И вообще не люблю хвастаться!

До Шекі довелось їхати цілих шість годин. Протягом цього часу у автобусі показували азербайджанське гумористичне шоу. З усіх слів нам було зрозуміло лише «салам», що значить – привіт, і «яхші» - добре. Тому поки весь автобус гучно гиготів і пирскав сміхом, ми сиділи з кам’яними і розгубленими обличчями, виглядаючи у вікні свою зупинку. Що більше темніло на дворі, то менш зеленими ставали краєвиди. В сутінках скелі і гори набували містичних і страхітливих обрисів, а темні зупинки серед них, навіювали тривогу і відчуття, ніби хтось зараз скаже: «Шекі», і вижене нас у густу азербайджанську ніч.
Врешті, діставшись до пункту призначення, який все-таки не був темним селищем серед скель, ми відразу пішли на консультацію до місцевих таксистів. Хто ж, як не вони знають усе про своє місто. На щастя, один з них говорив російською і розповів своєму другові, куди нас завезти. За 20 гривень, шекінець обкатав з нами півміста у пошуках хостелу, і навіть провів до рецепції. До слова, за такі гроші в Баку таксист не проїде й кілометру.

Ми поселились у Верхньому Караван Сараї. Крім того, що це хостел, то ще й історична пам’ятка. В результаті за гроші, які ми в Баку витратили на ароматерапію каналізацією, у Шекі – жили, як знатні купці 18-го століття. Після виснажливої дороги люди зазвичай хочуть спати, але нам хотілось поїсти. Ніч видалась приємно прохолодною і це обнадіювало, що ми нарешті втекли від нещадної бакинської спеки. Взагалі, чому я так хотіла потрапити в Шекі? Та бо дізналась, що це місто-побратим Жмеринки. Тієї станції, яка постійно дарує мені жадану їжу на екваторі моєї дороги додому. Чому вони міста-побратими, я не знаю, але якби в Україні був, умовно кажучи, свій Шовковий шлях, то Жмеринка була б на ньому однією із обов’язкових точок, як і Шекі на справжньому Шовковому шляхові. Серед ночі нам вдалось надибати на вузьких, забрукованих вулицях старого міста цілодобовий магазин. Продавець там розповів, що у свій час був і в Україні, і в Грузії, тому широко посміхаючись, допоміг нам закупитись для швидкої вечері.

Наступного ранку, ми спакували рюкзаки і рушили досліджувати нове місто, яке займає площу всього 9 квадратних кілометрів. Якщо у Баку на кожному кроці були чайні і автомийки, то тут замість мийок - «Xalvashi». Справа у тому, що у Шекі зберігся старовинний рецепт халви. Її вам будуть пропонувати на кожному кроці, а ви, у свою чергу не соромтесь, і обов’язково скуштуйте. Той ніжний, солодкий смак вартий шести годин у дорозі з Баку під гумористичні шоу. Також ми бачили силу-силенну глиняного посуду і багато самоварів. Крім усіх інших заслуг, Шекі вважають їхньою батьківщиною. З усіх сторін місто оточене горами, клімат тут лагідний і взагалі можна було б тут залишитись на декілька днів, щоб покататись по цьому історичному регіону, але нас чекала Гянджа.

Тому перед від’їздом ми відвідали Шекінську фортецю, покатались там на маленькому і нещасному конику, накуштувались халви і рушили до Палацу шекінських ханів. По дорозі нам пропонували зайти в Албанську церкву, але почувши, що вхід туди 80 гривень, якось перехотілось пізнавати нові релігійні споруди. Палац шекінських ханів входить у Історичну спадщину ЮНЕСКО. Його важко буде сплутати з будь-якою іншою спорудою Ще з далеку він виблискує на сонці і збирає довкола туристів. Його особливість у шебеке.

Це такі собі вітражі, які робили азербайджанські умільці без клею та гвіздків з маленьких дерев’яних детальок і різнокольорових скелець. Такими шебеке обрамлений весь палац. На жаль, всередині не можна фотографувати, і з азербайджанської промови екскурсовода було мало, що зрозуміло (тобто нічого), але враження справляє незабутнє.
На тлі цього палацу був цілий селфі-парад. Десятки дівчат із селфі-палками викручувались у різних позах біля пам’ятки ЮНЕСКО, усім своїм виглядом показуючи, як вони все-таки поважають світову історичну спадщину. Закладаюсь, що і хештег такий у своєму Інстаграмі поставлять.

Біля фортеці ми познайомились з паркувальником, що підказав нам, як дістатись до вокзалу. Так, і він теж був в Україні. До речі, у Черкасах. Під’їхав старенький ПАЗ і за 10 хв. ми вже були на автостанції. З Шекі до Гянджі близько 200 км. Цього разу я вже точно знала, скільки нам треба було їхати, і це трохи покращувало нашу орієнтацію в часі. В пошуках їжі перед відправленням, нас запросили на кутаби, запевнивши, що це суто шекінська страва, що готується дуже швидко. Мені, до речі сподобалось, поки Гога не спитав, чиє там м’ясо. Шекінець почав розповідати про якийсь жир корови і барана, але добре, що в той час, я вже доїдала свою порцію. Насправді, ж кутаби бувають не лише м’ясні, а й із зеленню, гранатом, гарбузом, сиром чи цибулею. І то був не жир, а баранячі тельбухи чи просто баранина. Словом, обов’язково спробуйте, якщо раптом буде нагода.

Ці дві години в дорозі до Гянджі були, мов дорога в пекло. З наближенням туди, ставало спекотніше, і спекотніше, дув гарячий вітер, а всі вікна у маршрутці були відчинені. Я намагалась спати, але крізь сон бачила, як бабці, що сиділа навпроти шторка невблаганно шмагала по обличчі, а вона далі сиділа, ніби боялась вступити з нею у двобій. Врешті, я не витримала, зав’язала той зловісний шматок тканини і сіла на місце. Всі здивовано подивились у мій бік, а бабця вдячно кинула на мене поглядом. Я ж далі продовжила мучитись і ловити усю пилюку, що залітала крізь вікна у маршрутку. Прибуття в Гянджу – культурну столицю Азербайджану - пройшло повз нас. Коли всі вийшли, ми далі сиділи на задньому сидінні. Водій вказав на вихід. На нас напали два таксисти, але було не до того. Чесно кажучи, планів на Гянджу я не будувала. Тобто, знала, що туди втраплю, але на що буду дивитись спланувати не встигла. Відпочивши, ми відправились на залізничний вокзал, взяти квитки до Тбілісі. І це був не просто вокзал, а якийсь палац, де кожні 15 хв. техперсонал натирав до блиску, і без цього блискучу підлогу. До потяга залишалось близько 20 годин, а сил на цей час не було взагалі. У вухах досі гудів вітер, і я підозрюю, не просто гудів, а переганяв пилюку, яка там назбиралась. Та за дві години релаксу у палаці-вокзалі, ми вирушили досліджувати Гянджу. Запитавши дорогу у чоловіка, який ремонтує взуття, ми потрапили у центр, як не важко здогадатись, на проспект Гейдара Алієва, де стояв пам’ятник…так правильно – Гейдару Алієву.

