З вікна третього поверху

Колись навпроти мого будинку був магазин канцтоварів. Там постійно пахло освіжувачем повітря,ніколи не було клієнтів,але натомість був привітний дядечко,який завжди люб'язно роздруковував усе,що мені було треба. Тоді під магазином ошивалися студенти,школярі та офісні працівники. Тепер,на місці
магазину канцтоварів відкрили магазин слухових апаратів і відбулася кардинальна зміна публіки,і трагічна зміна в моєму житті,бо тепер треба шукати собі ксерокс деінде,і це ще півбіди,а де знайти такого доброго і привітного дядька,який пахне освіжувачами для повітря.

Мені з третього поверху завжди було видно,як він прогулюється біля магазину,або спілкується зі своїми «братками».В такі моменти він ставав суворий і грубуватий,наче бос мафії. Зараз я задовільняюсь спостереженнями за срібними головами дідів з кумедними чемоданами,і бабусь, закутаних в яскраві шалики.

З вікна квартири видно багато неймовірних речей. Одного вечора, я вилізла на підвіконня і рахувала автівки в літніх сутінках,особливо раділа,коли з темряви різко виринав і роздерав своїми рогами тепле повітря старий рипучий тролейбус.І люди за вікнами, у тьмяних вогнях салону, не здавались втомленими і похмурими,а ставали теплими і розслабленими. (Головне,вдало підібрати прикметники).

Тоді я нарахувала 100 автівок і 3 тролейбуси,ще декілька маршруток,і одного дядька,який хотів без свідків підтягнути штани,але помітивши мене, жахливо засоромився. Я ж лише посміхалась,і показувала жестами,мовляв,з ким не буває,мужик, заспокойся.

З вікна все здається казковим,намальованим,легким. Жаль, що в ту реальність ведуть такі старі,вологі сходи. Це ніби три поверхи пекла,які ти проходиш на шляху до казки,але відчинивши двері під'їзду,така казкова картинка з висоти третього поверху, стає звичайною вулицею,залитою сонцем,чи засипаною снігом. Гірка суть усіх фантазій - усе,що здається красивим й ідеальним,завжди розвіюється. Тож тобі залишається радіти з того,що фантазія, увійшовши в реальність,трохи деформувалася,але все ж загальні обриси зберегла. Тому, щоб бути щасливим,ти маєш робити одну просту річ – шукати і розмальовувати ці обриси. Така собі формула щастя.

Але повернемось до вікна. Там класно чекати,виглядати когось, витягати з нього руку,щоб виміряти температуру і напрям вітру. Вікно — це чекання. Саме в ньому я завжди виглядала маму з магазину,і батька з роботи,з вікна я спостерігала за літніми грозами та зимовими снігопадами,очікуючи їхнього закінчення,з вікна я дивилась,хто мене кличе пронизливим «АЛЛАААА», на вікні я просиджувала в очікуванні побачити знайому посмішку і збігти сходами вниз. Думаю, саме за вікнами я впізнаю рідний дім,за яскравістю світла в них,за візерунками на тюлях,за кольором гардин.

Пам'ятаю в бабусі на підвіконні стояла сива лялька Женя,яка теж певно когось довго чекала,зважаючи на колір її волосся. І ми з братом зламали їй руку. Випадково,як це завжди буває. Щоб уникнути конфліктів у нашій дружній сім'ї, ми залишили травмовану Женю на підвіконні чекати на лікарів. Бідна Женя 5 років мужньо терпіла біль,пил та павуків,поки бабця не затіяла ремонт. Що було далі,то вже не цікаво,але на порятунок лялька чекала саме біля холодної шиби.

Одним словом, очікування на вікнах - це генетичний код, закладенний в мене ще з діда-прадіда.Можна назвати вікно особистим прямим включення локального значення,прямим ефіром з подвір'я,і ніхто тут не викривить інформацію.

