Відкривавшись один одному, ми відкривали світ.

Поки я спала, Гога добирався до Баку з Тбілісі швидкісним потягом. Не знаю, що прийшло йому в голову, але він взяв з собою вірменське вино. Для азербайджанських прикордонників – це рівнозначно смертному гріхові, тому потяг разом з Гогою благополучно затримали на годину. І поки всі пасажари здивовані і сонні уявляли собі банду наркодиллерів у одному із вагонів, то у грузина забирали пляшку вина.
-Ты же грузин! Зачем тебе армянское вино в Азербайджане? У тебя что своего нет? -із подивом та явним акцентом запитували митники.

Після запальних діалогів і спроб Гоги зробити з вина подарунок, а не заборонений товар, азербайджанці відпустили потяг разом з грузином, але без вина. Цей інцидент не позбавив його хоробрості їхати далі на зустріч пригодам. У потязі він встиг познайомитись з трьома азербайджанцями, що їхали додому в Баку. Після конфіскації вина, Гога, щоб заспокоїти нерви і потоваришувати, пригостив сусідів чачею, яку їм довелось пити з кришечки. Думаю, це їх і зблизило.
Врешті-решт, Гога теж знайшов собі, а в перспективі і нам, поводирів. Двоє з них працюють в нафтовидобувній компанії. І десь в цьому місці наші з ним шляхи перетнулись. Відразу, коли я заїхала в хостел, то попередила адміністратора (дивно саме так його називати), що в 7-ій ранку має приїхати грузин. Той кивнув, що зрозумів мене. Але зранку мене розбудив наполегливий стукіт в двері. Відчинивши, я побачила азера, Гогу і якогось чувака в окулярах. Азер насторожено дивився на мене, і вказав на Гогу поглядом:
- Ты знаешь этого?
- Ну да…я же говорила вам, - сонно відповідала я.
- Точно знаешь? – не вірив мені азер, бо подумав, що я спросоння можу щось переплутати, і оглядав з голови до ніг Гогу,ніби прикордонники передали йому інформацію про вірменське вино.
З таким азербайджанцем на сторожі, можна бути спокійною. Словом, безпека понад усе, як на кордоні, так і в хостелі. Трохи перепочивши, ми пішли просити свій сніданок, що входив у вартість хостелу. Жінка, що взагалі не розуміла російської, принесла чай у спеціальних склянках. Вони називаються армуда. Формою нагадують на грушу, а цей фрукт азербайджанською називається армуда. Поки ти не перевернеш армуду догори дном, то кожного разу, як твій чай закінчуватиметься, тобі доливатимуть ще. Це мені не абияк сподобалось. Бо в нас я постійно не напиваюсь одною склянкою чаю, а тут такої проблеми не було. Крім цього принесли ще сир, варені яйця, масло і помідори

. Хоча мене це не цікавило, бо я сиділа і насолоджувалась чаєм із армуди. Врешті нам довелось вийти з хостелу, бо нас вже чекали Гогині попутники. Точніше один з них, якого звуть Славік. Він залюбки зголосився провести нам екскурсію містом, а потім відвести до своїх друзів у паб. Та спочатку, ми мали з ним зустрітися. Здавалося б, що тут такого, визначити місце і прийти туди. Славік казав чекати біля Медузи. Так він називав культурний центр ім. Гейдара Алієва. Як виявилось потім, в Азербайджані його іменем називають усе - від аеропортів до площ та вулиць. До Медузи нам дійти вдалось, вона була неподалік нашого хостелу. Дорогою на кожному кроці нам зустрічались мийки автівок. Потім Славік розповів, що тут це доволі прибутковий бізнес. 

Я декілька разів ледь не врізалась в дерево. Вони ростуть прямо посеред пішохідних доріжок. Я й у Львові не надто добре тримаю рівновагу серед стовбів на Городоцькій, а тут дерева посеред тротуару виростають. Та слід сказати чудові дерева - мої улюблені сосни. Побачивши Медузу, ми вирішили перейти дорогу, як охоронець суворо помахав головою. Потім я звернула увагу, що всі автомобілі поліція скеровувала в об’їзд, а пішоходів просили перейти на другий бік дороги. Я спробувала сфотографувати Медузу, але і тут азери дуже уважні до безпеки, помахали мені рукою і попросили йти геть. Вся справа в тому, що в цей день там мали зустрітись їхній президент -Ільхам Алієв, Володимир Путін та президент Ірану чи Іраку. Проте, поліціянти заспокоїли, що завтра ми без проблем може підійти сюди, але от сьогодні така біда, мовляв, самі в шокові.  У нас не було інтернету на телефоні і азербайджанського номера Славіка. Нас зв’язував лише Фейсбук. Довго шукаючи вільний ва-фай біля Медузи, і розпитуючи людей про нього, ми почали шукати кафе. Ідучи вниз по вулиці Тебріз біля культурного центру, ми побачила позначку «Wi-Fi», і не довго думаючи, увійшли в ту чай-хану.