Далі ми вийшли до пішохідної вулиці, де сили нас знову покинули. Натомість, до нас прийшла бабця і сіла поряд. Гога запитав, чи знає вона російську і раптом вона відповіла чистою, без жодного натяку на акцент російською мовою. Виявилось, що їй 82 роки, і колись вона викладала російську мову в місцевому виші. Взагалі про цю жінку можна робити окрему історію, але можу сказати, що людина повністю задоволена своїм життям. Хвалилась своїми дочками і внучками, згадувала про свою строгу бабусю-гречанку і чоловіка, з яким прожила 52 роки разом. Зараз вона кожного дня приходить сюди, щоб поспілкуватись з подругами. І якраз, ніби почувши нашу розмову, прийшла маленька бабця, яка розмовляла лише азербайджанською. Та це не завадило Гогі через перекладача дізнатись в неї, що таке любов, як вона оцінює своє життя, якою має бути справжня людина і ще купу фактів, які вона охоче розказувала. За 15 хв. до нас підійшла дочка, про яку ми вже знали на початку розмови. Вона жила деякий час в Грузії, тому була рада бачити когось звідтіля. На цьому наш парад знайомств не закінчився. Прийшла ще одна з подружок нашої нової знайомої – Тамара. Вона також викладачка російської мови та літератури. Коли жінка дізналась, що нам так довго чекати потяг, то відразу запропонувала перебути цей час у неї. Гога скрипів зубами, але сказав, щоб це вирішувала я, а я, у свою чергу, від таких запрошень не відмовляюсь. Ми домовились, що поїдемо у парк ім. Гейдара Алієва, а потім повернемось до неї. Тамара показала нам, де вона живе. Її будинок розташований біля місцевого театру. Дорогою туди вона розповіла, що її дід був беком Гянджі ( це, як у нас князь), тому тут її всі звуть: «Мамочка». Один із її синів президент азербайджанського КВН, другий – працює на телебаченні, а третій у карному розшуку. Люди різного віку вітались з нею, але особливо тепло обіймали її учні. Було видно, як вона любить своє життя. Тамара показала свою квартиру, познайомила зі своїм псом і котом. Її домівка була схожа на ті апартаменти, які я знімаю у Львові – ті ж високі стелі, пічки, але удвічі більші. Тобто цілих 6 кімнат для однієї Тамари.

Після оглядин ми вирушили в парк ім. Гейдара Алієва, бо наші нові друзі запевнили, що ми маємо там побувати. Довго ми прямували через темні вулиці, але коли виїхали на міст, то очам відкрилась грандіозна, яскраво освітлена арка, через яку був вхід у парк. Мені це нагадало Тріумфальну арку у Парижі, але чого тільки не побачиш у парку ім. Г. Алієва. Наприклад, тут є своя міні-копія Колізею, водойма, що просто кишить декоративною рибою. Враження, ніби щось переплутали - і спочатку в яму закинули багато риби, а потім залили її водою, а не навпаки. Назад ми дістались на таксі, бо ризикували заблукати. Тамара прийшла до дверей одночасно з нами, і відразу заходилась показувати нам фотографії своєї сім’ї і розповідати вже більш розширені історії своїх дітей. Далі вона ввімкнула телевізор і сказала:
-Во, у нас каждую неделю показывают, как празднуют День Рождения какого-то певца.
-И хватает же у вас на каждую неделю артистов? – здивована запитала я.
Щоб ви розуміли, це схоже на Голубий вогник, але кожного тижня. Коли заграла грузинська пісня Тамара увірвалась у кімнату, і почала із запалом танцювати, запрошуючи нас до танцю. У процесі вона давала Гогі зауваження і виправляла його рухи, вказуючи на мене:
-Она украинка лучше тебя грузинские танцы умеет танцевать. Тебе не стыдно?
Потім Тамара розповіла, що кожного дня п’є 100 грам горілки, як ліки. Колись не пила, але одного разу їй порадили так робити, і справді почала краще себе почувати. З цими словами вона пішла в магазин, не дочекавшись нашої відповіді.
Тим часом у двері постукали. Якийсь чоловік хотів увійти, але ми йому відмовили. Він теж був здивований що у Тамари в хаті двоє незнайомців, які його не впускають. Потім ми дізнались, що це був народний артист Азербайджану, відомий співак – Теймур Амрах. Він був радий нас бачити. І як тільки Тамара оголосила його звання, показав свої кліпи на Ютубі, а потім різко закрив це віконце зі словами:
- Вообще не люблю хвастаться.
Все, що відбувалось у Тамари в квартирі здавалось сном, який ніяк не міг закінчитись. Сюди увійшли дві дівчини. Сіли на диван і кокетливо дивились на 50-річного Теймура, який не любить хвалитись. Коли вони пішли, він сказав нам:
- Хотели со мной сфотографироваться. Не люблю этого. Зачем эти фотографии. Потом будут какие-то плохие коментарии. Ужас.
-А Вас на улицах узнают?
-Я тебя умоляю…конечно, не люблю хвастаться, но спокойно бы Вы со мной по Гяндже погулять не смогли. Вообще сам здесь не живу. Так приехал в гости. К Тамаре вот. А вы что здесь забыли?
- Путешествуем. Познаём новую страну.
- Я бы на вашем месте сюда не ехал. Вообще время такое, лучше никуда не ездить. Вот, будьте осторожны, не скажу, что люди у нас плохие, есть хорошие, но держите крепко свои вещи. Украдут ещё. Всякое быть может. А вы были на Гёйгёле?
-А что это?
- ОБоже мой! Вы не были на этом озере. Если бы я знал, что вы приедете, мы бы немедленно туда отправились. И проблем бы не было с пропуском.
- А что, вас там все знают?
-Не знают, но провели бы с кортежем и пожелали счастливого пути. Не люблю хвастаться вообще-то.
На кожне його «не люблю хвалитись», у мене мимоволі виринала посмішка. Зовсім не зла, а справді щира. Бо він був такий милий у своєму самомилуванні.
- Вот посмотрите на этот колхоз, - вказував він на телевізор, де святкували чиєсь День Народження.
-Вам не нравится?
-Ну, как они поют. Вот, когда я был в жюри на одному конкурсе, то всегда не нравилось мне, когда с таким усилиям поют. Голос должен литься легко. Вот так.
І тут Тимур взяв якусь з улюблених нот своїм ледь не оперним голосом, а Тамара з Гогою в цей час уже пили за материнську любов і братерство кавказьких народів.
- Это я еще не старался, - поправив Теймур футболку, - вот, знаешь, ты очень красивая. Я редко говорю такое, но у тебя такое приятное лицо и улыбка, что хочется с тобой общаться. Такое приветливое. Но вот вижу в шортиках ходишь, здесь такого не понимают, плохо смотрят, знаешь, но тебе очень идёт.
Так-так, мені робив компліменти сам Теймур Амрах, це вам не жарти.
- А почему вы так любите Путина? – раптом випалив йому Гога.
- ЧТО?? КТО ЛЮБИТ ПУТИНА? МЫ? ЄТО НАША ВЛАСТЬ. А ЭТО, ДОРОГОЙ МОЙ, НЕ ОДНО И ТО ЖЕ! – чи то образився чи то просто підвищив голос Теймур, - ПОВЕРЬ, МЫ, КАК НИКТО, БОЛЕЕМ ЗА УКРАИНУ, ЗА ТО, ЧТОБЫ У НИХ ПОЛУЧИЛОСЬ ВСЁ, ВЕДЬ В КАРАБХЕ КТО ВОЮЕТ? Думаешь, армяне и азербайджанцы? НЕТ! ТАМ ВОЮЕТ РОССИЯ! ПУТИНУ НЕ ВЫГОДЕН МИР МЕЖДУ НАШИМИ СТРАНАМИ! ТАК, ЧТО У НАС ВСЕХ ОДИН ВРАГ. И МЫ ВРАГОВ НЕ ЛЮБИМ! – закінчив він свою промову.
І це було реально сильно.
- Кто вас на вокзал довезёт?
- Я договорилась со своими таксистами, - відповіла Тамара.
- Я бы твоим таксистам не доверял. И долма сегодня не такая вкусная, как всегда, ты же можешь лучше. Совсем разленилась.
Теймур почав комусь телефонувати і за 20 хв. на порозі стояв середнього зросту чоловік.
- Это внук народного артиста! – урочисто проголосив Теймур. – И не просто артиста, а ещё и режиссёра. И он завезёт вас на вокзал в 2 часа ночи, - уже менш урочисто додав він.
Чоловік кивнув у відповідь. Узяв в Тимура гроші і пішов.
- Вот это я наелась, - відсунулась я від столу.
- А я нет, потому что Тамара не старалась. Буду уходить, чтобы нормально пожрать. Вот мой номер. Когда будете в поезде позвоните, ведь я очень волнуюсь за вас.

