру?- зціпивши зуби і намагаючись бути ввічливою запитувала я.

 - Якщо Аня повернеться раніше, ніж я,вона не увійде в квартиру.- спокійно пояснював бразилець безневинним голосом.

- Тоді навіщо ти залишив ключі від дому на столі? Який був сенс?-вже не приховуючи гнів, випалювала я.

- Якщо злодії увійдуть в дім,- робив Стьопа паузу,і ми з Гогою очікували геніального продовження, - то без ключів вони не зможуть зачинити його – так само флегматично відповідав мені Стьопік. – Ітс окей-заспокоював він нас.

Якось він пішов на базар купувати медалі радянських часів і ледь не купив їх за 500 ларі замість 5-ти. .Стьопа страждав без Адама, бо ми часто забували про його присутність і розмовляли російською. Тоді він протестував і твітився зі своїми друзями.

Так минав день за днем. Надходило восьме березня - ми пили чачу з кришечки,заїдаючи лимоном,а потім весь вечір грали в крокодила. Бавитись в якого, особливо весело,якщо участь беруть 2 українки,два гурзина і один бразилець. Думаю,в нас має бути орден за подолання мовних бар'єрів і знаходження міжнародного взаєморозуміння. В той день я поділилась з Гугунавцями своїм букетом нарцисів,вони були дуже приємно здивовані,але від цього у вуха тепліше не стало,так само,як і чай не ставав поживнішим. Всі грузини,які чули сполучення: “ Я живу на Гугунава”- кривились,робили великі очі і казали: “ВАЙ МЕ,где ты живешь?”

Час летів з блискавичною швидкістю. Якось я з Юлею і Анею їздили в Мартвілі на каньйон, Безпосередньо дорога туди - незабутня 2-х годинна подорож на маршрутці,яка зупинялась кожні 5 хвилин,і часом складалось враження,що ці люди спеціально змовились і розтягнулись  по всій дорозі,підпираючи стовби та зупинки,щоб сповільнювати хід саме нашого маршруту.Та всі побутові незручності відходили на задній план,коли на передньому з*являлися гори,які з кожним поворотом,з кожним селищем ставали більш величними та близькими,ніж були ще хвилину тому. Таке не передасть фотографія чи відео, таке треба бачити і відчувати. Мартвільський каньйон переверши усі наші сподівання - сила каміння і гірської ріки прикувала нас надовго, ми дерлися на скелі, слухали як потужно шумить вода,як річка точить камінням і радіє сонячним променям,які роблять її води прозорими і голубими,подібними на небо над нашими головами в той день. Подорож лише розпочалась, ми вирішили йти пішки до Мартвілі,щоб подивитись там на старовинний монастир. Застопили машину – зупинився новенький мерседес 14-го року. Вузькоока жіночка за кермом представилась Мірцою і відвезла нас на обід, потім показала монастир і віддала нас своєму другові Гізо, який з комфортом доправив нас в Кутаїсі,зупинявшись біля кущів лаврового листя,що на подив нас - людей,які купують його в магазині, тут спокійно облітає людські паркани,зупинявшись біля домівок своїх друзів,які виносили нам лимони і пригощали кавою, широко усміхаючись і бажаючи миру та закінчення війни, і лише коли авто було наповнене гілками запашної мімози, ми змогли прибути в Кутаїсі.

Наступна поїздка з цим сміливим грузинським дядечком відбулась через декілька тижнів. Юля вже поїхала у Франик,а я встигла провести чудовий вечір з хост-сім'єю і їхнім домашнім вином, як раптом телефонує Гізо і каже : “ Зустрінемось в Хоні”. На осліп знайшовши маршрутку, за годину ми прибули в Хоні,знову ж таки, зупиняючись біля кожного стовбаі милуючись краєвидами. Після чого попрямували вчитись грузинському застіллю. Я казала тост за тостом – почавши з Бога та Небесного Царства і закінчивши вітром та урожаєм. Дай Бог, щоб в моєї мами були стільки здоров*я,скільки я в той день за неї вина випила. До того ж з рогу.Офіціанкти спочатку мило посміхались,а потім довго і пильно спостерігали, як ми з Анею рухаємось під грузинську музику,а Гізо знімає це відео. Іноді вони підходили ближче,іноді повертались на позицію біля дверей,вважаюч

и її безпечнішою. Потім був другий стіл біля гарячого джерела,де багато камінчиків,які я пристратсно збирала собі в кишеню. Там мені смакувало біле вино з робітниками,які будували церкву. Вони пропонували привезти українок в Грузію,бо тут багато холостих мужчин.

 - Хотите бизнес сделать?? - прищурювала я очі,лукаво посміхаючись.

 - Какой бизнес -сміялись чуваки- Только любооовь.

Ми випили за чистоту в Грузії,бо там і справді багато сміття і ще за ряд важливих речей піднімали свої келихи,поки не відправились за третій стіл, де чекало старе вино під українські цукерки. Надалі мені випала нагода кермувати серебристим БМВ на мегрельсиких дорогах, і це був дивовижний тест-драйв, вечір припиняв бути передбачуваним, а ніч почала ставати казковою - нам зустрілась подруга Мірци,яка часто матюкалась і пригостила нас коньяком. Після цього мені не залишалось нічого,як лягти спати. Перед цим я відправила мамі СМС,що все гаразд,але в 2-ій ночі, прокинувшись,зрозуміла,що це був взагалі не мамин номер і мій звіт про порядок справ отримав хтось зовсім незнайомий,але маю надію йому було приємно. Ранок був важким. Гізо оголисив,що тепер я справжній грузинський тамада. Мене це радувало,але посміхатись не хотілось, не хотілось нічого,крім як померти.

