Чому посуд падає з полиць?

Складається враження,що люди схожі на сервізи. Навіть не на сервізи,а на їхні частинки - тарілки й склянки,салатниці і супниці. Хтось родом з дев'яностих,хтось з далеких 60-их,когось недавно подарували на День учителя, а хтось дістався у спадок від старих мешаканців. Навіщо взагалі дарують ці набори однакових склянок і тарілок? Для того,щоб поставити у напівпрозору шафу,і нехай всі бачать,як ти багато маєш посуду,притрушеного пилом.

Зазвичай, у бабці ми їмо із глибоких тарілок, які здаються простакуватими і грубими,але водночас затишними і домашніми. Ці знаряддя щоденного їдла завжди під рукою. Інша справа,коли приходить свято — Різдво,Новий Рік,День Народження, тоді по тарілки треба йти у холодну веранду. Там на нижній полиці в шафі чекає свого часу святковий посуд. Мініатюрні,холодні тарілки з різнобарвними колами, квітами і ціною на звороті. Завдання йти по них відповідальне - ти маєш порахувати скільки буде гостей, знайти гарні тарілки, бо не кожна з них буде до вбодоби бабці, притулити їх до себе і принести до хати. Там в теплі вони запрівають,ніяковіють, ти заспокоюєш їх, дбайливо протерши рушником, ставиш на стіл,де обов'язково вже майорить скатертина і глек з компотом. Розставляючи тарілки, я завжди думаю, хто буде з них їсти. На родинних святах місця за столом вже давно розподілені — під годинником сидить батько, біля шафи — дядько,біля телевізора - тітка,мама і бабця,а навпроти годинника — я і два моїх брати. Коли усі приїжджали, то завжди зчинялась сварка, якщо раптом тітка сідає на дядькове місце. Щоб розставити чарки зі склянками, треба витягнути хиткі,напівзруйновані коробки з глибин, заставлених посудом, полиць і знайти в нетрях шафи ще одні склянки, які нікому не подобались, бо замість червоних квітів, на них зображені бежеві кружальця. Чарки ж однакові, з гострими, ялинкоподібними візерунками,а серед них єдина маленька чарочка, яка призначається тому,хто питиме вино,чи питиме найменше. Потім мама з бабцею приносять з літньої кухні варену картоплю,смажену гуску,нарізають пахучі салати, обережно викладають нарізки. Бабка обов'язково накручує голубців, щоб потім бідкатися, що ніхто їх не їсть,а дядько заливає забагато оцету до холодцю,чим викликає шквал критики та обурень.

Стіл наповнюється різними тарілками і блюдечками,склянками і горнятками,виделками й ложками,чарками і підносами, які дарували бабці учні і колеги, які перейшли в спадок від прабабці, які колись дивним чином з'явились або були куплені в місті. І навіть ті склянки-відлюдники,що завжди тіснились у темних закутках пахучої шафи починають відчувати загальний настрій,наповнюючись газованками чи компотом.

Коли стіл накритий,а ще ніхто не прийшов - бабця зазвичай бере до рук свою чорну нокіу і дзвонить усім,мовляв,де ви є? Гнівається,не може знайти собі місця,і обов'язково висварить гостей за запізнення. Поки ті десь застрягають у розмовах зі знайомими і купують в місцевому магазині цукерки або черговий сервіз, зовсім різні за походженням,виглядом та призначенням посудини починають ставати чимось єдиним — стають одним святковим сімейством. Тарілки вже заздалегідь знають,хто буде з них їсти, хто буде їх зігрівати і бруднити, навіть більше, знають, чиї руки їх помиють і куди потім покладуть. Думаю святковий посуд любить зиму, бо саме в цю пору його так часто беруть до гурту,гріють і протирають.