Нас зустріло 4 пари очей чоловіків, що грали в якусь гру. Зал був заповнений кабінками, що були відгороджені від людських очей коричневими полотнами. Нас запросив в одну з них худорлявий хазяїн закладу у потертих джинсах та спортивній футболці. Ми боязко сіли і замовили чай та воду, просто щоб зв’язатись з Славіком і сказати йому, де нас шукати. Як тут хазяїн вийшов з чай-хани, і повернувся з пляшкою води, а пізніше приніс півторалітровий вінтажний чайник, разом з шоколадом, лимоном і цими ж грушоподібними склянками. Але це стало нам в пригоді, бо Славік довго не міг второпати, як ми туди забрели. Врешті знайшов нас і ми попрямували в підземний перехід. І тут! Тут! Мені - людині, що звикла до переходів, де можна запастись біжутерією, книгами і ще й перехопити чогось смачного(або не дуже), відкрився не перехід, а холл царського підземного палацу, повністю виконаний з мармуру. В підлозі я бачила відображення своїх здивованих очей, а через кожні 20 метрів стояли камери.

– Мы как-будто где-то в Пентагоне. – прокоментував побачене Гога, який в Грузії теж такого не зустрічав.
–Приготовтесь, здесь всё делают с мрамора…или стекла.
Метро нагадало мені Київ, і те, як я спізнювалась на літак, благаючи потяг в районі Видубичів прискоритись. Від нашої станції потрібно було проїхати досить довго. Система в метрополітену тут така: 40 копійок -один проїзд. Можеш купити собі одноразову картку і покласти туди певну суму грошей, яку плануєш витратити на метро сьогодні, бо вона дійсна лише один день, ну а можеш придбати таку, якою користуються місцеві. 40 азерських копійок – це близько 6 гривень. Іноді нам допомагали перехожі і платили за наш проїзд, а одного разу нам таки довелось купили картку. Попереджаю, що Баку доволі дороге місто.
Але повернемось до нас, які доїхали до Старого Міста. Сама станція так і називається – İçəri şəhər(Ішері шехер). Славік повів нас до фортеці, яка завдяки догляду та реставрації ще встигла зберегтися. Всі історичні пам’ятки тут поряд – і Шемаханські ворота, і палац Ширваншахів, і лазні Ширваншахів, і купа всього іншого.

Раджу побродити там вузькими вуличками, але краще робити це ввечері, бо в обід тут така спека, що хочеться вливати в себе кожну секунду літрами холодну воду, але місцеві прямо в обідню пору розпивають посеред вулиці гарячий чай. Від старого міста ми попрямували до затишного парку, де висаджено багато екзотичних дерев, а далі відправились на Приморський бульвар. Туди мені хотілось найбільше, бо це ж було нове море у моєму житті – Каспійськеее. Довжина бульвару близько 25 км, але ви це й так прочитаєте у Вікіпедії. Перше, що ми побачили – це яхти. 

–Здесь яхт-клуб.
– А это что? Летающая тарелка? – вказувала я на будівлю, що реально нагадувала космічний корабель прибульців.
– А что так похоже?
– Будто весь Азербайджан собираеться вилететь на другую планету.
– Было бы неплохо, но это бизнес-центр. Когда его закончат, он будет похож на Лилию.

Славік розповів, що тут в будовах міряються силами з Дубаї. Хочуть зробити Баку максимально схожими, але водночас кращими за них. А ще зі скла будують, бо інші будматеріали недовговічні у їхньому кліматі. Тут же постійні вітри і море. Будинки на піщаній основі не стоять більше за 10 років. Саме тому почали будувати зі скла та заліза. Також Славік розповів, що в Азербайджані скидали Ленінів по всій країні та проводили декомунізацію.
«Вы никогда не заблудитесь в Баку. Выезжаете из аэропорта Гейдара Алиева. Едете по проспекту Гейдара Алиева, сворачиваете на улицу Гейдара Алиеве, и дальше выезжаете на площадь Гейдара Алиева», - відповідав на мої запитання про однойменні назви всюди Славік і додавав, що зараз країною керує син Гейдара, а далі скоріш за все буде внук. За те, що хочеш своєї правди, чи бажаєш когось викрити, тебе тихо посадять в тюрму. Так тихо, що навіть ніхто не дізнається. Спочатку попереджають просто, а потім раптово знайдуть велику кількість важких наркотиків вдома. Словом, про такі от речі ми спілкувались, йдучи вечірнім бульваром, до речі найдовшим у Європі. Купатись тут не можна. Для цього треба їхати на пляжі за місто, що ми пізніше й зробили. Та й не треба тут купатись, вода брудна, але з пірсу видно стаї риб. Багато тут симпатичних вуличних музикантів, і чудово видно Вогняні башти. Зараз це стало візитною карткою міста. І вони справді варті уваги. Заворожують, одним словом.