Коли Теймур пішов, то Тамара розповіла нам, що він сирота, і його доля склалась доволі важко, але людина він дуже добра і чуйна. І насправді, навіть без її коментарів, я це помітила. О другій ночі, коли Тамарі на голову впав годинник, який Гога вішав за її проханням декілька годин тому, за нами приїхав внук народного артиста. На вокзалі ми попрощались з Тамарою і пообіцяли, що обов’язково ще заглянемо в Гянджу на триваліший термін. В очікуванні потяга, я кормила собак і котів розталим шоколадом і зіпсованим мисливськими сардельками, які купувала ще в Шекі. На цю трапезу прийшли подивитись всі охоронці вокзалу. Спостерігали вони за цим з посмішкою. Напевно, теж їсти хотіли. Потяг запізнився. Ми увійшли в плацкартний вагон, де працював кондиціонер, а видана нам постіль була пахуча і розмальована символікою тутешньої залізниці. У нас були дві бічних полиці. Гога, який ніколи в житті не їздив у плацкарті, і мав спати зверху, запитав:
- А где будешь спать ты?
-НА СТОЛЕ! – не вагаючись відповіла я і швидким рухом склала собі ліжко.
Сказати, що він був здивований, це те саме, що промовчати. Для нього це була ледь не магія.
«Теймур, мы уже в поезде», - написали ми йому.
«Счастливо. Я очень рад», - миттєво відповів Теймур.
Так завершилася поїздка в Азербайджан. Країну, де чай п’ють частіше, ніж воду, а вітри можуть надовго залишитись у твоїй голові.
«И вообще не люблю хвастаться», але моє рішення переїхати Азер з сходу на захід – це була чудова ідея.
І в Гянджу до Тамари треба б повернутись, бо ж на озері Гьойгьоль так і не побували.

Таксист Фізулі і його львівське золото

Наступного ранку за нами зайшов Славік, а біля Медузи чекав Ігор на своєму авто. Гобустан розташований за 60 км від Баку. Щоб ви краще розуміли, станом на 9-ту ранку було +32, а ми вирушали в глибини азербайджанських степів, всіяних скелями і планували бути там в прекрасну обідню пору. Думаю, не складно уявити, що температура повітря в такий час лише набирає обертів. Це я забігаю наперед. Тоді ж ми безтурботно їхали з новими друзями і вдивлялись у краєвиди за вікном. Славік згадав, що не показав нам Дівочу Башту. З нею пов’язано багато романтичних, і водночас моторошних легенд. Якщо коротко, то у шаха була дочка, яку він хотів видати заміж за нелюбого їй хлопця. Вона так цього не хотіла, що попросила батька збудувати їй башту, і лише після закінчення будівництва робити весілля. План непоганий, але нічого не вийшло, бо шах був надто впертий. У відчаї дівчина залізла на верхівку цієї новобудови і кинулась в море. До каменю, об який розбилась дочка шаха, наречені приносили квіти. З цієї легенди можемо робити висновок, що Каспійське море раніше було ближче до міста, ніж зараз. Бо якби тепер хтось захотів скинутись в море з Дівочої Башти, йому б довелось дуже сильно постаратись, щоб туди дострибнути.

Всю дорогу, поки ми покидали Баку, нас супроводжував найвищий у світі прапор. Що далі від центру міста, то будинки ставали все менш ошатні, а на горизонті виднілось все більше ознак розвитку нафтової промисловості. Дорога, якою ми їхали, була обрамлена акуратним парканом з традиційним тут візерунками, і якби не Ігор, ми б і не знали, що за цією красою, від очей водіїв ховають не ошатні та не доглянуті будинки. Обидва бакинця в Гобустані не були жодного разу, тому це і для них було щось нове.

-      - Вот я приеду домой, и меня спросят: «Как в Азербайджане люди живут? Какая у них средняя зарплата?» Что им ответить? – запитала я в Ігоря.
- Ну,- знизав плечима він, - на самом деле не могу сказать однозначно. Зарплата самая разная - от ноля и до десятков тысяч. Ну и следственно, что люди живут по-разному.
- Кароче, всё как у нас, - підсумувала я.
- И у нас, - додав Гога.
- Я думаю, оно всюду так, - не зміг змовчати Славік.
Трохи поблукавши, нам вдалось звернути на дорогу що вела до заповідника. Раптом по праву сторону між скель і степу виринуло таке занедбане кафе з вивіскою: «UKRAINE».
- Вот, видишь всюду есть Украина, - кинув мені Ігор.

Ми не зупинялись, але цікаво, то якась маленька діаспора посеред азерського степу? Чи просто тут так називають придорожні кафе? В нас зазвичай все простіше: кафе «Дорожнє» або якась «Лілія», «Вікторія» чи «У Свєти», а тут бачиш Україна, та ще й
посеред степу. Коли ми вийшли з авто і рушили у напрямку музею, здавалось, що зараз у сорокаградусну спеку хтось дує в нас потужним феном, і вимкнути його не під силу нікому. Музей побудований у формі кола, там представлені рештки печерних людей та їхніх знарядь праці.
Після прохолодних музейних залів, ми знову поїхали вгору до скель, які і є цим історико-археологічним заповідником. Довго ж ми там лазили під палючим сонцем, шукаючи різні надписи, малюнки та заглиблення в камені, але потім вирішили все ж дістатися до вулканів. Ігор поставився до цього скептично і сказав, що почекає нас в авто, а ми втрьох вирушили в похід степом у той бік, де навігатор наполегливо доводив нам: «ВЫ НА МЕСТЕ». Напевно, йому видніше. Пройшовши два кілометри, витративши воду і віру в себе, ми побачили далеко на горизонті сірі плями. То і була наша точка призначення, точка, від якої ми відмовились, але яку довго згадували.     
- Гобустан, Гобустан, я измучился, я устал, я искал там вулкан…о Гобустан, - співав Гога, поки ми поверталися до Ігоря в авто. Ще він час від часу наступав на колючки і запевняв, що не можна мене брати в подорожі, бо «она вас точно убьёт».
- Вот так мы ищем вулкан, наверное, уже километров 4 прошли, - продовжував грузин.