Мій червень минув на вікні. Ненавиджу чекати,але нічого з цим не поробиш.

Червневі чекання були солодкі і хвилюючі,щирі та небезпечні,авантюрні та заборонені — це достатній ряд причин,щоб назвати їх одними з найкращих чекань мого життя.

Їх бачив дядечко з канцтоварів,і продавчині з магазину “Незабудка” і “Домашня випічка”, і чувак з туристичного магазину «Робінзон», і скупі перукарі з салону краси «Багіра». Нас об'єднував спільний простір, рогаті тролейбуси,що виринали з літніх сутінок,і моє вікно,де я сиділа і чекала того, хто « світив мені усмішкою», а собі ліхтариком,притягуючи до себе мошок,комарів та жуків. І ледве побачивши світло,я збігала вологими, рипучими сходами, відчиняла двері під'їзду і розуміла, що казкова картинка з вікна,залишилась казковою, не встигнушви змінитися,бо в червневих сутінках час чіпляється за роги тролейбусів,крони дерев і колеса велосипедів.

Ти возив час між шпицями. Він бідака,як і я, має поганий вестибулярний апарат, і від обертання навколо себе чи ходу назад, має жахливу хитавицю. От ти й захитав його у себе між шпиць,і йому не залишалось нічого,крім як чекати на свого визволителя.

І поки підступний рогатий тролейбус не рятував його з-під шпиць поривом чадного газу,час зупинявся,сутінки згущувались - ночі ставали теплими,а будь-які обмеження надуманими,уявними та нереалістичними.

Від безсоння до сну - один автобусний маршрут

Думки. Сумні важкі думки напхались у мою голову, як пенсіонери в пільговий автобус. Добіса ж їх тут. Хтось навіть велосипед сюди притягнув. І всі вони товчуться в моїй голові, переминаються з ноги на ногу, шурхотять торбами, їдять пиріжки з капустою, тарабанять банками і шепочуться про щось своє. А я не можу заснути. Розумієш??? Я не можу заснути!!! І кажу їм:

- Гей, ви! Послухайте!!! Ви чуєте мене??? Це вам не пільговий автобус. Ми нікуди не їдемо. Вимітайтесь звідси.

Вони вперто мовчать. Лише чути, як порипує незмащена педаль велосипеда.

-Так-так. І ти зі своїм велосипедом. Геть!!!

Вони знущаються – продовжують мовчати.

-З мене досить. Я не хочу, щоб ви тут надалі сиділи. Ваша присутність приносить мені лише головний біль та безсоння,словом, ніяких дивідендів та винагород. Тому наполегливо прошу звільнити мою голову,і відчиняю усі аварійні (і не дуже) виходи та двері. Це кінцева зупинка – покиньте салон.

Вони мовчать. Лише педаль продовжує порипувати. Навіщо я з ними говорю? Чого намагаюсь добитися? Не знайшовши відповіді,продовжую приносити їм ліки,їжу та нескінченні серіали. Можливо, саме вони тримають їх там,можливо, мені слід припинити їх підкормлювати і послухати своїх друзів,які говорять мені:

-Вижени їх.

-Замори голодом.

-Заблокуй улюблені телеканали.

-Припини приносити газети з рецептами.

«Жорстокість править світом»,-ще раз впевнююсь я.  

«Так,мені важко з ними,але загалом вони ж досить нормальні. Якби тільки того з велосипедом вигнати», - виправдовуюсь я перед друзями. Але вони не слухають -  відвертаються і йдуть - залишають мене сам на сам з цим пільговим автобусом в моїй голові.

Гіркий клубок чадного газу підступив до горла. І я знову кричу цим пенсіонерам.

-Гей, ви! Я не знаю чи ви знущаєтесь,а чи справді не чуєте. Але ви мені заважаєте. Я не можу з вами повноцінно співіснувати. А особливо, з тобою, - показую я пальцем на старого з велосипедом. Особливо ти. Ти .Геть. Звідси. Я не хочу тебе бачити. Через твій велосипед все. Старий, незмащений.