Сам процес об'єднання різного посуду в єдине свято на спільному столі із незмінним складом людей і їхнім розташуванням, здається заїждженим і буденним,але водночас є таким очікуваним і святковим. Адже якими б схожими не були кришталеві бокали та чарки в батьковому сервізі, що стоїть у шафі, ми ніколи його не використовуємо,через ряд об'єктивних причин. «Тією склянкою можна дядька вбити,» - чи то радить,чи то попереджає мама. Тому не відчує наш кришталь свята,не знатиме небезпеки п'яного ліктя,який загрожує йому фатальним падінням. І як би ми його не називали сервізом,набором,комплектом — це не додає блискучим,важким бокалам єдності. Вони так і залишаються не столовим атрибутом,а знаряддям убивства якогось дядька.

Та в мами є своя стратегія. Вона дає жителям заскленої полички відчути себе причетними до чогось святкового — витягує їх із шафи, ніжно протирає від пилу,ставить на стіл,наповнює маринованими грибами та салатами, зігріває їх, цокає ним об інші тарілки,і завжди вчасно миє,щоб дбайливо залишити сохнути пліч-о-пліч з простими жителями кухні. Думаю,саме тоді,розмальовані,але самотні, тарілки з бокалами родом із підстельних засклених полиць, відчувають себе потрібними і причетними до чогось великого і корисного. Часом у власному сервізі, де всі так схожі на тебе, де кожне блюдце ідеально підходить склянці,стоячи на місці і припадаючи пилом, можна почуватись не у своїй тарілці, і одного разу з'їхавши з глузду,скинутися додолу,як зробила це одного весняного дня відчайдушна кришталева чарка з батькового запиленого сервізу.  

Жираф,що їв сніг і бачив Сахару

До мене багато емоціних потрясінь доходять, як до жирафи.

От, наприклад, сталося щось в липні, а я починаю все це переварювати лише в кінці вересня. Коли це “щось” лишень відбулось, мені здається, що я неприступна, і ніщо не може зачепити найглибші струни моєї душі. Але минає декілька місяців,і через бар'єр байдужості та оптимізму проривається усе, що так довго чекало на свій зоряний час,щоб впасти на мене холодною лавиною. Уяви лишень жирафа у сніговій лавині. Так і я себе почуваю.

Це з тих ситуацій,коли ти жираф. Бредеш засніженими горами, роздивляєшся небо,вдихаєш таке незвичне холодне повітря; поки не замерз, радієш новому поворотові долі, дивуєшся з непередбачуваності життя(там тебе палить пекельне сонце Африки, а тут тобі альпійський мороз обпікає дихальні шляхи), але ти ж жираф, старий добрий жираф, до якого усі зміни доходять з помітною затримкою, тому можеш користуватись своїм жирафським способом сприйняття дійсності і вивчати незвідані світи. Можна прогулюватись горами, падати, підійматись, їсти сніг, знайомитися з аборигенами, та в один момент помітити, що

пісок надто мокрий і холодний, а пустеля набула гострих, різких контурів, і саме тоді тебе, позитивного жирафа, накриває сніжна лавина, збиває з ніг і несе у білу безодню холодних альпійських снігів,все більше віддаляючи від рідної південної Сахари. Ти нарешті розумієш,що дивним чином втрапив до чужого середовища, де можеш не вижити. А те як ти маєш вибиратись з цієї снігової халепи, відомо лише африканським Богам,яким ти, до речі,молитися не вмієш.

Вистромивши 5-ти метрову шию з снігової кучугури, ти переляканими очима намагаєшся знайти хоч щось знайоме своєму окові. Та що тут в зимових горах може нагадати спекотну,екзотичну Африку? Оце, я розумію, стресова ситуація. Бачили колись жирафа у стані шоку? Як матимете нагоду, гляньте в дзеркало, коли у двері постукають далекі родичі з Житомирської області, що вже декілька років обіцяли освітити вашу скромну оселю своїм приїздом. В цей момент краще вже бути страусом,щоб могти заховати кудись перелякане обличчя.

Тут ти, як єдиний у своєму роді  ссавець клади китопарнокопитних, родини жирафових,  маєш вибрати: вирушити в тривалу подорож на гарячу Батьківщину,стати першим жирафом,що освоїв екстримальні умови існування і розпочав Велике переселення жираф на холодні альпійські вершини, або ж, не шукаючи легких шляхів,зробити з Альп південну Сахару. Померти ти не можеш. Бо,по-перше, ти жираф,по-друге, жираф у Альпах,по-третє, якщо ти вже тут,значить така твоя жирафська доля - маєш вигрібати копитами із заметів,дертися на гострі шпилі альпійських вершин,щоб лукаво підморгувати своїм землякам у південній Сахарі,провокуючи їх на авантюри,подорожі та освоєнння нових земель. 