- Не, 4, а 2, и мы ищем не вулкан, а прокладываем новый маршрут в Украину через Азербайджан, - відповідала я, не витримуючи грузинських перебільшень. До речі, вони їх обожнюють. Обов'язково перепитуйте в них цифри, бо може статись
так, що вам пообіцяють 40 літрів вина, а дадуть 14 або й 4. І це не від того, що їм шкода, а через те, що вони плутаються в російських цифрах.
Ігор зустрів нас бадьоро: - Ну что, туристы, нашли вулкан? – лагідно насміхався він, заводячи свою автівку.
Це була наша остання зустріч зі Славіком - він попрощався і пішов у свою нафтову компанію вирішувати важливі нафтові справи, а Ігор довіз нас під хостел. Після цього ми і його також не бачили, хоча маю надію, що життя може нас звести на теренах однієї з країн світу цього.
Після Гобустану, ми до вечора вдихали аромати каналізації в хостелі та готувались до останньої вечірньої прогулянки містом, перед від’їздом у наступну точку нашої подорожі – ШекІ. Хоча залишалась ще одна не виконана справа – поплавати в Каспійському морі.Врешті, ввечері ми шукали дорогу до пішохідної вулиці Nizami (Торгова), яка так мені нагадала вулицю Кобилянської у Чернівцях. Спочатку в метро нас за своєю карткою провела одна добра жіночка, що побачила в наших обличчях безпомічність, а потім в маршрутці про важке життя, підвищення тарифів на комунальні послуги розповідала ще одна жителька Баку, яка встигла побувати в Грузії на відпочинку. Гога намагався довести їй, що тут живуть краще, ніж в його країні, але вона і слухати не хотіла. Врешті, коли виходила наказала водію про нас подбати і побажала нам щасливої дороги. На Торговій ми накупили гостинців додому і вирушили в бік бульвару, спитавшись дорогу в міліціонера, схожого на кота Лепольда.
Я просто не могла поїхати звідси ще раз не побачивши цю неймовірну набережну. Цього разу тут було не менш гарно, ніж минулого. Досі можу закрити очі і побачити вогні нічного Баку, запальних гітаристів-азерів і недобудовану літаючу тарілку.
 Наступного ранку, ми виселились з хостелу і вирушили на пляж. Щоб дістатися туди, потрібно їхати на кінцеву станцію, а далі діставатись на маршрутці. В метро нам допоміг охоронець, але заодно й перевірив наші рюкзаки. Довіряй, та перевіряй, як-то кажуть. В Азербайджані – безпека це найголовніше. Тут водії зупиняють перед зеброю, навіть якщо ти просто кинеш на неї необережний погляд, то що вже говорити про охоронців в метрополітені. Спустившись на платформу, ми побачили розгубленого чоловіка, який біг у нашому напрямку. Він попросив води, бо якійсь жінці стало зле. Гога побіг за ним і так ми допомогли комусь зовсім незнайомому. Але це були не ми. Так-так. Бо цю воду ми отримали в подарунок від поливальника газону біля Медузи. Дорогою від хостелу до метро, ми все ж вирішили подивитись, хто така Медуза, і що біля неї відбувається.
- Сюда уже можно зайти? – запитала я в чоловіка, що поливав газон.
- Конечноо, можно, почему же нет, - здивавно відповів він, - а вы с Росии, да?
Не встигли ми щось відповісти, як він продовжив:
- А я так долго жил в Нижнем Новгороде, вы себе не представляете.
- Круто, - підтримав його Гога.
- Хотите воды? – кинув він поглядом на нашу порожню пляшку.
- Не откажемся, а с этого шланга можно пить её? – з острахом запитав грузин. Взагалі, за моїми спостережннями, такі гостинні і відкриті до нових людей грузини, на таку ж гостинність відповідають з підозрою і острахом.
- Конечно, можно. Давайте бутылку.
От так ми і отримали воду, якою, можливо, врятували жінку в метрополітені.
- Ты понимаешь, что мы спасли только-что жизнь кому-то, - гордо прокоментував ситуацію Гога
- Не мы, а мужик с Нижнего Новгорода, - заспокоїла я його геройські пориви.
Прибувши до кінцевої, ми зрозуміли, що нам впадло шукати маршрутку і підійшли до першого зустрічного таксиста. Той тільки почав робочий день. Засмаглий, високий чоловік з масивним носом і чорним, як смола волоссям, яке вже починає по-троху сивіти. Ми були його першими клієнтами сьогодні, і за 100 гривень він погодився відвести нас до моря.

Та обравши саме його, ми не підозрювали про цілу купу фактів та історій з його життя. Виявилось, що Фізулі, так його звали, у 80-их багато разів був у Львові. І не просто на екскурсії, а продавав тут золото. Дізнавшись, що я там навчаюсь, його радості не було меж. Він оповідав про те, яке це чудове старе місто, і скільки у нього асоціацій з його вузькими вуличками, де він віддавав золото іноземцям і заробляв величезні гроші для своєї донечки.
- Ещё тогда, в те времена, когда я приезжал во Львов, мне казалось, что я уже на Западе, где-то в Европе. Представляю себе, что там сейчас твориться, - мрійливо говорив мені Фізулі, поки в його магнітофоні пристрасно кричав Григорій Лепс і Ірина Алегрова.
Ми в’їхали на майже пустий пляж, заплатили 20 гривень за стоянку і Фізулі погодився почекати нас, щоб потім завезти на автовокзал, який також розташований за містом. Пляж був брудний, взагалі навіть в центрі Баку на газонах я бачила достатньо пластикових пляшок і дрібного сміття.

- Почему здесь столько мусора? Не только на пляже, но и в центре города. 
- Чисто было,- відмахувався таксист, - это всё беженцы из Сирии приехали, мусорят здесь. Год назад такого не было, - пояснив чоловік, і якось перевірити правдивість його суджень я не могла.
Натомість море було чисте і мілке, у воді ходили стайки риб, а на горизонті виднілись нафтовидобувні платформи.
- Сейчас здесь мало людей, потому что в обед все дома сидят. А увидели бы вы столько здесь будет народу под вечер, - вів далі таксист свої нескінченні монологи.

т    

Ми пропонували йому покупатись з нами, бо на пляжі було ніде сховатись від пекучого обіднього сонця і гарячого вітру, який у Баку є в будь-яку погоду. Місто вітрів – саме так ще називають столицю Азербайджану. Вода була ідеальної температури – в міру тепла , і в міру прохолодна, щоб не відчувати спеки. Фізулі повільно підходив до нас, і коли нарешті підійшов, то розповів нам купу історій свого життя. Виявляється, якось він вліз у бійку між двома росіянами та одним азером. Звичайно, наш доблесний таксист, вирішив допомогти земляку, який потрапив у таку скрутну ситуацію. Фізулі забрав напівживого хлопця і відвіз у лікарню, де той, на жаль, помер. Минуло декілька тижнів і в затишний будинок чоловіка, де він жив разом з дружиною і дочкою, постукали і звинуватили його у вбивстві азербайджанця, якого він відвіз у лікарню. Незважаючи на аргументи свідків, які запевняли, що Фізулі намагався врятувати земляка, нашого таксиста впродовж трьох років тримали ув’язненим, аж поки слідство врешті не вирішило, що він і справді не винен. Повернувшись додому, він побачив, що його жінка забрала доньку і покинула його. Він залишився без свого золота, яке продавав у Львові, і взагалі без нічого. Але врешті не здався і почав все заново. Не дала йому здатися дочка, в яку він вклав усе своє життя, і нині також живе заради неї.
- Я любил свою жену. Очень любил, но что я мог сделать с тем, что она меня предала. Поэтому я вложил всю свою любовь в дочку. Она сейчас уже замужем, и я забочусь о внучке. Вот приходишь к ним, а она уже спрашивает не купил ли я ей шоколадку. Думаю, ради того, чтобы покупать ей шоколадки, я и живу сейчас.
- Я думаю, если бы не дети и внуки, вам было бы скучно и не зачем жить. Ведь жить ради кого то, а не только ради себя – это и есть главное в человеческой жизни, - продовжував його думку Гога.
- Слушай, - дивувався Фізулі, - если ты сейчас, в 20 лет это понимаешь, то у тебя большое будущее.
Але крім цієї дочки, у чоловіка є ще діти від другої жінки, яка у всьому його підтримує і допомагає. Зараз вона в селі, у їхньому прекрасному домі робить заготовки на зиму і дбає про хазяйство, а він тут таксує на своєму Мерседесі. Взагалі, будь-які розповіді кавказців, навіть такі банальні, як про жінку, що закриває вдома варення, звучать, як чарівні легенди народів світу. Ти вже собі уявляєш ту нереальну жінку в картатому халаті, яка літає по подвір’ю і одним помахом руки заливає варення в банки, а другим накриває їх кришками.
Крім того, що Фізулі був прихильний до нас за належність до Львова, він ще й вдячний життям грузинам, бо одного разу в 90-их, коли він продавав в Грузії бензин разом з земляками, сталась одна прикра річ. Його компаньйони продали товар за 70 манат(так називається азербайджанська валюта), а йому нічого продати не дали. Та коли нарешті знайшовся покупець, який готовий був купувати за дорощу ціну, на яку Фізулі погодився, азери вирішили його вбити, бо хлопець міг заробити більше, ніж вони. На щастя, цього не сталось, бо грузинські злодії в законі, ніби Робін Гуди, врятували бідного азербайджанця, дали грошей за бензин, завели в ресторан, напоїли вином і дали ще 10 літрів в подарунок. Багато він ще говорив про розмитнення автівок і про купу різних штук, але час був їхати. Доправивши нас до автовокзалу і взявши свої чесно зароблені і вибалакані 250 гривень, Фізулі дав нам візитку і побажав гарної дороги. Залишалось просто перебігти дорогу, що ми і зробили, як тут до нас підійшов поліцейський, який почав щось суворо говорити азербайджанською.