«Кто выше, тот лучше», - каже Славік, розповідаючи про площу прапора в Баку. Справа у тому, що це найвищий у світі флагшток. Його довжина рівна довжині футбольного поля. До цього тут вже був досить високий прапор, «но решили, что не достаточно высоко». На тій же площі є герб та слова гімну, а під прапорм ще й музей. Та слід віддати належне, він має такий помпезний та ефектний вигляд. Коли ти в’їжджаєш у вітряне Баку, то перше, на що звертаєш увагу, це на прапор, який жваво розвівається на вітрі над Каспійським морем. Також з бульвару видно Crystal Hall, де відбувалось Євробачення, а якщо ви прихильник килимів, є музей, присвячений їм.

Зізнаюсь чесно, ми весь бульвар не обійшли і відправились до друзів Славіка в паб. Там нас чекала інша, зовсім не туристична сторона Азербайджану. Це була проста забігайлівка, схожа на ті, що є у нас біля вокзалів, до речі, у ній я не побачила жодної жінки. Славік відвів нас на другий поверх і пішов за пивом. Там нас вже зачекались Гогині попутники. Перший з них – це Ігор, якого я бачила зранку. Зовнішності зовсім не місцевої. Більше схожий на росіянина чи українця, ніж на азера. Він працює аквалангістом. З пояснень, шукає під водою нафту. Наш Славік теж працює на нафтову компанію, і має доволі нетипові для цього регіону вузькі очі, акуратний ніс та тонкі губи. Взагалі не схоже на опис типового кавказця. Наступний наш друг – Анар, чия теща з Івано-Франківська, в якому він жодного разу не був, але любить Україну на відстані за вареники і борщ. Як бонус, його батько досконало знає грузинську, і обожнює цей народ( тут ми і розбили стереотип, що грузини та азербайджанці не долюблюють один одного). Тому ми з Гогою всім дуже сподобались. Славік приніс фірмове пиво – Хірдалан. «Оно психотропное», - попереджав нас Ігор, - «как-то после него я проснулася в лесу». До пива харизматичний та усміхнений офіціант приніс нам сир сулугні у фретюрі і варений солоний нут. Славік відразу розім’яв у руці лимон і полив сулугуні соком.
«Треба дати ідейку у львівські паби». – прийшло мені в голову.
Почалися розмови, Хірдалан лився рікою,а наші друзі замовили нам долму – національну азербайджанську страву. Вона буває різна – баклажанна, помідорна, у виноградному листі або в перці. Та, що у виноградному листі схожа на наші голубці, але замість капусти – лист молодого винограду. А інша схожа на те, як у нас фарширують перець, лише тут почали фарширувати за таким самим принципом і решту овочів. Особливо вона смачна із сметанково-часниковим соусом. Хлопці казали, що не розуміють цієї війни між кавказькими народами за страви. Бо ж всі були поряд, і тому такі схожі.

- Какая вообще разница, кто придумала запихать в тесто сыр, а кто мясо? - посміхався Славік.
Так ми сиділи дуже довго, шукаючи спільне і відмінне в наших життях, запитуючи про те, чого не знали, і розбиваючи власні ілюзії та уявлення про стан речей у країнах. Між тим Гога просив всіх їхати в Грузію до нього в гості. Це був один із тих вечорів, які важко описати. Зібрались люди, які бачать один одного вперше, але не бояться відкриватись і ділитись тим, що у них є, бо відкрившись один одному, ми відкривали себе світу, який потім обов'язково віддячить нам безплатними проїздами в метро, люб’язними таксистами та вчасними потрапляннями у потрібне місце в потрібний час.Так ми домовились з нашими друзями, що завтра зранку ми зустрінемось біля Медузи, й Ігор повезе нас в історико-етнографічного заповідника «Гобустан», звідки можна буде гайнути на вулкани, що вивергають з себе бруд.

Секретарка Івана Андрійовича

Якщо ви вирішили їхати в Азербайджан, то перше, що я вам скажу – це приготуватись до тисячі докорів та погроз щодо вашої поїздки. «Там небезпечно», «Там війна», «Там мусульмани», «Та, шо там робити взагалі». Підтримали мене в ідеї поїхати туди лише декілька людей - одна з них родом з цієї країни, а решта, бо хотіли магнітиків на холодильник. 