Увімкни світло.Сховайся під ковдру.Поклич маму.

В дитинстві мій страх ховався в чорній шафі або за помаранчевими гардинами. Його називали — бабай, монстр чи привид прабабусі. Найчастіше він любив зачаїтися під диваном і вичікувати,поки я туди загляну. Звідти чудовисько зловісно дивилось на мене,хоча і не мало очей,а мама казала,що то зовсім не страховисько,а простий шматок диванної обшивки, який не витримав випробування часом. Та що могла розуміти мама у питаннях про чудовиськ та бабаїв — рівно нічого. Мені видавалось,що ці не найкращі елементи суспільства являються лише дітям, бо впевнені, що як би ті не розповідали про монстра,якого бачили на вслані очі, їм все одно ніхто б не повірив. Але найбільше мене лякало,що чудовисько може нашкодити батькам,тому я всіляко їх оберігала, і ніколи не кликала на допомогу,коли мені ставало моторошно. Бабай мені здавався великою чорною цистерною із білим написом «ЧК-16-52»,яка виглядала з-за помаранчевих гардин. Як мені здається тепер, ці фантазії спричинені роботою мого батька на СТО та постійними повертаннями із садочка через запашну залізницю. Найбільше я злякалась перед Новим Роком. Мама дбайливо повішала святкову новорічну сукню на стільці біля мого ліжка. Усю ніч сукня здавалась мені зловіщою чорною королевою,яка хоче мене забрати у свою країну і недопустити до святкування Нового Року. Трохи пізніше я боялась собак і поганих оцінок в школі,але такого адреналіну, як під час втечі від невидимих бабаїв у нічному просторі хати я вже не отримувала. Страх собак зник, старх поганих оцінок теж,а от щодо монстрів та бабаїв - сумніваюсь. Щоправда, тепер вони інакші. Не живуть під ліжком чи у шафі, не ховаються в темних закутках моєї домівки, не виглядають з-за помаранчевих гардин. Тепер усі мої монстри завжди зі мною. Сидять між ребрами, під чашеками колін,скручуються клубочком в горлі, ріжуть зсередини живіт, переплутують думки і наушники в кишені,змушують серце битися частіше. Навіщо вони мені? Як з ними боротися? Тепер це не міфічні істоти, а реальні перешкоди,не здолавши які,можна втратити купу можливостей. І якщо в дитинстві було достатньо просто заховатися під ковдру,вімкнути світло,чи в крайньому випадку — покликати маму,то тепер крім мене з цими страхами боротися нікому.

Усі перешкоди на шляху до мети зникають відразу,як ти здолаєш твій страх,а поки він стоїть сірим,похмурим валуном на твоїй дорозі,ти будеш продовжувати стояти під ним хоч цілу вічність. За цей час можна досконало вивчити кожну ямку та відтінок на його поверхні,але він продовжуватиме стояти в тебе на шляху. Вивчити мало — треба здолати. Ти можеш штовхати камінь вперед,можеш розбити його на друзки, можеш скотити на узбіччя — це не суттєво. Істина одна — ціною страху є всі нездійсненні мрії та незавершені справи,про які колись доведеться говорити починаючи з “Колись я хотів,але...”.

Всі наші проблеми сидять в нас самих. Згадай, той момент,коли серце починає битися частіше, пальці трусяться,а мозок не розуміє,що відбувається — це особистий монстр виліз з-під дивану, і впевнено керує твоїми думками та діями, він паралізує всі процеси, стає на шляху, і не дає йти. Та варто згадати в потрібний момент,що то зовсім не чудовисько,а просто шматок матерії під ліжком чи звичайна чорна цистерна за гардиною — розум відразу знаходить вихід з ситуації: 

«Увімкни світло! Сховайся під ковдру! Поклич маму!»