Нарешті весна

Надходить провідний тиждень. Із-під колючих хащів старого кладовища починають виднітися хрести. Під весняним сонцем люди жваво метушаться біля могил своїх давним-давно померлих родичів,друзів,знайомих та ворогів. Ті у свою чергу сидять на іржавому хиткому паркані,вигріваються на сонці,вдячно усміхаються і нахабно тикають пальцями,вихваляючись одне перед одним новими квітами чи пофарбованими в синій колір лавками.
Така вже специфіка старих цвинтарів — протягом всього року бути просто страшними хащами,де здається, немає нічого крім сміття і нічних чудовиськ,які влітку голосно хроплять під кладовищем у теплій траві і бачать сни,де їм на вії сідає лапатий сніг. Але навесні приходить час,коли родичі прокидаються від весняного сонця, починають виганяти чудовиськ і палити вогнем хащі,таким чином вкотре нагадуючи перехожим,що тепер слід боятись не абстрактного зла,що проживає в хащах,а справжнісіньких привидів.
Найближче до паркану,обличчям до людей сіріє могила сестри милосердя Ольги Федорівни,що померла тут в роки Першої світової війни. Вона,ніби виглядає в прогалинах паркану тих,хто залишив її самотню у глухих хащах між чужих привидів та нічних холодних вітрів.
Ольга під сонцем загоює свої вогнепальні рани, сідає на паркан,подалі від всіх галасливих жителів цього цвинтаря, прислухається до їхніх історій,проводжає поглядом заклопотаних людей,що поспіхом фарбують хрести,дбайливо садять сині фіалки і безжально знищують бур'яни.
Ось-ось і хащі зовсім зникнуть — Ольга зможе бачити все,що відбувається навколо. Вона зовсім не пам'ятає звідки вона, як потрапила до цього місця,точніше, як пам'ятає,але чому саме сюди,не розуміє. Сидить постійно на своєму конусоподібному пам'ятнику без дати народження і дивиться,як старе кладовище знову заростає хащами,за які потім, в короткі червневі ночі, чіплятимуться хвостами духи бродячих псів,що померли на узбіччях найближчих доріг.
Згодом,коли хащі починають закривати небо, Ольга рахує листя і лякає птахів,які ховаються тут від спеки. Та поки не настало літо — сонце лагідне,а хащі подолали завзяті люди,Ольга чекає на відвідувачів,які постійно проходять повз її могилу,і лише цікаві діти та емоційні підлітки з яскравими очима читають букви, несвідомо промовляючи її ім'я, і заглядають в її очі,самі цього не підозрюючи.
Ольга тут єдина не пам'ятає свого минулого,крім того,що була вбита снайпером,коли рятувала стікаючого кров'ю солдата. Її мучило питання,чи вижив він в той весняний день після Великодня. Вона пам'ятає його засмагле кругле обличчя,прямий загострений на кінці ніс і великі чорні,яскраві очі,схожі на очі цих дітей,які постійно промовляють її ім'я і водять маленькими пальцями по рельєфних цифрах дати її смерті.
Він лежав поранений в праву легеню,важко дихав,а очі залишались такими ж яскравими,як бувало зорі у серпневу ніч — найкрасивіша,яка тобі найбільше сподобалась,миттєво зривається і падає вниз,залишаючи за собою сяючий шлейф та незагадані бажання.

- Там поранений хлопець - мерщій до нього,поки обстріл не почався,- крикнули Ользі дівчата.

Вона чимдуж шмигнула через окопи,нагнулась над хлопцем, відчула його тепле важке дихання і відчайдушне биття серця.Сонце лагідно пригрівало у спину.

- Нарешті весна! - усміхнулась Ольга хлопцеві.

Він стомлено усміхнувся у відповідь.

- Все буде гаразд,хлопче. Як тебе звати? - запитала Ольга дістаючи необхідне,щоб зупинити кров, і кличучи на допомогу дівчат з ношами.

- Я..- почав відповідати солдат,як прогримів вибух - стало затишно,звідусіль лунали голоси та постріли.

«Напевно,я впала на нього. Але як його звали? Можливо, він десь тут,можливо, якби крикнути його ім'я,то він би пройшов крізь хащі і ми б разом грілися під сонцем на іржавому цвинтарському паркані й дивилися б на заклопотаних людей,які несуть своїм родичам солодощі і несправжні квіти. Ми б разом чекали поки розквітне ряст та фіалки,посаджені працьовитими руками доньок,внучок та коханок,і звичайно б, разом допомагали їжаками переходити дорогу,уникаючи смертоносних коліс нічних гонщиків та далекобійників”,- часто міркувала Ольга,спостеріюачи за синіми ластівками на дротах.

