Якщо ви вирішили їхати в Азербайджан, то перше, що я вам скажу – це приготуватись до
тисячі докорів та погроз щодо вашої поїздки. «Там небезпечно», «Там війна»,
«Там мусульмани», «Та, шо там робити взагалі». Підтримали мене в ідеї
поїхати туди лише декілька людей - одна з них родом з цієї країни, а решта, бо хотіли магнітиків на холодильник.
Я набила рюкзак під зав’язку усім необхідним, і відправилась в ту далеку, і за словами мого оточення, небезпечну країну. Літак, як літак, але мені знову фартануло втрапити на місце біля вікна, це при тому, що я забрала останній квиток. Біля мене сидів худорлявий і майже беззубий чоловік. Він ледь чутно запропонував мені закинути рюкзак на верхню полицю. Я кивнула, шо не проти його допомоги, і він здійснив цю маніпуляцію. Власне, саме з неї почалось наше знайомство. Знаєш, я багато бачила за ці якихось 20 років, але ніколи не чула закарпатської говірки з азерським акцентом. Справа в тому, що з Іваном Андрієвичем (так його звали) ми говорили російською, але потім я почула від нього: «Ну, я закапчав куртку». І мене осінило:
-Ви знаєте українську?
Чоловік здивовано подивився на мене, і сказав: «Но, йоу, знаю». Мені, людині, що жила три роки із закарпатцями, відразу стало все ясно, навіть до того, як він сказав, що жив у Мукачеві. Іван Андрійович всю дорогу соромився свого запаху з рота, і божився мені, що не пив до цього 16 років, але от в Україні на Закарпатті пив 20 днів підряд. Чому ж не повірити бідному азербайджано-закарпатцю? Але це ще не все. Дядя Ваня, так він себе називав, бідкався про те, що на митниці в нього відібрали дві трилітрові банки вина, і пару блоків сигарет, але це не біда, бо інші три блоки він все-таки зберіг. Що ж крім того, я дізналась, шо буквально на днях він розлучився зі своєю дружиною Мариною Андріївною, і тепер він абсолютно вільний чоловік. От, каже, що їхав у потязі з трьома жінками: "Отакими!" - розводив він руками в районі грудної клітки, і зачіпав свого сусіда з боку. І знову ж нагадував мені, що не пив до цього 16 років, і з величезним подивом казав, що ці жінки напоїли його і мучили всю ніч, саме тому він такий стомлений і несе від нього спиртом. Спочатку, дядя Ваня казав, що буде спати, але мої пізнання про Закарпаття, видно, додали йому бадьорості. Тому я почула розповідь про сина Пашу, про роботу, і про те, що живе він в Хачмазіі, і їхати йому від Баку ще далеко, але його чекають в аеропорту родичі, і я обов’язково почую, як вони радісно біжать і кричать: «Дядя Ваня-Дядя Ваня». Я вже уявляла, як натовп закарпатських азерів біжить з розкинутими руками через натовп людей і викрикує його прекрасне слов'янське ім’я. Крім цього Дядя Ваня, сказав мені, що в разі чого, для його родичів та випадкових перехожих – я його секретарка. Ну хіба жаль побути секретаркою Івана Андрійовича, що все своє життя пропрацював на будовах? Тим більше, секретаркою мені не приходилось бути ніколи. На цьому і порішили. До речі, на рейсі, яким я летіла, хоч він був і економ-класу, нам принесли вечерю. Іван Андрійович, як досвічений пасажир азербайджанських авіаліній, почав інструктувати мене, що відбувається. Спочатку, він казав, що їсти не буде, але, коли стюардеси підійшли ближче, то взяв собі те ж, що і я.
Дядя Ваня
був надійним попутником. Він розказав мені, що в Азербайджані слід бути
стриманою, і вдягати довші шорти та спідниці, бо «будуть погано дивитись»,
попередив, щоб я мала на увазі, що в туалетах може не бути туалетного паперу,
бо тут після випорожнення миються зі спеціального глечика, який має назву афтафа, а не вдаються до паперу.
