До Шекі довелось їхати цілих шість годин. Протягом цього часу у автобусі показували азербайджанське гумористичне шоу. З усіх слів нам було зрозуміло лише «салам», що значить – привіт, і «яхші» - добре. Тому поки весь автобус гучно гиготів і пирскав сміхом, ми сиділи з кам’яними і розгубленими обличчями, виглядаючи у вікні свою зупинку. Що більше темніло на дворі, то менш зеленими ставали краєвиди. В сутінках скелі і гори набували містичних і страхітливих обрисів, а темні зупинки серед них, навіювали тривогу і відчуття, ніби хтось зараз скаже: «Шекі», і вижене нас у густу азербайджанську ніч.
Врешті, діставшись до пункту призначення, який все-таки не був темним селищем серед скель, ми відразу пішли на консультацію до місцевих таксистів. Хто ж, як не вони знають усе про своє місто. На щастя, один з них говорив російською і розповів своєму другові, куди нас завезти. За 20 гривень, шекінець обкатав з нами півміста у пошуках хостелу, і навіть провів до рецепції. До слова, за такі гроші в Баку таксист не проїде й кілометру.
Наступного ранку, ми спакували рюкзаки і рушили досліджувати нове місто, яке займає площу всього 9 квадратних кілометрів. Якщо у Баку на кожному кроці були чайні і автомийки, то тут замість мийок - «Xalvashi». Справа у тому, що у Шекі зберігся старовинний рецепт халви. Її вам будуть пропонувати на кожному кроці, а ви, у свою чергу не соромтесь, і обов’язково скуштуйте. Той ніжний, солодкий смак вартий шести годин у дорозі з Баку під гумористичні шоу. Також ми бачили силу-силенну глиняного посуду і багато самоварів. Крім усіх інших заслуг, Шекі вважають їхньою батьківщиною. З усіх сторін місто оточене горами, клімат тут лагідний і взагалі можна було б тут залишитись на декілька днів, щоб покататись по цьому історичному регіону, але нас чекала Гянджа.
Тому перед від’їздом ми відвідали Шекінську фортецю, покатались там на маленькому і нещасному конику, накуштувались халви і рушили до Палацу шекінських ханів. По дорозі нам пропонували зайти в Албанську церкву, але почувши, що вхід туди 80 гривень, якось перехотілось пізнавати нові релігійні споруди. Палац шекінських ханів входить у Історичну спадщину ЮНЕСКО. Його важко буде сплутати з будь-якою іншою спорудою Ще з далеку він виблискує на сонці і збирає довкола туристів. Його особливість у шебеке.Це такі собі вітражі, які робили азербайджанські умільці без клею та гвіздків з маленьких дерев’яних детальок і різнокольорових скелець. Такими шебеке обрамлений весь палац. На жаль, всередині не можна фотографувати, і з азербайджанської промови екскурсовода було мало, що зрозуміло (тобто нічого), але враження справляє незабутнє.
На тлі цього палацу був цілий селфі-парад. Десятки дівчат із селфі-палками викручувались у різних позах біля пам’ятки ЮНЕСКО, усім своїм виглядом показуючи, як вони все-таки поважають світову історичну спадщину. Закладаюсь, що і хештег такий у своєму Інстаграмі поставлять.
Біля фортеці ми познайомились з паркувальником, що підказав нам, як дістатись до вокзалу. Так, і він теж був в Україні. До речі, у Черкасах. Під’їхав старенький ПАЗ і за 10 хв. ми вже були на автостанції. З Шекі до Гянджі близько 200 км. Цього разу я вже точно знала, скільки нам треба було їхати, і це трохи покращувало нашу орієнтацію в часі. В пошуках їжі перед відправленням, нас запросили на кутаби, запевнивши, що це суто шекінська страва, що готується дуже швидко. Мені, до речі сподобалось, поки Гога не спитав, чиє там м’ясо. Шекінець почав розповідати про якийсь жир корови і барана, але добре, що в той час, я вже доїдала свою порцію. Насправді, ж кутаби бувають не лише м’ясні, а й із зеленню, гранатом, гарбузом, сиром чи цибулею. І то був не жир, а баранячі тельбухи чи просто баранина. Словом, обов’язково спробуйте, якщо раптом буде нагода.