- Что? Извините, мы не понимаем.
- ПА-СПО-РТ!
Поглянувши на паспорт Гоги, а потім на нього, він підняв очі і запитав:
- Ты грузиииин?
- Ну да, там же написано, - не менш здивовано відповів йому Гога.
- Уходите, - ламаною російською сказав він, і показав нам в бік вокзалу.
Так ми уникли штрафу розміром в 400 гривень за перехід дороги не там, де треба.
Що ж, а далі нас чекав автобус на Шекі - старовинне, маленьке містечко на Шовковому шляхові, яке, як я дізналась, є містом-побратимом Жмеринки. Саме тому ми (тобто я) не могли його оминути. Підкріпившись шаурмою, якої ми в Баку накуштувались на все життя вперед, ми загрузились в прохолоду автобусу, який за три години мав доправити нас до Шекі. Але то мені здавалось, що за три, насправді все було інакше.

Відкривавшись один одному, ми відкривали світ.

Поки я спала, Гога добирався до Баку з Тбілісі швидкісним потягом. Не знаю, що прийшло йому в голову, але він взяв з собою вірменське вино. Для азербайджанських прикордонників – це рівнозначно смертному гріхові, тому потяг разом з Гогою благополучно затримали на годину. І поки всі пасажари здивовані і сонні уявляли собі банду наркодиллерів у одному із вагонів, то у грузина забирали пляшку вина.
-Ты же грузин! Зачем тебе армянское вино в Азербайджане? У тебя что своего нет? -із подивом та явним акцентом запитували митники.

Після запальних діалогів і спроб Гоги зробити з вина подарунок, а не заборонений товар, азербайджанці відпустили потяг разом з грузином, але без вина. Цей інцидент не позбавив його хоробрості їхати далі на зустріч пригодам. У потязі він встиг познайомитись з трьома азербайджанцями, що їхали додому в Баку. Після конфіскації вина, Гога, щоб заспокоїти нерви і потоваришувати, пригостив сусідів чачею, яку їм довелось пити з кришечки. Думаю, це їх і зблизило.
Врешті-решт, Гога теж знайшов собі, а в перспективі і нам, поводирів. Двоє з них працюють в нафтовидобувній компанії. І десь в цьому місці наші з ним шляхи перетнулись. Відразу, коли я заїхала в хостел, то попередила адміністратора (дивно саме так його називати), що в 7-ій ранку має приїхати грузин. Той кивнув, що зрозумів мене. Але зранку мене розбудив наполегливий стукіт в двері. Відчинивши, я побачила азера, Гогу і якогось чувака в окулярах. Азер насторожено дивився на мене, і вказав на Гогу поглядом:
- Ты знаешь этого?
- Ну да…я же говорила вам, - сонно відповідала я.
- Точно знаешь? – не вірив мені азер, бо подумав, що я спросоння можу щось переплутати, і оглядав з голови до ніг Гогу,ніби прикордонники передали йому інформацію про вірменське вино.
З таким азербайджанцем на сторожі, можна бути спокійною. Словом, безпека понад усе, як на кордоні, так і в хостелі. Трохи перепочивши, ми пішли просити свій сніданок, що входив у вартість хостелу. Жінка, що взагалі не розуміла російської, принесла чай у спеціальних склянках. Вони називаються армуда. Формою нагадують на грушу, а цей фрукт азербайджанською називається армуда. Поки ти не перевернеш армуду догори дном, то кожного разу, як твій чай закінчуватиметься, тобі доливатимуть ще. Це мені не абияк сподобалось. Бо в нас я постійно не напиваюсь одною склянкою чаю, а тут такої проблеми не було. Крім цього принесли ще сир, варені яйця, масло і помідори

. Хоча мене це не цікавило, бо я сиділа і насолоджувалась чаєм із армуди. Врешті нам довелось вийти з хостелу, бо нас вже чекали Гогині попутники. Точніше один з них, якого звуть Славік. Він залюбки зголосився провести нам екскурсію містом, а потім відвести до своїх друзів у паб. Та спочатку, ми мали з ним зустрітися. Здавалося б, що тут такого, визначити місце і прийти туди. Славік казав чекати біля Медузи. Так він називав культурний центр ім. Гейдара Алієва. Як виявилось потім, в Азербайджані його іменем називають усе - від аеропортів до площ та вулиць. До Медузи нам дійти вдалось, вона була неподалік нашого хостелу. Дорогою на кожному кроці нам зустрічались мийки автівок. Потім Славік розповів, що тут це доволі прибутковий бізнес. 

Я декілька разів ледь не врізалась в дерево. Вони ростуть прямо посеред пішохідних доріжок. Я й у Львові не надто добре тримаю рівновагу серед стовбів на Городоцькій, а тут дерева посеред тротуару виростають. Та слід сказати чудові дерева - мої улюблені сосни. Побачивши Медузу, ми вирішили перейти дорогу, як охоронець суворо помахав головою. Потім я звернула увагу, що всі автомобілі поліція скеровувала в об’їзд, а пішоходів просили перейти на другий бік дороги. Я спробувала сфотографувати Медузу, але і тут азери дуже уважні до безпеки, помахали мені рукою і попросили йти геть. Вся справа в тому, що в цей день там мали зустрітись їхній президент -Ільхам Алієв, Володимир Путін та президент Ірану чи Іраку. Проте, поліціянти заспокоїли, що завтра ми без проблем може підійти сюди, але от сьогодні така біда, мовляв, самі в шокові.  У нас не було інтернету на телефоні і азербайджанського номера Славіка. Нас зв’язував лише Фейсбук. Довго шукаючи вільний ва-фай біля Медузи, і розпитуючи людей про нього, ми почали шукати кафе. Ідучи вниз по вулиці Тебріз біля культурного центру, ми побачила позначку «Wi-Fi», і не довго думаючи, увійшли в ту чай-хану.

Нас зустріло 4 пари очей чоловіків, що грали в якусь гру. Зал був заповнений кабінками, що були відгороджені від людських очей коричневими полотнами. Нас запросив в одну з них худорлявий хазяїн закладу у потертих джинсах та спортивній футболці. Ми боязко сіли і замовили чай та воду, просто щоб зв’язатись з Славіком і сказати йому, де нас шукати. Як тут хазяїн вийшов з чай-хани, і повернувся з пляшкою води, а пізніше приніс півторалітровий вінтажний чайник, разом з шоколадом, лимоном і цими ж грушоподібними склянками. Але це стало нам в пригоді, бо Славік довго не міг второпати, як ми туди забрели. Врешті знайшов нас і ми попрямували в підземний перехід. І тут! Тут! Мені - людині, що звикла до переходів, де можна запастись біжутерією, книгами і ще й перехопити чогось смачного(або не дуже), відкрився не перехід, а холл царського підземного палацу, повністю виконаний з мармуру. В підлозі я бачила відображення своїх здивованих очей, а через кожні 20 метрів стояли камери.

– Мы как-будто где-то в Пентагоне. – прокоментував побачене Гога, який в Грузії теж такого не зустрічав.
–Приготовтесь, здесь всё делают с мрамора…или стекла.
Метро нагадало мені Київ, і те, як я спізнювалась на літак, благаючи потяг в районі Видубичів прискоритись. Від нашої станції потрібно було проїхати досить довго. Система в метрополітену тут така: 40 копійок -один проїзд. Можеш купити собі одноразову картку і покласти туди певну суму грошей, яку плануєш витратити на метро сьогодні, бо вона дійсна лише один день, ну а можеш придбати таку, якою користуються місцеві. 40 азерських копійок – це близько 6 гривень. Іноді нам допомагали перехожі і платили за наш проїзд, а одного разу нам таки довелось купили картку. Попереджаю, що Баку доволі дороге місто.
Але повернемось до нас, які доїхали до Старого Міста. Сама станція так і називається – İçəri şəhər(Ішері шехер). Славік повів нас до фортеці, яка завдяки догляду та реставрації ще встигла зберегтися. Всі історичні пам’ятки тут поряд – і Шемаханські ворота, і палац Ширваншахів, і лазні Ширваншахів, і купа всього іншого.

Раджу побродити там вузькими вуличками, але краще робити це ввечері, бо в обід тут така спека, що хочеться вливати в себе кожну секунду літрами холодну воду, але місцеві прямо в обідню пору розпивають посеред вулиці гарячий чай. Від старого міста ми попрямували до затишного парку, де висаджено багато екзотичних дерев, а далі відправились на Приморський бульвар. Туди мені хотілось найбільше, бо це ж було нове море у моєму житті – Каспійськеее. Довжина бульвару близько 25 км, але ви це й так прочитаєте у Вікіпедії. Перше, що ми побачили – це яхти. 