Всі зашурхотіли. Дід ображено,але наполегливо почав пробиватись крізь натовп до виходу, та зачепившись за гостру сходинку, впав, обіймаючи свого залізнаого скрипучого коня. Почалася паніка, жахлива тиснява сплела всі запахи,звуки та емоції в одну симфонію головного болю та безсоння. Бо це ж все не просто так — десь на вокзалі у вашому райцентрі - це все у моїй голові. Маленький,тісний пільговий автобус,який миттєво покинули всі сиві та зморшкуваті пасажири.

Тепер можна спати спокійно. Думки були благополучно висаджені на кінцевій. Від безсоння до сну -  один автобусний маршрут,який часом такий звивистий і заплутаний,що перетворюється в навколосвітню подорож.

Пацієнтам книгарень та бібліотек

Ти розгортаєш книгу,і саме звідси починається твій власний літературний простір,який закінчується у найглибших ділянках серця,яке щоразу тьохкає, коли ти перегортаєш останню сторінку, - закінчуєш літературну профілактику думок.

10 книг — це як 10 життів,прожиті у різних країнах,політичних режимах та кліматичних поясах. Це 10 глибоких занурень між рядки та підтексти, щоб все-таки знайти лікувальні водорості та магічні перлини,які б робили думку глибокою,а душу чуттєвою.

Лікарі та бібліотекарі не рекомендують читати декілька книг підряд, бо може статися,що “Герой нашого часу” існуватиме в умовах Хемінгвейського «Свята,що завжди з тобою».Хоча не варто вірити чужим порадам,бо кожен читач сам собі виписує рецепт літературних ліків.

Пацієнти,які бажають лікуватися досвідом – зобов'язані прочитати «Теплі історії талановитих людей» Ірини Славінської, де про свої злети та падіння,здійснення мрій та сіру рутину,рецепти успіхів та невдач, розповідають 10 відомих нам українськихх письменників та журналістів. Якщо ці ліки вам не підходять,то альтернативою їм стане радіощоденник Ігоря Померанцева “Вільний простір”,наповнений неймовірними,але реальними історіями з життя радіожурналіста,жадібного збирача та пристрастного поціновувача звуків(маленька порада – вдвічі краще “Вільний простір” сприймається в аудіоформаті). Продовжуючи тему історій, варто згадати «Месопотамію» Сергія Жадана. Тут письменник дає читачеві змогу мандрувати не лише Харковом початку 2000их,а й переноситися з віршів,які більше схожі на римовані легенди, у історії життів кримінальних авторитетів,музикантів,боксерів та емігрантів. Герої мандрують з одного оповідання в друге,з прози у вірші. Уважний читач обов'язково помітить та оцінить ці взаємозв'язки та цілісність книги. Якщо ж замість досвіду та чужих історій, ви хочете затишних Паризьких вуличок,то прошу сміливо призначити собі крапельниці «Свята,яке завжди з тобою» Е. Хемінгвея і повільно насолоджуватися ними у теплих кав'ярнях чи у спокійних жовто-зелених скверах.

Ви занадто спокійні? Покладіть під язик пігулку “Герой нашого часу” і пан Печорін, Максим Максимович та Белла,будуть хитатися на ваших нервах і змушуватимуть серце битися частіше від парадоксальності дружби та кохання на тлі Кавказьких гір. Також гострим лезом ріже серце Йосип Бродський у своїх «Півтори кімнатах». Саме там кожен читач буде сидіти, скрутившись під старовинним,дерев'яним ліжком батьків автора, і бачитиме зблизька,як вони старіють і помирають,так і не побачивши свого сина,так і не отримавши візи в США,через «нецелесообразность поездки».