Ці дві години в дорозі до Гянджі були, мов дорога в пекло. З наближенням туди, ставало спекотніше, і спекотніше, дув гарячий вітер, а всі вікна у маршрутці були відчинені. Я намагалась спати, але крізь сон бачила, як бабці, що сиділа навпроти шторка невблаганно шмагала по обличчі, а вона далі сиділа, ніби боялась вступити з нею у двобій. Врешті, я не витримала, зав’язала той зловісний шматок тканини і сіла на місце. Всі здивовано подивились у мій бік, а бабця вдячно кинула на мене поглядом. Я ж далі продовжила мучитись і ловити усю пилюку, що залітала крізь вікна у маршрутку. Прибуття в Гянджу – культурну столицю Азербайджану - пройшло повз нас. Коли всі вийшли, ми далі сиділи на задньому сидінні. Водій вказав на вихід. На нас напали два таксисти, але було не до того. Чесно кажучи, планів на Гянджу я не будувала. Тобто, знала, що туди втраплю, але на що буду дивитись спланувати не встигла. Відпочивши, ми відправились на залізничний вокзал, взяти квитки до Тбілісі. І це був не просто вокзал, а якийсь палац, де кожні 15 хв. техперсонал натирав до блиску, і без цього блискучу підлогу. До потяга залишалось близько 20 годин, а сил на цей час не було взагалі. У вухах досі гудів вітер, і я підозрюю, не просто гудів, а переганяв пилюку, яка там назбиралась. Та за дві години релаксу у палаці-вокзалі, ми вирушили досліджувати Гянджу. Запитавши дорогу у чоловіка, який ремонтує взуття, ми потрапили у центр, як не важко здогадатись, на проспект Гейдара Алієва, де стояв пам’ятник…так правильно – Гейдару Алієву.
Далі ми вийшли до пішохідної вулиці, де сили нас знову покинули. Натомість, до нас прийшла бабця і сіла поряд. Гога запитав, чи знає вона російську і раптом вона відповіла чистою, без жодного натяку на акцент російською мовою. Виявилось, що їй 82 роки, і колись вона викладала російську мову в місцевому виші. Взагалі про цю жінку можна робити окрему історію, але можу сказати, що людина повністю задоволена своїм життям. Хвалилась своїми дочками і внучками, згадувала про свою строгу бабусю-гречанку і чоловіка, з яким прожила 52 роки разом. Зараз вона кожного дня приходить сюди, щоб поспілкуватись з подругами. І якраз, ніби почувши нашу розмову, прийшла маленька бабця, яка розмовляла лише азербайджанською. Та це не завадило Гогі через перекладача дізнатись в неї, що таке любов, як вона оцінює своє життя, якою має бути справжня людина і ще купу фактів, які вона охоче розказувала. За 15 хв. до нас підійшла дочка, про яку ми вже знали на початку розмови. Вона жила деякий час в Грузії, тому була рада бачити когось звідтіля. На цьому наш парад знайомств не закінчився. Прийшла ще одна з подружок нашої нової знайомої – Тамара. Вона також викладачка російської мови та літератури. Коли жінка дізналась, що нам так довго чекати потяг, то відразу запропонувала перебути цей час у неї. Гога скрипів зубами, але сказав, щоб це вирішувала я, а я, у свою чергу, від таких запрошень не відмовляюсь. Ми домовились, що поїдемо у парк ім. Гейдара Алієва, а потім повернемось до неї. Тамара показала нам, де вона живе. Її будинок розташований біля місцевого театру. Дорогою туди вона розповіла, що її дід був беком Гянджі ( це, як у нас князь), тому тут її всі звуть: «Мамочка». Один із її синів президент азербайджанського КВН, другий – працює на телебаченні, а третій у карному розшуку. Люди різного віку вітались з нею, але особливо тепло обіймали її учні. Було видно, як вона любить своє життя. Тамара показала свою квартиру, познайомила зі своїм псом і котом. Її домівка була схожа на ті апартаменти, які я знімаю у Львові – ті ж високі стелі, пічки, але удвічі більші. Тобто цілих 6 кімнат для однієї Тамари.