–Здесь яхт-клуб.
– А это что? Летающая тарелка? – вказувала я на будівлю, що реально нагадувала космічний корабель прибульців.
– А что так похоже?
– Будто весь Азербайджан собираеться вилететь на другую планету.
– Было бы неплохо, но это бизнес-центр. Когда его закончат, он будет похож на Лилию.

Славік розповів, що тут в будовах міряються силами з Дубаї. Хочуть зробити Баку максимально схожими, але водночас кращими за них. А ще зі скла будують, бо інші будматеріали недовговічні у їхньому кліматі. Тут же постійні вітри і море. Будинки на піщаній основі не стоять більше за 10 років. Саме тому почали будувати зі скла та заліза. Також Славік розповів, що в Азербайджані скидали Ленінів по всій країні та проводили декомунізацію.
«Вы никогда не заблудитесь в Баку. Выезжаете из аэропорта Гейдара Алиева. Едете по проспекту Гейдара Алиева, сворачиваете на улицу Гейдара Алиеве, и дальше выезжаете на площадь Гейдара Алиева», - відповідав на мої запитання про однойменні назви всюди Славік і додавав, що зараз країною керує син Гейдара, а далі скоріш за все буде внук. За те, що хочеш своєї правди, чи бажаєш когось викрити, тебе тихо посадять в тюрму. Так тихо, що навіть ніхто не дізнається. Спочатку попереджають просто, а потім раптово знайдуть велику кількість важких наркотиків вдома. Словом, про такі от речі ми спілкувались, йдучи вечірнім бульваром, до речі найдовшим у Європі. Купатись тут не можна. Для цього треба їхати на пляжі за місто, що ми пізніше й зробили. Та й не треба тут купатись, вода брудна, але з пірсу видно стаї риб. Багато тут симпатичних вуличних музикантів, і чудово видно Вогняні башти. Зараз це стало візитною карткою міста. І вони справді варті уваги. Заворожують, одним словом.

«Кто выше, тот лучше», - каже Славік, розповідаючи про площу прапора в Баку. Справа у тому, що це найвищий у світі флагшток. Його довжина рівна довжині футбольного поля. До цього тут вже був досить високий прапор, «но решили, что не достаточно высоко». На тій же площі є герб та слова гімну, а під прапорм ще й музей. Та слід віддати належне, він має такий помпезний та ефектний вигляд. Коли ти в’їжджаєш у вітряне Баку, то перше, на що звертаєш увагу, це на прапор, який жваво розвівається на вітрі над Каспійським морем. Також з бульвару видно Crystal Hall, де відбувалось Євробачення, а якщо ви прихильник килимів, є музей, присвячений їм.

Зізнаюсь чесно, ми весь бульвар не обійшли і відправились до друзів Славіка в паб. Там нас чекала інша, зовсім не туристична сторона Азербайджану. Це була проста забігайлівка, схожа на ті, що є у нас біля вокзалів, до речі, у ній я не побачила жодної жінки. Славік відвів нас на другий поверх і пішов за пивом. Там нас вже зачекались Гогині попутники. Перший з них – це Ігор, якого я бачила зранку. Зовнішності зовсім не місцевої. Більше схожий на росіянина чи українця, ніж на азера. Він працює аквалангістом. З пояснень, шукає під водою нафту. Наш Славік теж працює на нафтову компанію, і має доволі нетипові для цього регіону вузькі очі, акуратний ніс та тонкі губи. Взагалі не схоже на опис типового кавказця. Наступний наш друг – Анар, чия теща з Івано-Франківська, в якому він жодного разу не був, але любить Україну на відстані за вареники і борщ. Як бонус, його батько досконало знає грузинську, і обожнює цей народ( тут ми і розбили стереотип, що грузини та азербайджанці не долюблюють один одного). Тому ми з Гогою всім дуже сподобались. Славік приніс фірмове пиво – Хірдалан. «Оно психотропное», - попереджав нас Ігор, - «как-то после него я проснулася в лесу». До пива харизматичний та усміхнений офіціант приніс нам сир сулугні у фретюрі і варений солоний нут. Славік відразу розім’яв у руці лимон і полив сулугуні соком.
«Треба дати ідейку у львівські паби». – прийшло мені в голову.
Почалися розмови, Хірдалан лився рікою,а наші друзі замовили нам долму – національну азербайджанську страву. Вона буває різна – баклажанна, помідорна, у виноградному листі або в перці. Та, що у виноградному листі схожа на наші голубці, але замість капусти – лист молодого винограду. А інша схожа на те, як у нас фарширують перець, лише тут почали фарширувати за таким самим принципом і решту овочів. Особливо вона смачна із сметанково-часниковим соусом. Хлопці казали, що не розуміють цієї війни між кавказькими народами за страви. Бо ж всі були поряд, і тому такі схожі.

- Какая вообще разница, кто придумала запихать в тесто сыр, а кто мясо? - посміхався Славік.
Так ми сиділи дуже довго, шукаючи спільне і відмінне в наших життях, запитуючи про те, чого не знали, і розбиваючи власні ілюзії та уявлення про стан речей у країнах. Між тим Гога просив всіх їхати в Грузію до нього в гості. Це був один із тих вечорів, які важко описати. Зібрались люди, які бачать один одного вперше, але не бояться відкриватись і ділитись тим, що у них є, бо відкрившись один одному, ми відкривали себе світу, який потім обов'язково віддячить нам безплатними проїздами в метро, люб’язними таксистами та вчасними потрапляннями у потрібне місце в потрібний час.Так ми домовились з нашими друзями, що завтра зранку ми зустрінемось біля Медузи, й Ігор повезе нас в історико-етнографічного заповідника «Гобустан», звідки можна буде гайнути на вулкани, що вивергають з себе бруд.

Секретарка Івана Андрійовича

Якщо ви вирішили їхати в Азербайджан, то перше, що я вам скажу – це приготуватись до тисячі докорів та погроз щодо вашої поїздки. «Там небезпечно», «Там війна», «Там мусульмани», «Та, шо там робити взагалі». Підтримали мене в ідеї поїхати туди лише декілька людей - одна з них родом з цієї країни, а решта, бо хотіли магнітиків на холодильник. 

Я набила рюкзак під зав’язку усім необхідним, і відправилась в ту далеку, і за словами мого оточення, небезпечну країну. Літак, як літак, але мені знову фартануло втрапити на місце біля вікна, це при тому, що я забрала останній квиток. Біля мене сидів худорлявий і майже беззубий чоловік. Він ледь чутно запропонував мені закинути рюкзак на верхню полицю. Я кивнула, шо не проти його допомоги, і він здійснив цю маніпуляцію. Власне, саме з неї почалось наше знайомство. Знаєш, я багато бачила за ці якихось 20 років, але ніколи не чула закарпатської говірки з азерським акцентом. Справа в тому, що з Іваном Андрієвичем (так його звали) ми говорили російською, але потім я почула від нього: «Ну, я закапчав куртку». І мене осінило: 
-Ви знаєте українську? 
Чоловік здивовано подивився на мене, і сказав: «Но, йоу, знаю». Мені, людині, що жила три роки із закарпатцями, відразу стало все ясно, навіть до того, як він сказав, що жив у Мукачеві. Іван Андрійович всю дорогу соромився свого запаху з рота, і божився мені, що не пив до цього 16 років, але от в Україні на Закарпатті пив 20 днів підряд. Чому ж не повірити бідному азербайджано-закарпатцю? Але це ще не все. Дядя Ваня, так він себе називав, бідкався про те, що на митниці в нього відібрали дві трилітрові банки вина, і пару блоків сигарет, але це не біда, бо інші три блоки він все-таки зберіг. Що ж крім того, я дізналась, шо буквально на днях він розлучився зі своєю дружиною Мариною Андріївною, і тепер він абсолютно вільний чоловік. От, каже, що їхав у потязі з трьома жінками: "Отакими!" - розводив він руками в районі грудної клітки, і зачіпав свого сусіда з боку. І знову ж нагадував мені, що не пив до цього 16 років, і з величезним подивом казав, що ці жінки напоїли його і мучили всю ніч, саме тому він такий стомлений і несе від нього спиртом. Спочатку, дядя Ваня казав, що буде спати, але мої пізнання про Закарпаття, видно, додали йому бадьорості. Тому я почула розповідь про сина Пашу, про роботу, і про те, що живе він в Хачмазіі, і їхати йому від Баку ще далеко, але його чекають в аеропорту родичі, і я обов’язково почую, як вони радісно біжать і кричать: «Дядя Ваня-Дядя Ваня». Я вже уявляла, як натовп закарпатських азерів біжить з розкинутими руками через натовп людей і викрикує його прекрасне слов'янське ім’я. Крім цього Дядя Ваня, сказав мені, що в разі чого, для його родичів та випадкових перехожих – я його секретарка. Ну хіба жаль побути секретаркою Івана Андрійовича, що все своє життя пропрацював на будовах? Тим більше, секретаркою мені не приходилось бути ніколи. На цьому і порішили. До речі, на рейсі, яким я летіла, хоч він був і економ-класу, нам принесли вечерю. Іван Андрійович, як досвічений пасажир азербайджанських авіаліній, почав інструктувати мене, що відбувається. Спочатку, він казав, що їсти не буде, але, коли стюардеси підійшли ближче, то взяв собі те ж, що і я. 

