Наступного ранку за нами зайшов Славік, а біля Медузи чекав Ігор на своєму авто. Гобустан розташований за 60 км від Баку. Щоб ви краще розуміли, станом на 9-ту ранку було +32, а ми вирушали в глибини азербайджанських степів, всіяних скелями і планували бути там в прекрасну обідню пору. Думаю, не складно уявити, що температура повітря в такий час лише набирає обертів. Це я забігаю наперед. Тоді ж ми безтурботно їхали з новими друзями і вдивлялись у краєвиди за вікном. Славік згадав, що не показав нам Дівочу Башту. З нею пов’язано багато романтичних, і водночас моторошних легенд. Якщо коротко, то у шаха була дочка, яку він хотів видати заміж за нелюбого їй хлопця. Вона так цього не хотіла, що попросила батька збудувати їй башту, і лише після закінчення будівництва робити весілля. План непоганий, але нічого не вийшло, бо шах був надто впертий. У відчаї дівчина залізла на верхівку цієї новобудови і кинулась в море. До каменю, об який розбилась дочка шаха, наречені приносили квіти. З цієї легенди можемо робити висновок, що Каспійське море раніше було ближче до міста, ніж зараз. Бо якби тепер хтось захотів скинутись в море з Дівочої Башти, йому б довелось дуже сильно постаратись, щоб туди дострибнути.
- - Вот я приеду домой, и меня спросят: «Как в Азербайджане люди живут? Какая у них средняя зарплата?» Что им ответить? – запитала я в Ігоря.
- Ну,- знизав плечима він, - на самом деле не могу сказать однозначно. Зарплата самая разная - от ноля и до десятков тысяч. Ну и следственно, что люди живут по-разному.
- Кароче, всё как у нас, - підсумувала я.
- И у нас, - додав Гога.
- Я думаю, оно всюду так, - не зміг змовчати Славік.
Трохи поблукавши, нам вдалось звернути на дорогу що вела до заповідника. Раптом по праву сторону між скель і степу виринуло таке занедбане кафе з вивіскою: «UKRAINE».
- Вот, видишь всюду есть Украина, - кинув мені Ігор.
- Ну,- знизав плечима він, - на самом деле не могу сказать однозначно. Зарплата самая разная - от ноля и до десятков тысяч. Ну и следственно, что люди живут по-разному.
- Кароче, всё как у нас, - підсумувала я.
- И у нас, - додав Гога.
- Я думаю, оно всюду так, - не зміг змовчати Славік.
Трохи поблукавши, нам вдалось звернути на дорогу що вела до заповідника. Раптом по праву сторону між скель і степу виринуло таке занедбане кафе з вивіскою: «UKRAINE».
- Вот, видишь всюду есть Украина, - кинув мені Ігор.
Ми не зупинялись, але цікаво, то якась маленька діаспора посеред азерського степу? Чи просто тут так називають придорожні кафе? В нас зазвичай все простіше: кафе «Дорожнє» або якась «Лілія», «Вікторія» чи «У Свєти», а тут бачиш Україна, та ще йпосеред степу. Коли ми вийшли з авто і рушили у напрямку музею, здавалось, що зараз у сорокаградусну спеку хтось дує в нас потужним феном, і вимкнути його не під силу нікому. Музей побудований у формі кола, там представлені рештки печерних людей та їхніх знарядь праці.
Після прохолодних музейних залів, ми знову поїхали вгору до скель, які і є цим історико-археологічним заповідником. Довго ж ми там лазили під палючим сонцем, шукаючи різні надписи, малюнки та заглиблення в камені, але потім вирішили все ж дістатися до вулканів. Ігор поставився до цього скептично і сказав, що почекає нас в авто, а ми втрьох вирушили в похід степом у той бік, де навігатор наполегливо доводив нам: «ВЫ НА МЕСТЕ». Напевно, йому видніше. Пройшовши два кілометри, витративши воду і віру в себе, ми побачили далеко на горизонті сірі плями. То і була наша точка призначення, точка, від якої ми відмовились, але яку довго згадували.
- Гобустан, Гобустан, я измучился, я устал, я искал там вулкан…о Гобустан, - співав Гога, поки ми поверталися до Ігоря в авто. Ще він час від часу наступав на колючки і запевняв, що не можна мене брати в подорожі, бо «она вас точно убьёт».- Вот так мы ищем вулкан, наверное, уже километров 4 прошли, - продовжував грузин.
- Не, 4, а 2, и мы ищем не вулкан, а прокладываем новый маршрут в Украину через Азербайджан, - відповідала я, не витримуючи грузинських перебільшень. До речі, вони їх обожнюють. Обов'язково перепитуйте в них цифри, бо може статись
так, що вам пообіцяють 40 літрів вина, а дадуть 14 або й 4. І це не від того, що їм шкода, а через те, що вони плутаються в російських цифрах.