Скільки вже прикута вона до цього забутого Богом і людьми цвинтаря,бориться тут з амнезією,силується згадати,звідки вона,заглядає в очі кожному привиду і підлітку,щоб знайти того,кого можливо врятувала,чию рану, ймовірно, накрила своїм, вигрітим першим весняним промінням, тілом.
Кожного року після Великодня Ольга згадує той сонячний день у 1915-ому році,намагається вслухатися в останні крики медсестер,які вона чула перед смертю,але у пам'яті були лише жовті кружечки весняного сонця і синій холодний ряст,що сумно хитався від ніжних подихів вітру - з боку в бік, згори донизу.
З того часу мало,що змінилось – сонце гріє так само лагідно,вітер віє ніжно,а ряст продовжує сумно хитатися,розтилаючись килимом поміж свіжопофарбованих хрестів. Часто блукаючи лабіринтами пам'яті, Ольга приходить до дивовижних висновків : “Весна така ж сумна,як осінь. Насправді,якби вилікувати осінь від жовтого листя,холодних дощів та довгих листопадових ночей – вона була б весною. Просто в цьому кліматичному поясі такі хвороби не лікуються. Та я впевнена,що на моїй Батьківщині осінь здорова,або ж не хвора хоча б на холодні дощі,бо дві інші болячки я можу витерпіти”.
Ольгу зневажають жителі цього старого цвинтаря, з нею не розмовляють,її не пускають сидіти разом з іншими на головному вході. Без минулого,без пам'яті,прикута до цього клаптика землі,вона cвоїм сирітством лякає місцевих жителів,померлих від серцево-судинних хвороб,алкоголізму та нещасних випадків. Вони не знають,з чого почати розмову, що краще запитати. Зазвичай,завжди простіше придумати бар'єр,відгородитися,не звертати уваги,ніж йти на зустріч своєму страхові. Чи живий ти,чи мертвий – шукаєш компроміси,щоб залишатися у своїй зоні комфорту,щоб уникнути неприємних ситуацій та захопливих відкритів.
Вже давно звикла до цього бойкоту,Ольга сидить на хиткому іржавому паркані, дивиться на розбиту вантажівками дорогу,на радісні дерева над нею, на чисте голубе небо,чиє дихання було ледь помітним у ці сонячні,вітряні весняні дні і говорить собі:

- Нарешті прийшла весна.

Це вона повторює кожного року,надіючись, що нарешті з'явиться той важкодихаючий,усміхнений солдат,якого вона не врятувала...чи врятувала?
Та вже 10-тки років він не приходив,і все повторювалось знову. Після весни надходило літо – сонце ставало жорстоким,хащі колючими,ряст перецвітав, і Ользі ставало вдвічі самотніше. Вона спостерігала,як навкруги вирує життя,як біля цвинтаря пролітають потяги,велосипедисти і вантажівки із зерном,як на узбіччях в пилюці лежать мертві ворони та необережні собаки. Потім восени їхні маленькі душі сиділи разом з нею не пам'ятаючи свого минулого,втративши теперішнє,і не маючи майбутнього.
Так і цього весняного дня сиділа Ольга разом з похмурими душами ворон,горобців та псів,які вигрівалися на сонці у килимі рясту.
- Нарешті весна! - радісно викрикує Ольга – та ніхто цього не чує – лише луною кладовищем розноситься дзвін сокир .
- НАРЕШТІ весна! - натхнено кричить вона ще раз, і сірі душі ворон злітають в небо.
 - Н-А-Р-Е-Ш-Т-І В-Е-С-Н-А!!!- голосніше і відчайдушніше повторює Ольга, і духи псів розбігаються цвинтарем,топчучи ряст і збиваючи з ніг заклопотаних людей.
- Навіщо весна? Вже сота весна!!! Скільки триватиме це ув'язнення? Скільки мені ще дивитися на цей синій ряст? Скільки пестити ці душі невинних звірів? Скільки згадувати те сонце,і жити в межах поля бою війни,яку я остаточно програла? Чому цей весняний вітер не принесе мені свободи? Чому нема мені втіхи і спокою? Чому мої рідні,які напевно, в мене все-таки є,не приносять мені солодощів і маленьких червоних лампадок? Чому не зведе мене доля з тим єдиним обличчям,яке я пам'ятаю? - розпачливо запитує Ольга,піднімаючи голову до неба,чий спокій щойно розбурхали шурхотом крил душі лякливих горобців.

Сестра залишається сама. День минув повільно,диск сонця закочується за горизонт,люди покидають цвинтар,бредуть додому,обговорюють війну,своїх шефів,ціни на цукерки і циганських дітей,які ті цукерки привласнять,в той самий день,коли їх залишиш на втіху духам предків біля підніжжя пам'ятника. Ольга любить циганських дітей.Вони мають великі чорні очі,жадно збирають цукерки,і скрушно кривлять свої обличчя,проходячи повз її могилу,бо там ніколи немає для них нічого корисного. Вона часто чує про війну і підозрює,що вже є і ще буде багато таких, як вона безпам'ятних, що сидітимуть у далеких степах на парканах старих цвинатрів чи на гіллі дерев у поодиноких посадках,силуючись згадати те,яким було на смак їхнє життя до війни. Вони намагатимуться покликати за іменем тих,чиї обличчя все ж залишились в пам'яті,нескінченно шукатимуть шляхи до них посеред сумного рясту,слухатимуть поради померлих звірів та птахів і кожного разу так само щиро радітимуть весняному сонцю.

Скільки їх цих сиріт? Цих вигнанців,забутих Богом,які сотні років,чекають поки їх нарешті впізнають,знайдуть і покладуть жменю солодощів до підніжжя їхніх могил,поки хтось нарешті усвідомлено вимовить їхнє ім'я, поки їм нагадають їхнє солодке безтурботне минуле і розкажуть,що насправді, життя - це, коли відчуваєш легкий подих вітру,коли бачиш тонке сонячне проміння через щілину у дверях, це один погляд яскравих очей,чий блиск ти продовжуєш на десятки років,віддавши своє життя,закривши їх від загибелі своєю душею,пам'ятаючи про них навіть по смерті,шукаючи їх кожної весни і невпинно згадуючи їх серпневими ночами,коли зорі стають спілими і такими ж сяючими,як ті очі,що ти колись врятувала,Ольго.

Нехай лунають твої розпачливі крики,здіймаючи угору зграї птахів,колись-таки голодні циганські діти поділяться з тобою солодощами,а холодний ряст нашепоче,як насправді звали щасливця з дірявою легенею,якому ти стала провісницею весни.