Дядя Ваня був надійним попутником. Він розказав мені, що в Азербайджані слід бути стриманою, і вдягати довші шорти та спідниці, бо «будуть погано дивитись», попередив, щоб я мала на увазі, що в туалетах може не бути туалетного паперу, бо тут після випорожнення миються зі спеціального глечика, який має назву афтафа, а не вдаються до паперу. 

Багато моїх запитань Іван Андрійович ігнорував і далі продовжував говорити про те, що вони з жінкою жили в різних населених пунктах. Вона жила в селі і працювала там охоронцем, а він на будовах у Львові, чи ще деінде. Ну, і якось він приїхав до неї, раптово, знаєш, хотів зробити сюрприз, і щось сталось, чи то він дізнався про коханця, чи то відбулась іще якась трагічна подія, але потім вони розлучились. Часом, дядя Ваня збивався з толку і губився у спогадах, як наслідок,  я заплутувалась у його словах і думках, а іноді я просто дрімала, і покидала наш діалог, хоча Іван Андрійович швидко повертав мене назад. Так, він взяв на себе почесну місію відвести мене з аеропорту в хостел, хоч і не надто добре знав Баку. І до того ж запевнив, якщо щось станеться, то він обов’язково відвезе мене у готель, де у нього президентська охорона. Літак запізнився. Ми прибули в Баку близько третьої ночі, і один з пасажирів заговорив до дяді Вані:
- Ну что, тебе еще до Хачмаза ехать часа 2. А я уже дома
- А ето моя сєкрєтарша.
- Да?
- Да. Доеду.
В аеропорті нас чекав хлопець шістнадцяти років, він сором’язливо посміхався дяді Вані, або мені, і ми вийшли з приміщення. До нас підійшов повний чоловік - Іван Андрійович дістав із чорного пакету для сміття три блоки цигарок,  з виглядом, ніби дістає три мільйони доларів зі шкіряного кейсу, і віддав йому. Далі прийшов низького зросту азер і заговорив на чистому закарпатському говорі. Сказати, що я здивувалась, це не сказати нічого. Життя постійно підкидає мені дивовижних і колоритних людей з цього краю, і бачу, навіть в Азербайджані вони мене не оминули.
- Ето моя секрєтарша, - поважним голосом сказав Іван Андрійович
Низький мужик зміряв мене поглядом і почав російською щось розпитувати, як його зупинив дядя Ваня.
- Та вона наша, мож, говорити нормально.
- А. Ну йоу. Куди їдемо? Ми своїх земляків нє бросаєм.
Я показала їм записану в блокноті адресу і попросила телефон, щоб подзвонити в цей хостел. Там мене чекали, судячи з бадьорого, хоч і грубого голосу. Ми загрузились в 15-ту, де нас чекали ще його жінка, яку він звав Малишка і маленька дочка. Її вираз обличчя не змінювався всю дорогу. Було враження, ніби ніби її одного разу здивували, і її очі досі в цьому стані, щоб не сталось, хоча все обличчя змінює емоції. Земляк, запевнив, що доороги не знає, але обов’язково знайде. От поки ми їхали й Іван Андрійович розповідав своєму родичу те саме, що мені в літаку, я вдивлялась в нічні краєвиди. Ще з літака, коли я побачила величезний клапоть землі, що так магічно світився, і це світло відбивалось у водах Каспійського моря, я зрозуміла, що не пожалію про свою поїздку сюди. 
Дорога від аеропорту ім. Гейдара Алієва( приготуйтесь, що в Азері є сила-силенна місць імені Гейдара Алієва) була як полотно, і я вдивлялась у незнайомі букви, тим часом закарпатець гнав у бік міста, бо до нього було близько 30 км. Взагалі звідти можливо доїхати на таксі, а в денний час, на маршрутці, але мені ось так пощастило. Виявилось родич дяді Вані прожив все життя у Мукачеві, а тут лише близько трьох років, хоч взагалі за національністю він азербайджанець. Я не вникала в деталі, чому так сталось, але маєм, що маєм. 

Ми зупинялись біля кожного перехожого( скільки їх було о пів на четверту ранку) і запитували дорогу, в перервах між цим Іван Андрійович просив купити йому пива, і всю відповідальність за мене переклав на тверезого родича. І він, варто сказати, відмінно справився зі своєю місією. Хостел знаходився у дворах біля Монтинського базару. Нам допомогли його знайти таксисти. «Naftalan Guest House»- було написано чорними буквами на золотистому тлі. Закарпатці дали мені свій номер, і сказали, що у разі проблем дзвонити, бо Іван Андрійович тут авторитет, незважаючи на своє слов’янське ім’я та по-батькові.
- Дякую, ви мені так помогли,- казала я їм на прощання.
- Колись і ти нам поможеш, - кинув у відповідь закарпатець і погазував додому у Хачмаз.
Мене зустрів заспаний охоронець хостелу, що говорив ламаною російською.  Я увійшла в кімнату і перше, що побачила це книгу з заголовком: «Kill your friends» і те, що в туалеті було біде і рожевий афтафа, про який розповідав дядя Ваня. А, ще замість душу стояло відро з водою, в якому плавала пластмасова склянка, а дух захоплював аромат бакинської каналізації. В цей час Гогу, якого мені треба дочекатись в хостелі, затримали на грузинсько-азербайджанському кордоні за вірменське вино. Та я тоді про це не підозрювала і дивилась свої перші сни в Азербайджані.

Чайники і досвід

Хочу розказати про накопичення і передачу досвіду, бо якщо з другим в мене все гаразд, то з першим щось не склалось. Вже вкотре обпікаюсь об гарячий чайник, наперед знаючи, що так буде. І, звичайно ж, знаю, що буде боляче, і як би я собі не думала про те, який той чайник кльовий, які в нього супер-можливості, і як він чарівно свистить, коли закипає - він все одно мене обпікає рано чи пізно, і завжди якось по-різному. До того ж цей чайник взагалі не мій. Я навіть не можу використати його так, як зазвичай використовують хороші чайник. Наприклад, залити чай чи розчинну каву, або просто нагріти води. Мені він, виключно для естетичного задоволення  його неперевершеною красою та мелодійним свистком, а також завдавання собі обпіків.

Якщо б це все справді відбувалось з якимось чайником, то думаю, це вважали б, як мінімум дивним . Уявляєш, люди купують собі чайник, щоб обпікати об нього пальці,  а потім довгими зимовими вечорами сидіти і милуватись його візерунками та захоплено слухати, які він звуки видає, коли кипить. А от приходять друзі чи родичі, просять чаю заварити, а ти грієш воду в каструлі, або кажеш, що не можеш цього зробити. А вони: «Так, он стоїть, чайник». «Пф, чайник… Він не для того, щоб вам воду на чай нагрівати».