Ігор зустрів нас бадьоро: - Ну что, туристы, нашли вулкан? – лагідно насміхався він, заводячи свою автівку.
Це була наша остання зустріч зі Славіком - він попрощався і пішов у свою нафтову компанію вирішувати важливі нафтові справи, а Ігор довіз нас під хостел. Після цього ми і його також не бачили, хоча маю надію, що життя може нас звести на теренах однієї з країн світу цього.
Після Гобустану, ми до вечора вдихали аромати каналізації в хостелі та готувались до останньої вечірньої прогулянки містом, перед від’їздом у наступну точку нашої подорожі – ШекІ. Хоча залишалась ще одна не виконана справа – поплавати в Каспійському морі.Врешті, ввечері ми шукали дорогу до пішохідної вулиці Nizami (Торгова), яка так мені нагадала вулицю Кобилянської у Чернівцях. Спочатку в метро нас за своєю карткою провела одна добра жіночка, що побачила в наших обличчях безпомічність, а потім в маршрутці про важке життя, підвищення тарифів на комунальні послуги розповідала ще одна жителька Баку, яка встигла побувати в Грузії на відпочинку. Гога намагався довести їй, що тут живуть краще, ніж в його країні, але вона і слухати не хотіла. Врешті, коли виходила наказала водію про нас подбати і побажала нам щасливої дороги. На Торговій ми накупили гостинців додому і вирушили в бік бульвару, спитавшись дорогу в міліціонера, схожого на кота Лепольда.
Я просто не могла поїхати звідси ще раз не побачивши цю неймовірну набережну. Цього разу тут було не менш гарно, ніж минулого. Досі можу закрити очі і побачити вогні нічного Баку, запальних гітаристів-азерів і недобудовану літаючу тарілку.
Наступного ранку, ми виселились з хостелу і вирушили на пляж. Щоб дістатися туди, потрібно їхати на кінцеву станцію, а далі діставатись на маршрутці. В метро нам допоміг охоронець, але заодно й перевірив наші рюкзаки. Довіряй, та перевіряй, як-то кажуть. В Азербайджані – безпека це найголовніше. Тут водії зупиняють перед зеброю, навіть якщо ти просто кинеш на неї необережний погляд, то що вже говорити про охоронців в метрополітені. Спустившись на платформу, ми побачили розгубленого чоловіка, який біг у нашому напрямку. Він попросив води, бо якійсь жінці стало зле. Гога побіг за ним і так ми допомогли комусь зовсім незнайомому. Але це були не ми. Так-так. Бо цю воду ми отримали в подарунок від поливальника газону біля Медузи. Дорогою від хостелу до метро, ми все ж вирішили подивитись, хто така Медуза, і що біля неї відбувається.- Сюда уже можно зайти? – запитала я в чоловіка, що поливав газон.
- Конечноо, можно, почему же нет, - здивавно відповів він, - а вы с Росии, да?
Не встигли ми щось відповісти, як він продовжив:
- А я так долго жил в Нижнем Новгороде, вы себе не представляете.
- Круто, - підтримав його Гога.
- Хотите воды? – кинув він поглядом на нашу порожню пляшку.
- Не откажемся, а с этого шланга можно пить её? – з острахом запитав грузин. Взагалі, за моїми спостережннями, такі гостинні і відкриті до нових людей грузини, на таку ж гостинність відповідають з підозрою і острахом.
- Конечно, можно. Давайте бутылку.
От так ми і отримали воду, якою, можливо, врятували жінку в метрополітені.
- Ты понимаешь, что мы спасли только-что жизнь кому-то, - гордо прокоментував ситуацію Гога
- Не мы, а мужик с Нижнего Новгорода, - заспокоїла я його геройські пориви.
Прибувши до кінцевої, ми зрозуміли, що нам впадло шукати маршрутку і підійшли до першого зустрічного таксиста. Той тільки почав робочий день. Засмаглий, високий чоловік з масивним носом і чорним, як смола волоссям, яке вже починає по-троху сивіти. Ми були його першими клієнтами сьогодні, і за 100 гривень він погодився відвести нас до моря.
Та обравши саме його, ми не підозрювали про цілу купу фактів та історій з його життя. Виявилось, що Фізулі, так його звали, у 80-их багато разів був у Львові. І не просто на екскурсії, а продавав тут золото. Дізнавшись, що я там навчаюсь, його радості не було меж. Він оповідав про те, яке це чудове старе місто, і скільки у нього асоціацій з його вузькими вуличками, де він віддавав золото іноземцям і заробляв величезні гроші для своєї донечки.- Ещё тогда, в те времена, когда я приезжал во Львов, мне казалось, что я уже на Западе, где-то в Европе. Представляю себе, что там сейчас твориться, - мрійливо говорив мені Фізулі, поки в його магнітофоні пристрасно кричав Григорій Лепс і Ірина Алегрова.