Я набила рюкзак під зав’язку усім необхідним, і відправилась в ту далеку, і за словами мого оточення, небезпечну країну. Літак, як літак, але мені знову фартануло втрапити на місце біля вікна, це при тому, що я забрала останній квиток. Біля мене сидів худорлявий і майже беззубий чоловік. Він ледь чутно запропонував мені закинути рюкзак на верхню полицю. Я кивнула, шо не проти його допомоги, і він здійснив цю маніпуляцію. Власне, саме з неї почалось наше знайомство. Знаєш, я багато бачила за ці якихось 20 років, але ніколи не чула закарпатської говірки з азерським акцентом. Справа в тому, що з Іваном Андрієвичем (так його звали) ми говорили російською, але потім я почула від нього: «Ну, я закапчав куртку». І мене осінило: 
-Ви знаєте українську? 
Чоловік здивовано подивився на мене, і сказав: «Но, йоу, знаю». Мені, людині, що жила три роки із закарпатцями, відразу стало все ясно, навіть до того, як він сказав, що жив у Мукачеві. Іван Андрійович всю дорогу соромився свого запаху з рота, і божився мені, що не пив до цього 16 років, але от в Україні на Закарпатті пив 20 днів підряд. Чому ж не повірити бідному азербайджано-закарпатцю? Але це ще не все. Дядя Ваня, так він себе називав, бідкався про те, що на митниці в нього відібрали дві трилітрові банки вина, і пару блоків сигарет, але це не біда, бо інші три блоки він все-таки зберіг. Що ж крім того, я дізналась, шо буквально на днях він розлучився зі своєю дружиною Мариною Андріївною, і тепер він абсолютно вільний чоловік. От, каже, що їхав у потязі з трьома жінками: "Отакими!" - розводив він руками в районі грудної клітки, і зачіпав свого сусіда з боку. І знову ж нагадував мені, що не пив до цього 16 років, і з величезним подивом казав, що ці жінки напоїли його і мучили всю ніч, саме тому він такий стомлений і несе від нього спиртом. Спочатку, дядя Ваня казав, що буде спати, але мої пізнання про Закарпаття, видно, додали йому бадьорості. Тому я почула розповідь про сина Пашу, про роботу, і про те, що живе він в Хачмазіі, і їхати йому від Баку ще далеко, але його чекають в аеропорту родичі, і я обов’язково почую, як вони радісно біжать і кричать: «Дядя Ваня-Дядя Ваня». Я вже уявляла, як натовп закарпатських азерів біжить з розкинутими руками через натовп людей і викрикує його прекрасне слов'янське ім’я. Крім цього Дядя Ваня, сказав мені, що в разі чого, для його родичів та випадкових перехожих – я його секретарка. Ну хіба жаль побути секретаркою Івана Андрійовича, що все своє життя пропрацював на будовах? Тим більше, секретаркою мені не приходилось бути ніколи. На цьому і порішили. До речі, на рейсі, яким я летіла, хоч він був і економ-класу, нам принесли вечерю. Іван Андрійович, як досвічений пасажир азербайджанських авіаліній, почав інструктувати мене, що відбувається. Спочатку, він казав, що їсти не буде, але, коли стюардеси підійшли ближче, то взяв собі те ж, що і я. 

Дядя Ваня був надійним попутником. Він розказав мені, що в Азербайджані слід бути стриманою, і вдягати довші шорти та спідниці, бо «будуть погано дивитись», попередив, щоб я мала на увазі, що в туалетах може не бути туалетного паперу, бо тут після випорожнення миються зі спеціального глечика, який має назву афтафа, а не вдаються до паперу. 

Багато моїх запитань Іван Андрійович ігнорував і далі продовжував говорити про те, що вони з жінкою жили в різних населених пунктах. Вона жила в селі і працювала там охоронцем, а він на будовах у Львові, чи ще деінде. Ну, і якось він приїхав до неї, раптово, знаєш, хотів зробити сюрприз, і щось сталось, чи то він дізнався про коханця, чи то відбулась іще якась трагічна подія, але потім вони розлучились. Часом, дядя Ваня збивався з толку і губився у спогадах, як наслідок,  я заплутувалась у його словах і думках, а іноді я просто дрімала, і покидала наш діалог, хоча Іван Андрійович швидко повертав мене назад. Так, він взяв на себе почесну місію відвести мене з аеропорту в хостел, хоч і не надто добре знав Баку. І до того ж запевнив, якщо щось станеться, то він обов’язково відвезе мене у готель, де у нього президентська охорона. Літак запізнився. Ми прибули в Баку близько третьої ночі, і один з пасажирів заговорив до дяді Вані:
- Ну что, тебе еще до Хачмаза ехать часа 2. А я уже дома
- А ето моя сєкрєтарша.
- Да?
- Да. Доеду.
В аеропорті нас чекав хлопець шістнадцяти років, він сором’язливо посміхався дяді Вані, або мені, і ми вийшли з приміщення. До нас підійшов повний чоловік - Іван Андрійович дістав із чорного пакету для сміття три блоки цигарок,  з виглядом, ніби дістає три мільйони доларів зі шкіряного кейсу, і віддав йому. Далі прийшов низького зросту азер і заговорив на чистому закарпатському говорі. Сказати, що я здивувалась, це не сказати нічого. Життя постійно підкидає мені дивовижних і колоритних людей з цього краю, і бачу, навіть в Азербайджані вони мене не оминули.
- Ето моя секрєтарша, - поважним голосом сказав Іван Андрійович
Низький мужик зміряв мене поглядом і почав російською щось розпитувати, як його зупинив дядя Ваня.
- Та вона наша, мож, говорити нормально.
- А. Ну йоу. Куди їдемо? Ми своїх земляків нє бросаєм.
Я показала їм записану в блокноті адресу і попросила телефон, щоб подзвонити в цей хостел. Там мене чекали, судячи з бадьорого, хоч і грубого голосу. Ми загрузились в 15-ту, де нас чекали ще його жінка, яку він звав Малишка і маленька дочка. Її вираз обличчя не змінювався всю дорогу. Було враження, ніби ніби її одного разу здивували, і її очі досі в цьому стані, щоб не сталось, хоча все обличчя змінює емоції. Земляк, запевнив, що доороги не знає, але обов’язково знайде. От поки ми їхали й Іван Андрійович розповідав своєму родичу те саме, що мені в літаку, я вдивлялась в нічні краєвиди. Ще з літака, коли я побачила величезний клапоть землі, що так магічно світився, і це світло відбивалось у водах Каспійського моря, я зрозуміла, що не пожалію про свою поїздку сюди. 
Дорога від аеропорту ім. Гейдара Алієва( приготуйтесь, що в Азері є сила-силенна місць імені Гейдара Алієва) була як полотно, і я вдивлялась у незнайомі букви, тим часом закарпатець гнав у бік міста, бо до нього було близько 30 км. Взагалі звідти можливо доїхати на таксі, а в денний час, на маршрутці, але мені ось так пощастило. Виявилось родич дяді Вані прожив все життя у Мукачеві, а тут лише близько трьох років, хоч взагалі за національністю він азербайджанець. Я не вникала в деталі, чому так сталось, але маєм, що маєм. 