Після оглядин ми вирушили в парк ім. Гейдара Алієва, бо наші нові друзі запевнили, що ми маємо там побувати. Довго ми прямували через темні вулиці, але коли виїхали на міст, то очам відкрилась грандіозна, яскраво освітлена арка, через яку був вхід у парк. Мені це нагадало Тріумфальну арку у Парижі, але чого тільки не побачиш у парку ім. Г. Алієва. Наприклад, тут є своя міні-копія Колізею, водойма, що просто кишить декоративною рибою. Враження, ніби щось переплутали - і спочатку в яму закинули багато риби, а потім залили її водою, а не навпаки. Назад ми дістались на таксі, бо ризикували заблукати. Тамара прийшла до дверей одночасно з нами, і відразу заходилась показувати нам фотографії своєї сім’ї і розповідати вже більш розширені історії своїх дітей. Далі вона ввімкнула телевізор і сказала:-Во, у нас каждую неделю показывают, как празднуют День Рождения какого-то певца.
-И хватает же у вас на каждую неделю артистов? – здивована запитала я.
Щоб ви розуміли, це схоже на Голубий вогник, але кожного тижня. Коли заграла грузинська пісня Тамара увірвалась у кімнату, і почала із запалом танцювати, запрошуючи нас до танцю. У процесі вона давала Гогі зауваження і виправляла його рухи, вказуючи на мене:
-Она украинка лучше тебя грузинские танцы умеет танцевать. Тебе не стыдно?
Потім Тамара розповіла, що кожного дня п’є 100 грам горілки, як ліки. Колись не пила, але одного разу їй порадили так робити, і справді почала краще себе почувати. З цими словами вона пішла в магазин, не дочекавшись нашої відповіді.
Тим часом у двері постукали. Якийсь чоловік хотів увійти, але ми йому відмовили. Він теж був здивований що у Тамари в хаті двоє незнайомців, які його не впускають. Потім ми дізнались, що це був народний артист Азербайджану, відомий співак – Теймур Амрах. Він був радий нас бачити. І як тільки Тамара оголосила його звання, показав свої кліпи на Ютубі, а потім різко закрив це віконце зі словами:
- Вообще не люблю хвастаться.
Все, що відбувалось у Тамари в квартирі здавалось сном, який ніяк не міг закінчитись. Сюди увійшли дві дівчини. Сіли на диван і кокетливо дивились на 50-річного Теймура, який не любить хвалитись. Коли вони пішли, він сказав нам:
- Хотели со мной сфотографироваться. Не люблю этого. Зачем эти фотографии. Потом будут какие-то плохие коментарии. Ужас.
-А Вас на улицах узнают?
-Я тебя умоляю…конечно, не люблю хвастаться, но спокойно бы Вы со мной по Гяндже погулять не смогли. Вообще сам здесь не живу. Так приехал в гости. К Тамаре вот. А вы что здесь забыли?
- Путешествуем. Познаём новую страну.
- Я бы на вашем месте сюда не ехал. Вообще время такое, лучше никуда не ездить. Вот, будьте осторожны, не скажу, что люди у нас плохие, есть хорошие, но держите крепко свои вещи. Украдут ещё. Всякое быть может. А вы были на Гёйгёле?
-А что это?
- ОБоже мой! Вы не были на этом озере. Если бы я знал, что вы приедете, мы бы немедленно туда отправились. И проблем бы не было с пропуском.
- А что, вас там все знают?
-Не знают, но провели бы с кортежем и пожелали счастливого пути. Не люблю хвастаться вообще-то.
На кожне його «не люблю хвалитись», у мене мимоволі виринала посмішка. Зовсім не зла, а справді щира. Бо він був такий милий у своєму самомилуванні.
- Вот посмотрите на этот колхоз, - вказував він на телевізор, де святкували чиєсь День Народження.
-Вам не нравится?
-Ну, как они поют. Вот, когда я был в жюри на одному конкурсе, то всегда не нравилось мне, когда с таким усилиям поют. Голос должен литься легко. Вот так.
І тут Тимур взяв якусь з улюблених нот своїм ледь не оперним голосом, а Тамара з Гогою в цей час уже пили за материнську любов і братерство кавказьких народів.