Ми в’їхали на майже пустий пляж, заплатили 20 гривень за стоянку і Фізулі погодився почекати нас, щоб потім завезти на автовокзал, який також розташований за містом. Пляж був брудний, взагалі навіть в центрі Баку на газонах я бачила достатньо пластикових пляшок і дрібного сміття.
- Чисто было,- відмахувався таксист, - это всё беженцы из Сирии приехали, мусорят здесь. Год назад такого не было, - пояснив чоловік, і якось перевірити правдивість його суджень я не могла.
Натомість море було чисте і мілке, у воді ходили стайки риб, а на горизонті виднілись нафтовидобувні платформи.
- Сейчас здесь мало людей, потому что в обед все дома сидят. А увидели бы вы столько здесь будет народу под вечер, - вів далі таксист свої нескінченні монологи.
т
Ми пропонували йому покупатись з нами, бо на пляжі було ніде сховатись від пекучого обіднього сонця і гарячого вітру, який у Баку є в будь-яку погоду. Місто вітрів – саме так ще називають столицю Азербайджану. Вода була ідеальної температури – в міру тепла , і в міру прохолодна, щоб не відчувати спеки. Фізулі повільно підходив до нас, і коли нарешті підійшов, то розповів нам купу історій свого життя. Виявляється, якось він вліз у бійку між двома росіянами та одним азером. Звичайно, наш доблесний таксист, вирішив допомогти земляку, який потрапив у таку скрутну ситуацію. Фізулі забрав напівживого хлопця і відвіз у лікарню, де той, на жаль, помер. Минуло декілька тижнів і в затишний будинок чоловіка, де він жив разом з дружиною і дочкою, постукали і звинуватили його у вбивстві азербайджанця, якого він відвіз у лікарню. Незважаючи на аргументи свідків, які запевняли, що Фізулі намагався врятувати земляка, нашого таксиста впродовж трьох років тримали ув’язненим, аж поки слідство врешті не вирішило, що він і справді не винен. Повернувшись додому, він побачив, що його жінка забрала доньку і покинула його. Він залишився без свого золота, яке продавав у Львові, і взагалі без нічого. Але врешті не здався і почав все заново. Не дала йому здатися дочка, в яку він вклав усе своє життя, і нині також живе заради неї.
- Я любил свою жену. Очень любил, но что я мог сделать с тем, что она меня предала. Поэтому я вложил всю свою любовь в дочку. Она сейчас уже замужем, и я забочусь о внучке. Вот приходишь к ним, а она уже спрашивает не купил ли я ей шоколадку. Думаю, ради того, чтобы покупать ей шоколадки, я и живу сейчас.
- Я думаю, если бы не дети и внуки, вам было бы скучно и не зачем жить. Ведь жить ради кого то, а не только ради себя – это и есть главное в человеческой жизни, - продовжував його думку Гога.
- Слушай, - дивувався Фізулі, - если ты сейчас, в 20 лет это понимаешь, то у тебя большое будущее.
Але крім цієї дочки, у чоловіка є ще діти від другої жінки, яка у всьому його підтримує і допомагає. Зараз вона в селі, у їхньому прекрасному домі робить заготовки на зиму і дбає про хазяйство, а він тут таксує на своєму Мерседесі. Взагалі, будь-які розповіді кавказців, навіть такі банальні, як про жінку, що закриває вдома варення, звучать, як чарівні легенди народів світу. Ти вже собі уявляєш ту нереальну жінку в картатому халаті, яка літає по подвір’ю і одним помахом руки заливає варення в банки, а другим накриває їх кришками.
Крім того, що Фізулі був прихильний до нас за належність до Львова, він ще й вдячний життям грузинам, бо одного разу в 90-их, коли він продавав в Грузії бензин разом з земляками, сталась одна прикра річ. Його компаньйони продали товар за 70 манат(так називається азербайджанська валюта), а йому нічого продати не дали. Та коли нарешті знайшовся покупець, який готовий був купувати за дорощу ціну, на яку Фізулі погодився, азери вирішили його вбити, бо хлопець міг заробити більше, ніж вони. На щастя, цього не сталось, бо грузинські злодії в законі, ніби Робін Гуди, врятували бідного азербайджанця, дали грошей за бензин, завели в ресторан, напоїли вином і дали ще 10 літрів в подарунок. Багато він ще говорив про розмитнення автівок і про купу різних штук, але час був їхати. Доправивши нас до автовокзалу і взявши свої чесно зароблені і вибалакані 250 гривень, Фізулі дав нам візитку і побажав гарної дороги. Залишалось просто перебігти дорогу, що ми і зробили, як тут до нас підійшов поліцейський, який почав щось суворо говорити азербайджанською.