Так от, до чого власне веду. Та до того, що не можу вкласти собі у голову цей досвід, який на практиці наше тіло знає само собою. Мозок сам швидко подає сигнал, і ти рефлекторно не даєш собі торкнутись гарячої поверхні. В крайньому разі, знижуєш можливість обпектись. Та в мене чомусь рефлекс цей не закарбовується. Напевно, я надто легко обпікаюсь, або на мені все швидко заживає. Не знаю, які там ще можуть бути причини. Може мені чогось не вистачає? Коротше кажучи, на мене все діє навпаки, що сильніше я обпікаюсь, то більше мені хочеться повторити це ще раз, щоб побачити, як далі складуться обставини.

Тобі певно, здається, що це дуже абсурдна історія. Я можу подвоїти це відчуття. Чайник не те, щоб не мій, а моїм і не був, і дивлюсь я на нього дуже рідко, і завжди трохи не уважно, бо вже надто радію нашій з ним зустрічі. Дуже вже вслухаюсь у його мелодійне закипання. Потім він собі мандрує далі. А я живу в оточенні купи інших чайників. Червоних, зелених з кружечками та блискучих, з тими, що довго закипають, і з тими, що роблять це миттєво, з тими, хто свистить, коли кипить, і з тими, хто мовчки робить свою справу. І, знаєш, я можу використати ці чайники так, як треба. Весь спектр їхній функцій для мене відкритий. І, як наслідок, мені не цікавий. Може саме в цьому справа?

Бо, от якби, умовно кажучи, був супер-крутий чайник, який до прикладу, говорив мені компліменти приємним голосом, коли кипить, але я знала, що цей чайник мені недоступний. От не можу я нагріти в ньому воду, але маю можливість іноді бачити, як він виблискує на плиті, як гріється, як закипає. То думаю, я б справді забила на всі інші чайники, хоч би вони самі вимикались, і самі наливали із себе воду в чашки.

Дивина, така.

Мав рацію Хакслі, коли писав, що будь-яка недоступність породжує нестабільність, а значить розхитує гармонію. Бо думаю, справа лише в цьому. А навіть якщо і не в цьому, то, на щастя, це не вдасться перевірити.

Хоч цей досвід і не затримується в моїй голові - я його передам своїй дочці, синові чи братові, щоб вони були обачні і обережні, і отримували натхнення та естетичне задоволення від музики, книг та образотворчого мистецтва, а не від чужих чайників, з яких ніколи навіть чаю не скуштуєш.

Мудаки

Зі мною так часто стаються речі, за які я потім себе ненавиджу.

А у голові так багато думок, за які мене варто було б позбавити можливості думати. Бо концентрувала б я увагу на своєму особистісному чи професійному розвитку -  все було б інакше. А так сиди і думай про купу мудаків, які тебе оточують. Яких ти вже просто ненавидиш за їх присутність у своєму житті. Тільки зникає один, як обов’язково з’являється інший мудак, який тим, чи іншим боком тебе дратує. Купа, купа мудаків. Звідки вони з'являються? І найголовніше, куди потім зникають?! Можливо, існує рецепт проти них? Варто чимось натиратись? Або вдягати речі певних кольорів? Вже бачу заголовки «Женскіх» журналів та форумів: "Хочешь избавиться от мудака? Спроси меня как.»  Напевно, колись я займусь винаходом такого рецепту.

Один мій друг запитав мене, які є критерії мудацтва? Це загнало мене у глухий кут.  І справді, чому це я так суб'єктивно і категорично відправляю всіх у мудацьке плем'я. Так не личить не заангажованому журналісту. 

Думаю, мудака просто відчуваєш. Не можна сказати, шо мудаки - це блондини з голубими очима чи високі бородаті брюнети. Хоча і ті можуть бути мудилами. От, до прикладу, в моєму короткому житті були низькі бородаті мудаки і високі руді мудили, були тупі і освічені, були мудаки-спортсмени і мудаки-пончики. Зовнішність  - не важлива. Тут, як то кажуть, "главне душа". І навіть душі в мудаків добіса різні.

Одні мудаки обожнюють нити. Отак знайомляться з тобою, кажуть, яка ти гарна і всяке таке, а потім починають розповідати, як же їм важко жити з розбитим серцем та зрадженою душею.  Спочатку – ти його жалієш і втішаєш. Потім з розумінням киваєш головою на його страждання. Але одного разу, твій терпець вривається. І ти думаєш: «Воно мені треба?! Розбила серце? Ну посидь вдома, поплач, послухай останній альбом Адель чи перші пісні Максим, що там ще роблять у таких випадках?»

А потім  цей мудак каже мені: "Ти знаєш, мене виростив Хмельницький. Там свої правила і закони". Які закони?? Які правила в Хмельницькому? Невже його виховали «базарники», його улюблений колір  - сині картаті торби ,а улюблений напій - розчинна кава Якобс у пластикових стаканах. Бо що іще такого жахливого міг заподіяти хлопцеві Хмельницький? Мені довелось слухати ці історії бандитського облцентру з підошвою свого черевика в руках, і стримуватись, щоб не вдарити цього мудака.

Ще існують самовпевнені мудаки. Зазвичай вони гарні та доглянуті. В них купа «тьолок». Їх поважають пацани. Можливо, це ваші друзі, але від цього вони не перестають бути мудаками. Іноді вони люблять пантово говорити про «жізнь-успєх-матівацию», але з таким самим ентузіазмом говорять про те, як закадрили якось тьолку чи набухались з пацанами (це теж входить в категорію «успєх»). Зазвичай мудак-нарцис вважає, шо його присутність з вами то несусвітній дар, тому ви маєте просто дякувати Богові і ставити свічки в церкві по неділях за його здоров’я. Якщо маєте справу з таким, то ніякого іншого виходу, як самому стати мудилом - немає.  

Що далі?  Крім мудаків-нарцисів і мудаків-нитиків - є просто слабі на голову мудаки. Це людина, яка викликає захоплення. Ти просто втрачаєш розум від його відкритості та відсутності комплексів. Тобі перехоплює подих від його почуття гумору та неймовірних життєвих історій. Одним словом, сидиш і думаєш: «Оце пацан, оце вже точно не мудак!» Але це помилка. Велика-велика помилка на горизонті твого життя.  Як тільки ти проводиш з ним достатньо часу, то з жахом розумієш, що  це зовсім не відкритість, а складна психічна хвороба. Ця людина наполегливо заявляє, що має стати твоїм чоловіком, веде до своєї знайомої баби-єврейки чи друзів, у яких посеред хати ванна, де живе морська свинка, а потім ще просить свою подругу поставити у церкві свічку за ваш майбутній шлюб. На всі ваші відмови жартує і каже, шо ви своїм вузьким поглядом на життя не можете побачити, що маєте бути з ним. Рецепт втечі простий (якщо ви, справді, хочете втекти) -  вмикайте «режим сніжинка» і не реагуйте на його шалені  погрози та  пристрасні вибачення. В такому разі мудак-псих, звичайно, образиться і  далі буде погрожувати вас знайти. Але  це не біда. Залиште біля дверей щось важке і лягайте спати. Спіть спокійно. Мудак-псих бухає і зі сльозами на очах згадує вас. Такі мудаки залишають легкий шлейф алкоголю та розчарування. А заодно вчать, що слід бути обережним з першим враженням.

Ще є купа мудаків. Вони такі різноманітні, що можна написати велику збірку оповідань, чим я займусь, але згодом. Поки що така бідна класифікація. Так. Ще момент. Часто ці психотипи можуть поєднуватись. Тоді беріть дупу в жменю і тікайте. Бо будь-які мікси, то небезпечно для психіки та печінки.  От. І якщо ми вже про класифікації, то я відношу себе до слабих на голову мудаків.

Мораль така - якщо ваш хлопець не підходить під ці характеристики, то мудак у вашій парі ВИ. Повірте, у парі завжди хтось мудак.