Ми зупинялись біля кожного перехожого( скільки їх було о пів на четверту ранку) і запитували дорогу, в перервах між цим Іван Андрійович просив купити йому пива, і всю відповідальність за мене переклав на тверезого родича. І він, варто сказати, відмінно справився зі своєю місією. Хостел знаходився у дворах біля Монтинського базару. Нам допомогли його знайти таксисти. «Naftalan Guest House»- було написано чорними буквами на золотистому тлі. Закарпатці дали мені свій номер, і сказали, що у разі проблем дзвонити, бо Іван Андрійович тут авторитет, незважаючи на своє слов’янське ім’я та по-батькові.
- Дякую, ви мені так помогли,- казала я їм на прощання.
- Колись і ти нам поможеш, - кинув у відповідь закарпатець і погазував додому у Хачмаз.
Мене зустрів заспаний охоронець хостелу, що говорив ламаною російською.  Я увійшла в кімнату і перше, що побачила це книгу з заголовком: «Kill your friends» і те, що в туалеті було біде і рожевий афтафа, про який розповідав дядя Ваня. А, ще замість душу стояло відро з водою, в якому плавала пластмасова склянка, а дух захоплював аромат бакинської каналізації. В цей час Гогу, якого мені треба дочекатись в хостелі, затримали на грузинсько-азербайджанському кордоні за вірменське вино. Та я тоді про це не підозрювала і дивилась свої перші сни в Азербайджані.

Чайники і досвід

Хочу розказати про накопичення і передачу досвіду, бо якщо з другим в мене все гаразд, то з першим щось не склалось. Вже вкотре обпікаюсь об гарячий чайник, наперед знаючи, що так буде. І, звичайно ж, знаю, що буде боляче, і як би я собі не думала про те, який той чайник кльовий, які в нього супер-можливості, і як він чарівно свистить, коли закипає - він все одно мене обпікає рано чи пізно, і завжди якось по-різному. До того ж цей чайник взагалі не мій. Я навіть не можу використати його так, як зазвичай використовують хороші чайник. Наприклад, залити чай чи розчинну каву, або просто нагріти води. Мені він, виключно для естетичного задоволення  його неперевершеною красою та мелодійним свистком, а також завдавання собі обпіків.

Якщо б це все справді відбувалось з якимось чайником, то думаю, це вважали б, як мінімум дивним . Уявляєш, люди купують собі чайник, щоб обпікати об нього пальці,  а потім довгими зимовими вечорами сидіти і милуватись його візерунками та захоплено слухати, які він звуки видає, коли кипить. А от приходять друзі чи родичі, просять чаю заварити, а ти грієш воду в каструлі, або кажеш, що не можеш цього зробити. А вони: «Так, он стоїть, чайник». «Пф, чайник… Він не для того, щоб вам воду на чай нагрівати».

Так от, до чого власне веду. Та до того, що не можу вкласти собі у голову цей досвід, який на практиці наше тіло знає само собою. Мозок сам швидко подає сигнал, і ти рефлекторно не даєш собі торкнутись гарячої поверхні. В крайньому разі, знижуєш можливість обпектись. Та в мене чомусь рефлекс цей не закарбовується. Напевно, я надто легко обпікаюсь, або на мені все швидко заживає. Не знаю, які там ще можуть бути причини. Може мені чогось не вистачає? Коротше кажучи, на мене все діє навпаки, що сильніше я обпікаюсь, то більше мені хочеться повторити це ще раз, щоб побачити, як далі складуться обставини.