Ми пропонували йому покупатись з нами, бо на пляжі було ніде сховатись від пекучого обіднього сонця і гарячого вітру, який у Баку є в будь-яку погоду. Місто вітрів – саме так ще називають столицю Азербайджану. Вода була ідеальної температури – в міру тепла , і в міру прохолодна, щоб не відчувати спеки. Фізулі повільно підходив до нас, і коли нарешті підійшов, то розповів нам купу історій свого життя. Виявляється, якось він вліз у бійку між двома росіянами та одним азером. Звичайно, наш доблесний таксист, вирішив допомогти земляку, який потрапив у таку скрутну ситуацію. Фізулі забрав напівживого хлопця і відвіз у лікарню, де той, на жаль, помер. Минуло декілька тижнів і в затишний будинок чоловіка, де він жив разом з дружиною і дочкою, постукали і звинуватили його у вбивстві азербайджанця, якого він відвіз у лікарню. Незважаючи на аргументи свідків, які запевняли, що Фізулі намагався врятувати земляка, нашого таксиста впродовж трьох років тримали ув’язненим, аж поки слідство врешті не вирішило, що він і справді не винен. Повернувшись додому, він побачив, що його жінка забрала доньку і покинула його. Він залишився без свого золота, яке продавав у Львові, і взагалі без нічого. Але врешті не здався і почав все заново. Не дала йому здатися дочка, в яку він вклав усе своє життя, і нині також живе заради неї.
- Я любил свою жену. Очень любил, но что я мог сделать с тем, что она меня предала. Поэтому я вложил всю свою любовь в дочку. Она сейчас уже замужем, и я забочусь о внучке. Вот приходишь к ним, а она уже спрашивает не купил ли я ей шоколадку. Думаю, ради того, чтобы покупать ей шоколадки, я и живу сейчас.
- Я думаю, если бы не дети и внуки, вам было бы скучно и не зачем жить. Ведь жить ради кого то, а не только ради себя – это и есть главное в человеческой жизни, - продовжував його думку Гога.
- Слушай, - дивувався Фізулі, - если ты сейчас, в 20 лет это понимаешь, то у тебя большое будущее.
Але крім цієї дочки, у чоловіка є ще діти від другої жінки, яка у всьому його підтримує і допомагає. Зараз вона в селі, у їхньому прекрасному домі робить заготовки на зиму і дбає про хазяйство, а він тут таксує на своєму Мерседесі. Взагалі, будь-які розповіді кавказців, навіть такі банальні, як про жінку, що закриває вдома варення, звучать, як чарівні легенди народів світу. Ти вже собі уявляєш ту нереальну жінку в картатому халаті, яка літає по подвір’ю і одним помахом руки заливає варення в банки, а другим накриває їх кришками.
Крім того, що Фізулі був прихильний до нас за належність до Львова, він ще й вдячний життям грузинам, бо одного разу в 90-их, коли він продавав в Грузії бензин разом з земляками, сталась одна прикра річ. Його компаньйони продали товар за 70 манат(так називається азербайджанська валюта), а йому нічого продати не дали. Та коли нарешті знайшовся покупець, який готовий був купувати за дорощу ціну, на яку Фізулі погодився, азери вирішили його вбити, бо хлопець міг заробити більше, ніж вони. На щастя, цього не сталось, бо грузинські злодії в законі, ніби Робін Гуди, врятували бідного азербайджанця, дали грошей за бензин, завели в ресторан, напоїли вином і дали ще 10 літрів в подарунок. Багато він ще говорив про розмитнення автівок і про купу різних штук, але час був їхати. Доправивши нас до автовокзалу і взявши свої чесно зароблені і вибалакані 250 гривень, Фізулі дав нам візитку і побажав гарної дороги. Залишалось просто перебігти дорогу, що ми і зробили, як тут до нас підійшов поліцейський, який почав щось суворо говорити азербайджанською.
- ПА-СПО-РТ!
Поглянувши на паспорт Гоги, а потім на нього, він підняв очі і запитав:
- Ты грузиииин?
- Ну да, там же написано, - не менш здивовано відповів йому Гога.
- Уходите, - ламаною російською сказав він, і показав нам в бік вокзалу.
Так ми уникли штрафу розміром в 400 гривень за перехід дороги не там, де треба.
Що ж, а далі нас чекав автобус на Шекі - старовинне, маленьке містечко на Шовковому шляхові, яке, як я дізналась, є містом-побратимом Жмеринки. Саме тому ми (тобто я) не могли його оминути. Підкріпившись шаурмою, якої ми в Баку накуштувались на все життя вперед, ми загрузились в прохолоду автобусу, який за три години мав доправити нас до Шекі. Але то мені здавалось, що за три, насправді все було інакше.
Немає коментарів:
Дописати коментар