“Це все коньяк винний”,-лаялась я - “дурний коньяк”. Він був зовсім не смачним,на відмінну від вірменського,який я пила з дідом Мурманом в Гоги вдома. Той був приємний,солодкий, тягучий, і лише згодом ставав різким і починав гріти горло. В пошуках похмілля,ми з Гогою,який виявляється теж мав веселий вечір забрели в хінкальню. Аня спостерігала,як наші обличчя стають добрими,а голови світлими,і всі демони покидають нас,тікаючи від гарячих,чудодійних хінкалі десь далеко в бік Ванських гір,які в той день було особливо чітко видно.

Місто стало рідне і своє. Прогулюючись парком чи піднімаючись сходами на Гору (район “воров в законе”) ставало приємно і якось затишно. Ввечері бруківка блискотіла під світлом ліхтарів і лаврове листя світилось на тинах,а якщо вибрати вірну точку, то й Кутаїсі світився і кликав до себе, і поважна Баграті просила прийти. На жаль, ми так і не піднялись на неї перед від'їздом.

В останні дні в мене трималась температура,яка,як виявилось потім, була знаменом запалення легень.І поки Аня їздила на каньйон і в нереальне Сванеті, я відлежувалась на дивані, п'ючи воду і чаї,збиваючи температуру та перебуваючи під пильним оком Едіти.

Що ближче до відльоту то швидше втікав час,і псувалась погода - починались дощі. В останній день перед від'їздом ми з Гогою сиділи в Ані у хостелі пили каву і писали один одному записки на прощання. Аня плакала, а мені було лячно знову їхати,бо,насправді, ненавиджу від'їзди. Постійно доводиться тікати тоді,коли все тільки налагоджується. Я залишила український прапор Гогі в обміна на шарф грузинської збірної з футболу і передала жовте бабкине намисто його сестрі,яка так щиро мені посміхалась і в чиїй кімнаті я завжди ночувала.

Вночі піднялась температура. “Гугунавці” ніяк не відреагували на мій від'їзд. Подарувала Тамарі блокнотик і всю ніч розважалась, збиваючи температуру. Ранок був дощовитий. Я влила в себе подвійну дозу ліків і Гізо відвіз нас в аеропорт, де вже скупчилось добіса різних українців і грузинів,які бажали перемістити свої тіла в іншу країну,де чай в Макдональсі вже коштує 15 гривень. На митниці мене попросили заграти на губній гармоніці і назвати мою іграшкову лялькову мавпу Корнелієм,але Вася приїхав сюди Васею,і Васею звідси поїде.

-  Більше 5 літрів рідини не можна перевозити!- попереджали в Грузії на прийомі багажу.

- Так звичайно...хо,кай,кай,- іронічно погоджувалась я, віддаючи валізу з, як мінімум 6-тьма літрами.

Переліт був легкий. Київ постав перед очима з-під хмар,як місто складене з картонних-ящиків. Там було холодно,хотілось назад в дощовий Кутаїсі повен мерседесів,пальм і таксистів,і де б дощі завершились,щоб знову небо стало чистим,а повітря теплим.

Сказати чесно,я буду сумувати за всім,що довелось залишити - за Едітою,за Марі,за дідом,за Гогою,який вирішував кожну проблему,яка виникала, за тією сосною біля офісу, за тим як Гога матюкається і плутає роди в російській мові, як Аня постійно хоче кудись їхати і підганяє Адама швидше збиратись,за цією різкою,дикою,але мелодійною мовою, буду сумувати за їхнім телебаченням,навіть на Гугунава є створіння,за яким я сумуватиму – патлата собака Бібі,яка завжди зустрічала мене з радістю та любов'ю. Буде мені не вистачати цього міста мерседесів і вітрів,а в очах довго стоятиме казково підсвічена Баграті і мости над Ріоні. Я не забуду той сосновий ліс біля річки,в якій мені вдалось зловити річкового окуня, не забуду смак мчаді,яке готує Едіта і її домашній кетчуп. 

Є шо пам'ятати, думаю це найголовніше,думаю, саме через таке народжуються причини і повертатися на тц місця,де починалось шось нове і закінчилось старе, і певно, найсмачніші бублики,які мені доводилось їсти, то ті за 20 тетрі, які ми зажвди купували в провулочку недалеко від центру.

Нехай залишаться, нехай не зітреться з пам'яті те, як ми мовчки сиділи біля річки в сосновому лісі, слухаючи, як невидимі корови вештаються біля неї в хащах,і лише за звуком їхніх дзвоників,можна була зрозуміти,що то справді корови,а не якісь таємні привиди чи мавки. Я буду тримати в голові,як дзвенів дзвін в Моцаметі над річкою,як шелестів вітер,як ми загадували бажання чарівній криниці і кидали свої монетки у її глибоку пащу,щиро вірячи,що все збудеться і ,що нам обов'язково вдасться повернутися сюди - в цю загадкову,повну контрастів країну,яка залишаючись дикою і непокірною,непомітно приручає тебе і змушує йти на звук церковних дзвонів, запальних пісень та нестримного шуму рік,щоб ти вкотре почув: “Gamardjoba! Rogor khar?”і відповів “Gaumardjos! Kargad. Shen?”.