Багато моїх запитань Іван
Андрійович ігнорував і далі продовжував говорити про те, що вони з жінкою жили
в різних населених пунктах. Вона жила в селі і працювала там охоронцем, а він
на будовах у Львові, чи ще деінде. Ну, і якось він приїхав до неї, раптово,
знаєш, хотів зробити сюрприз, і щось сталось, чи то він дізнався про коханця,
чи то відбулась іще якась трагічна подія, але потім вони розлучились. Часом, дядя Ваня збивався з толку і губився у спогадах, як наслідок, я заплутувалась у його словах і думках, а
іноді я просто дрімала, і покидала наш діалог, хоча Іван Андрійович швидко
повертав мене назад. Так, він взяв на себе почесну місію відвести мене з
аеропорту в хостел, хоч і не надто добре знав Баку. І до того ж запевнив, якщо
щось станеться, то він обов’язково відвезе мене у готель, де у нього
президентська охорона. Літак запізнився. Ми прибули в Баку близько третьої
ночі, і один з пасажирів заговорив до дяді Вані:- Ну что, тебе еще до Хачмаза ехать часа 2. А я уже дома
- А ето моя сєкрєтарша.
- Да?
- Да. Доеду.
В аеропорті нас чекав хлопець шістнадцяти років, він сором’язливо посміхався дяді Вані, або мені, і ми вийшли з приміщення. До нас підійшов повний чоловік - Іван Андрійович дістав із чорного пакету для сміття три блоки цигарок, з виглядом, ніби дістає три мільйони доларів зі шкіряного кейсу, і віддав йому. Далі прийшов низького зросту азер і заговорив на чистому закарпатському говорі. Сказати, що я здивувалась, це не сказати нічого. Життя постійно підкидає мені дивовижних і колоритних людей з цього краю, і бачу, навіть в Азербайджані вони мене не оминули.
- Ето моя секрєтарша, - поважним голосом сказав Іван Андрійович
Низький мужик зміряв мене поглядом і почав російською щось розпитувати, як його зупинив дядя Ваня.
- Та вона наша, мож, говорити нормально.
- А. Ну йоу. Куди їдемо? Ми своїх земляків нє бросаєм.
Я показала їм записану в блокноті адресу і попросила телефон, щоб подзвонити в цей хостел. Там мене чекали, судячи з бадьорого, хоч і грубого голосу. Ми загрузились в 15-ту, де нас чекали ще його жінка, яку він звав Малишка і маленька дочка. Її вираз обличчя не змінювався всю дорогу. Було враження, ніби ніби її одного разу здивували, і її очі досі в цьому стані, щоб не сталось, хоча все обличчя змінює емоції. Земляк, запевнив, що доороги не знає, але обов’язково знайде. От поки ми їхали й Іван Андрійович розповідав своєму родичу те саме, що мені в літаку, я вдивлялась в нічні краєвиди. Ще з літака, коли я побачила величезний клапоть землі, що так магічно світився, і це світло відбивалось у водах Каспійського моря, я зрозуміла, що не пожалію про свою поїздку сюди.
Дорога від аеропорту ім. Гейдара Алієва( приготуйтесь, що в Азері є сила-силенна місць імені Гейдара Алієва) була як полотно, і я вдивлялась у незнайомі букви, тим часом закарпатець гнав у бік міста, бо до нього було близько 30 км. Взагалі звідти можливо доїхати на таксі, а в денний час, на маршрутці, але мені ось так пощастило. Виявилось родич дяді Вані прожив все життя у Мукачеві, а тут лише близько трьох років, хоч взагалі за національністю він азербайджанець. Я не вникала в деталі, чому так сталось, але маєм, що маєм.
- Дякую, ви мені так помогли,- казала я їм на прощання.
- Колись і ти нам поможеш, - кинув у відповідь закарпатець і погазував додому у Хачмаз.
Мене зустрів заспаний охоронець хостелу, що говорив ламаною російською. Я увійшла в кімнату і перше, що побачила це книгу з заголовком: «Kill your friends» і те, що в туалеті було біде і рожевий афтафа, про який розповідав дядя Ваня. А, ще замість душу стояло відро з водою, в якому плавала пластмасова склянка, а дух захоплював аромат бакинської каналізації. В цей час Гогу, якого мені треба дочекатись в хостелі, затримали на грузинсько-азербайджанському кордоні за вірменське вино. Та я тоді про це не підозрювала і дивилась свої перші сни в Азербайджані.
Немає коментарів:
Дописати коментар