Тобі певно, здається, що це дуже абсурдна історія. Я можу подвоїти це відчуття. Чайник не те, щоб не мій, а моїм і не був, і дивлюсь я на нього дуже рідко, і завжди трохи не уважно, бо вже надто радію нашій з ним зустрічі. Дуже вже вслухаюсь у його мелодійне закипання. Потім він собі мандрує далі. А я живу в оточенні купи інших чайників. Червоних, зелених з кружечками та блискучих, з тими, що довго закипають, і з тими, що роблять це миттєво, з тими, хто свистить, коли кипить, і з тими, хто мовчки робить свою справу. І, знаєш, я можу використати ці чайники так, як треба. Весь спектр їхній функцій для мене відкритий. І, як наслідок, мені не цікавий. Може саме в цьому справа?

Бо, от якби, умовно кажучи, був супер-крутий чайник, який до прикладу, говорив мені компліменти приємним голосом, коли кипить, але я знала, що цей чайник мені недоступний. От не можу я нагріти в ньому воду, але маю можливість іноді бачити, як він виблискує на плиті, як гріється, як закипає. То думаю, я б справді забила на всі інші чайники, хоч би вони самі вимикались, і самі наливали із себе воду в чашки.

Дивина, така.

Мав рацію Хакслі, коли писав, що будь-яка недоступність породжує нестабільність, а значить розхитує гармонію. Бо думаю, справа лише в цьому. А навіть якщо і не в цьому, то, на щастя, це не вдасться перевірити.

Хоч цей досвід і не затримується в моїй голові - я його передам своїй дочці, синові чи братові, щоб вони були обачні і обережні, і отримували натхнення та естетичне задоволення від музики, книг та образотворчого мистецтва, а не від чужих чайників, з яких ніколи навіть чаю не скуштуєш.

Мудаки

Зі мною так часто стаються речі, за які я потім себе ненавиджу.

А у голові так багато думок, за які мене варто було б позбавити можливості думати. Бо концентрувала б я увагу на своєму особистісному чи професійному розвитку -  все було б інакше. А так сиди і думай про купу мудаків, які тебе оточують. Яких ти вже просто ненавидиш за їх присутність у своєму житті. Тільки зникає один, як обов’язково з’являється інший мудак, який тим, чи іншим боком тебе дратує. Купа, купа мудаків. Звідки вони з'являються? І найголовніше, куди потім зникають?! Можливо, існує рецепт проти них? Варто чимось натиратись? Або вдягати речі певних кольорів? Вже бачу заголовки «Женскіх» журналів та форумів: "Хочешь избавиться от мудака? Спроси меня как.»  Напевно, колись я займусь винаходом такого рецепту.

Один мій друг запитав мене, які є критерії мудацтва? Це загнало мене у глухий кут.  І справді, чому це я так суб'єктивно і категорично відправляю всіх у мудацьке плем'я. Так не личить не заангажованому журналісту. 

Думаю, мудака просто відчуваєш. Не можна сказати, шо мудаки - це блондини з голубими очима чи високі бородаті брюнети. Хоча і ті можуть бути мудилами. От, до прикладу, в моєму короткому житті були низькі бородаті мудаки і високі руді мудили, були тупі і освічені, були мудаки-спортсмени і мудаки-пончики. Зовнішність  - не важлива. Тут, як то кажуть, "главне душа". І навіть душі в мудаків добіса різні.

Одні мудаки обожнюють нити. Отак знайомляться з тобою, кажуть, яка ти гарна і всяке таке, а потім починають розповідати, як же їм важко жити з розбитим серцем та зрадженою душею.  Спочатку – ти його жалієш і втішаєш. Потім з розумінням киваєш головою на його страждання. Але одного разу, твій терпець вривається. І ти думаєш: «Воно мені треба?! Розбила серце? Ну посидь вдома, поплач, послухай останній альбом Адель чи перші пісні Максим, що там ще роблять у таких випадках?»

А потім  цей мудак каже мені: "Ти знаєш, мене виростив Хмельницький. Там свої правила і закони". Які закони?? Які правила в Хмельницькому? Невже його виховали «базарники», його улюблений колір  - сині картаті торби ,а улюблений напій - розчинна кава Якобс у пластикових стаканах. Бо що іще такого жахливого міг заподіяти хлопцеві Хмельницький? Мені довелось слухати ці історії бандитського облцентру з підошвою свого черевика в руках, і стримуватись, щоб не вдарити цього мудака.

Ще існують самовпевнені мудаки. Зазвичай вони гарні та доглянуті. В них купа «тьолок». Їх поважають пацани. Можливо, це ваші друзі, але від цього вони не перестають бути мудаками. Іноді вони люблять пантово говорити про «жізнь-успєх-матівацию», але з таким самим ентузіазмом говорять про те, як закадрили якось тьолку чи набухались з пацанами (це теж входить в категорію «успєх»). Зазвичай мудак-нарцис вважає, шо його присутність з вами то несусвітній дар, тому ви маєте просто дякувати Богові і ставити свічки в церкві по неділях за його здоров’я. Якщо маєте справу з таким, то ніякого іншого виходу, як самому стати мудилом - немає.  