- Это я еще не старался, - поправив Теймур футболку, - вот, знаешь, ты очень красивая. Я редко говорю такое, но у тебя такое приятное лицо и улыбка, что хочется с тобой общаться. Такое приветливое. Но вот вижу в шортиках ходишь, здесь такого не понимают, плохо смотрят, знаешь, но тебе очень идёт.
Так-так, мені робив компліменти сам Теймур Амрах, це вам не жарти.
- А почему вы так любите Путина? – раптом випалив йому Гога.
- ЧТО?? КТО ЛЮБИТ ПУТИНА? МЫ? ЄТО НАША ВЛАСТЬ. А ЭТО, ДОРОГОЙ МОЙ, НЕ ОДНО И ТО ЖЕ! – чи то образився чи то просто підвищив голос Теймур, - ПОВЕРЬ, МЫ, КАК НИКТО, БОЛЕЕМ ЗА УКРАИНУ, ЗА ТО, ЧТОБЫ У НИХ ПОЛУЧИЛОСЬ ВСЁ, ВЕДЬ В КАРАБХЕ КТО ВОЮЕТ? Думаешь, армяне и азербайджанцы? НЕТ! ТАМ ВОЮЕТ РОССИЯ! ПУТИНУ НЕ ВЫГОДЕН МИР МЕЖДУ НАШИМИ СТРАНАМИ! ТАК, ЧТО У НАС ВСЕХ ОДИН ВРАГ. И МЫ ВРАГОВ НЕ ЛЮБИМ! – закінчив він свою промову.
І це було реально сильно.
- Кто вас на вокзал довезёт?
- Я договорилась со своими таксистами, - відповіла Тамара.
- Я бы твоим таксистам не доверял. И долма сегодня не такая вкусная, как всегда, ты же можешь лучше. Совсем разленилась.
Теймур почав комусь телефонувати і за 20 хв. на порозі стояв середнього зросту чоловік.
- Это внук народного артиста! – урочисто проголосив Теймур. – И не просто артиста, а ещё и режиссёра. И он завезёт вас на вокзал в 2 часа ночи, - уже менш урочисто додав він.
Чоловік кивнув у відповідь. Узяв в Тимура гроші і пішов.
- Вот это я наелась, - відсунулась я від столу.
- А я нет, потому что Тамара не старалась. Буду уходить, чтобы нормально пожрать. Вот мой номер. Когда будете в поезде позвоните, ведь я очень волнуюсь за вас.
Коли Теймур пішов, то Тамара розповіла нам, що він сирота, і його доля склалась доволі важко, але людина він дуже добра і чуйна. І насправді, навіть без її коментарів, я це помітила. О другій ночі, коли Тамарі на голову впав годинник, який Гога вішав за її проханням декілька годин тому, за нами приїхав внук народного артиста. На вокзалі ми попрощались з Тамарою і пообіцяли, що обов’язково ще заглянемо в Гянджу на триваліший термін. В очікуванні потяга, я кормила собак і котів розталим шоколадом і зіпсованим мисливськими сардельками, які купувала ще в Шекі. На цю трапезу прийшли подивитись всі охоронці вокзалу. Спостерігали вони за цим з посмішкою. Напевно, теж їсти хотіли. Потяг запізнився. Ми увійшли в плацкартний вагон, де працював кондиціонер, а видана нам постіль була пахуча і розмальована символікою тутешньої залізниці. У нас були дві бічних полиці. Гога, який ніколи в житті не їздив у плацкарті, і мав спати зверху, запитав:- А где будешь спать ты?
-НА СТОЛЕ! – не вагаючись відповіла я і швидким рухом склала собі ліжко.
Сказати, що він був здивований, це те саме, що промовчати. Для нього це була ледь не магія.
«Теймур, мы уже в поезде», - написали ми йому.
«Счастливо. Я очень рад», - миттєво відповів Теймур.
Так завершилася поїздка в Азербайджан. Країну, де чай п’ють частіше, ніж воду, а вітри можуть надовго залишитись у твоїй голові.
«И вообще не люблю хвастаться», але моє рішення переїхати Азер з сходу на захід – це була чудова ідея.
І в Гянджу до Тамари треба б повернутись, бо ж на озері Гьойгьоль так і не побували.
Немає коментарів:
Дописати коментар