«Трохи пітьми»Любка Дереша “спілка літературних лікарів” рекомендує людям,які бажають втекти до водоспаду Шипіт на фестиваль самогубців, у строкату компанію молодих людей,чиї вподобання та види діяльності вас можуть налякати,здивувати і в кінці-кінців не залишити байдужими. Що ж,якщо не знайшли цих ліків у книгозбірнях вашого міста,то швидко проковтніть капсулу роману «Депеш Мод» Сергія Жадана,щоб не відчути гіркоти долі харківських студентів у 90-ті роки,а лише продовжувати сміятися з їхніх неймовріних пригод,просякнутих ароматом коньяку( або ароматом “клопів”, як називає цей запах один з героїв роману).

Пацієнтам відрізаним від соціуму,позбавлених можливості підслуховувати чужі розмови — бібліотекарі радять читати «Таємницю» Юрія Андруховича, де автора оповідає своє життя німецькому журналісту,який згодом зникає за загадкових обставин.

І нарешті вітаміни для любителів прямолінійності, неформальності(іноді нецензурності) та відпочинку - читайте «Добло і зло» Ірени Карпи, з особливою інтенсивністю першу частину. Ліки солодкі з гірчинкою,єдине попередження - бережіть у не доступному для дітей місці.

Це мій власний літературний рецепт,мої пігулки,сиропи та вітаміни.

Кожен читач хворий,і щиро вірить в те,що лікуватиметься впродовж усього життя. Лише у випадку з літературою ця думка звучить позитивно.

А який ваш особистий книжковий рецепт?

Святкова ілюмінація облич

Часто кажуть “ і на твоїй вулиці буде свято”.

Моя вулиця взагалі зазвичай така святкова,і лише мені відомо,хто час від часу,задля забави чи від нудьги, розриває святкове повтіря лусканням яскравих повітряних кульок.

На моїй вулиці багато людей. Всі вони топчуться там, не знати навіщо,деяких я навіть пускаю на поріг,іншим навіть дверей не відчиняю,а одиниці можуть залишитись переночувати і скуштувати мого дешевого,але святкового чаю.

Насправді,моя вулиця - це те «свято,яке завжди зі мною»(дякую дядько Хем). Я ношу її в кишенях джинсів,між книгами і сміттям у рюкзакові,і досить мені посміхнутися,як свято вмикається. Уявімо,що посмішка,то своєрідна святкова ілюмінація.Часом, коли я йду занадто похмура,то розумію,що всі,хто зараз мене бачить - крокують пустою,похмурою і сірою вулицею,яку навіть вулицею не повертається язик назвати. Тоді мені стає соромно — і я починаю посміхатись - виходить сонце, і підсвічує старі облуплені балкони,повітря в кімнатах нагрівається,змушуючи жителів, відчинити скрипучі вікна і впустити до приміщення святковий вітер.

Мабуть,занадто наївно думати,що твоя посмішка приносить комусь свято,розганяє чиїсь хмари або нагріває старі балкони, але я буду притримуватись цієї теорії свята. Скажу більше, я рахую усміхнених людей дорогою куди-небудь. Зазвичай таких дуже мало - мій рекорд — 9 усмішок за день. Так-так. Я колекціонер усмішок,збирач людей,чиї вулиці такі ж святкові,як моя,чиї балконі такі ж гарячі,чиї бродячі пси такі ж теплі і ситі,а продавчині в магазинах такі ж привітні і чесні.

Справа в тому,що ти сам вибудовуєш свою вулицю,і сам визначаєш,де її безпечна сторона,де мешканці будуть ховатись від обстрілів,де вони будуть купувати собі хліб і вино,картоплю і цигарки. Саме від тебе залежить колір неба над її дахами,шурхотіння птахів на її горищах,поцілунки закоханих під її будинками.

Приємно жити ,знаючи,що ти маєш свою власну вулицю,де умієш вмикати свято і дарувати його перехожим,іноді помічаючи, як на їхніх обличчях запалюється святкова ілюмінація.