Що далі?  Крім мудаків-нарцисів і мудаків-нитиків - є просто слабі на голову мудаки. Це людина, яка викликає захоплення. Ти просто втрачаєш розум від його відкритості та відсутності комплексів. Тобі перехоплює подих від його почуття гумору та неймовірних життєвих історій. Одним словом, сидиш і думаєш: «Оце пацан, оце вже точно не мудак!» Але це помилка. Велика-велика помилка на горизонті твого життя.  Як тільки ти проводиш з ним достатньо часу, то з жахом розумієш, що  це зовсім не відкритість, а складна психічна хвороба. Ця людина наполегливо заявляє, що має стати твоїм чоловіком, веде до своєї знайомої баби-єврейки чи друзів, у яких посеред хати ванна, де живе морська свинка, а потім ще просить свою подругу поставити у церкві свічку за ваш майбутній шлюб. На всі ваші відмови жартує і каже, шо ви своїм вузьким поглядом на життя не можете побачити, що маєте бути з ним. Рецепт втечі простий (якщо ви, справді, хочете втекти) -  вмикайте «режим сніжинка» і не реагуйте на його шалені  погрози та  пристрасні вибачення. В такому разі мудак-псих, звичайно, образиться і  далі буде погрожувати вас знайти. Але  це не біда. Залиште біля дверей щось важке і лягайте спати. Спіть спокійно. Мудак-псих бухає і зі сльозами на очах згадує вас. Такі мудаки залишають легкий шлейф алкоголю та розчарування. А заодно вчать, що слід бути обережним з першим враженням.

Ще є купа мудаків. Вони такі різноманітні, що можна написати велику збірку оповідань, чим я займусь, але згодом. Поки що така бідна класифікація. Так. Ще момент. Часто ці психотипи можуть поєднуватись. Тоді беріть дупу в жменю і тікайте. Бо будь-які мікси, то небезпечно для психіки та печінки.  От. І якщо ми вже про класифікації, то я відношу себе до слабих на голову мудаків.

Мораль така - якщо ваш хлопець не підходить під ці характеристики, то мудак у вашій парі ВИ. Повірте, у парі завжди хтось мудак.

Балачки і розмови

Простір настільки заповнений словами, що в ньому важко пересуватись. Люди безперервно наговорюють тисячі слів, аби не мовчати, аби пронизувати повітря своїми фразами. Все частіше помічаю, що розмова стає самоціллю. Тобто її навіть розмовою не назвеш — просто балаканина, переливання з пустого в порожнє. Здається, навіть лексеми люди використовують однакові. Але для чого? По цеглинці із цих непотрібних і недоречних фраз ми вибудовуємо стіни, барикадуємось - затикаємо собі рота звичними словами, тільки б не сказати того, що хочемо. Усе важливе залишається далеко-далеко за тисячами речень про вчорашній день, гарну прогулянку чи сьогоднішню погоду. І добре, якщо колись раптом до того “важливого” наш розум дійде. Зазвичай він такий нажаханий, що робить все, тільки б йому не довелось формувати речення для передачі важливої інформації,яку вже давно варто було сказати. Він схожий на боязкого будівельника - одного з тих, які робили фасад готелю на моїй вулиці. І переконували, що тут обов'язково буде бордель. На того будівельника, який малює геніальні картини, але щоб не виставляти себе дурнем і мати стабільний заробіток, бо ж мовляв, хто буде платити гроші за ці нещасні пейзажі, які я малюю між черговими халтурами. Легше просто вдягати свою робу, виконувати завдання бригадира і кожного вечора винагороджувати себе дешевим світлим пивом.

- Та спробуй!- кажу я. Просто спробуй кинути це все. Зробімо виставку. Запросимо людей.

- Не хочу людей.

- Хочеш звірів запросимо? Роботів? Запросимо кого захочеш.

- Всі подумають, шо я ідіот.

- Ти ідіот? Ти справді ідот! А знаєш чому?? Бо все глибше замуровуєш свій талант тією цеглою, яку кладеш на будівництві.

- То мазня, ма-льо-видло! Я хочу спокою.

- Добре. Добре. Будеш мати свій спокій. Але знай таку річ - з кожним мазком по стіні, яку фарбуєш чи облицьовуєш, ти все більше стаєш ідіотом. Ти, будуючи стіни для людей, одночасно будуєш їх всередині себе. Але ніхто, чуєш мене? НІХТО тобі не забороняє працювати ТУТ, і малювати! ТИ хоча б ЦЕ РОЗУМІЄШ?

- Ти бачила, щоб якись відомий художник був паралельно ще муляром? Усі вони займаються висооооким мистецтвом!

- А пивом заливаються не гірше інших.

- Пивом всі заливаються.

- То чим ти гірший? Нужбо. Ми ж команда. Ти ж нормальний чувак. Ми завжди знаходили спільну мову, чого ж зараз ти починаєш ламатися??

- Я ламаюсь? Це ти хочеш виставити мене дурнем.

- Я хочу не дати тобі продовжувати бути ідіотом. І мені це колись-таки вдасться!

Він прийшов додому і спалив усі свої картини. Вже вкотре. Але, яким би не був жорстоким вогонь, в ньому не горять ні рукописи, ні «мальовидло», ні навіть високі-високі стіни і гладко облицьовані ним фасади.

- Давай чесно - навіщо ти їх будуєш?

- Щоб ця... штука... до мене не приходила.

- Яка, в біса, штука?

- Ну натхнення чи муза, як це ше називають ті ідіоти?

- Але чому?

- Якщо я не малюватиму, ти перестанеш мене силувати робити те, що мені не під силу. Я хочу спокійно гнати стіни, місити розчини і класти плитку.

- Добре-добре, хай буде спокій і стіни. Але роби їх кольоровими.

- Кого?

- Та загалом усе.... за що берешся.

Він знову намалює і піде на роботу - будувати високі-високі стіни, ніби вони і справді відженуть натхнення, яке до нього незмінно приходить, ніби вони переконають мене, що він нездара і я перестану йому набридати.

Треба говорити. Люди потребують розмов. Але чомусь не розмовляють, а лише балакають, наповнюючи простір словами до такої міри, що там вже немає місця чомусь справді потрібному. Воно залишається за величезними мурами, які ми будуємо, щоб уникнути його, щоб вбити і забути. Процес настільки безперервний, що на кожного, хто починає РОЗМОВУ, припадає десять тих, хто переходить на БАЛАЧКУ і забудовує свою вулицю непотрібними будинками, вперто нехтуючи потребами її мешканців.

Дари нічних плацкартів

 Все починається з того, що я вітаюсь з провідником, а за його обличчям визначаю, якою буде поїздка. Хитра посмішка і широке лице, схоже на розплюснуту 50-копійкову монету, як за формою, так і за кольором свідчить про гармонійну, але видовищну подорож в плацкарті. Ні з чим не сплутаю аромати нічних потягів - важке гаряче повітря чужих подихів, шепоту та шкарпеток. Благо, не довелось занурюватись далі в це густе повітря, на якому, ніби на воді видно кола від найменших порухів. Наступний етап - це сусіди. Головне подолати перший бар'єр. Треба щось сказати. Наприклад: “Привіт як справи?”чи“Хей-хей, як воно їдеться?” або “Добридень. Як життя?”. Врешті-решт, що можна запитати в незнайомих людей, які, як і я, в першій ночі, сидять в цьому акваріумі і чекають на постіль, чи на що вони можуть чекати у плацкарті?

-Я з вами, - кажу хрипким голосом. Зустрічаю три стомлених погляди і розумію, що все ж краще було мовчати.

Кладу рюкзак собі на коліна і роздивляюсь навколо. Така дурна звичка вирячати очі на всіх підряд. Напроти сидить хлопець і дівчина - молоде подружжя з Чернівців.

- В нас взагалі нема фото з Києва, - скрушно знизує мініатюрними плечима дівчина.

- Хіба та біля Макдрайву, - згадує її кавалер.

- Так, точно. І зі Львову теж нема..

- Угу,- підтакує хлопець і дивиться на мішки під стелею вагона. - Що в тих мішках?

- Звідки мені знати? - весь вагон починає зацікавлено дивитись на мішки.

Зазвичай, перші бокові місця від купе провідника, зайняті матрацами, мішками з постіллю чи ще якимось мотлохом. Цього ж разу там сиділи два чолов'яги - батько і син. Вони були сумні. Власне, їхня нижня полиця була, м'яко кажучи, зламана, і не могла виконувати функцію столика, а тим більше ліжка. Чоловіки сиділи по різні боки полиці, безнадійно розділені проваллям, яке віщувало одному з них безсонну ніч або біль у спині. Щоб подвоїти масштаби свого горя вони виставили ноги в прохід - і всі безбожно шпортались об них і чіпляли мужні чоловічі обличчя рюкзаками і пакетами. Я чекала, коли потяг рушить і почнеться розвиток дії у цій трагедії. Тим часом відбувався діалог у сімейній парі:

- Але якк добре, що ми поїхали. Хоч відчуваєш,шо живеш.

- Та. - сухо кивнув хлопець, і далі роздивлявся потяг.

- А завтра ше ті хрестини.

- О, Господи! - нарешті відволікся він.

- Може підемо лише на першиий день?

- Ага, - погоджується хлопець з натяком, що він би і на перший день не йшов.

- Може матрац дістати?

- Чекай постіль хай принесе.

За матрац вона запитає в нього ще разів 5, і він стільки ж разів, терпляче їй аргументує свою відмову.

Ми попливли. Відчалили від Львову у напрямку Чернівців. Сумні чоловіки пожвавились - круглолиций провідник розкидав постіль, ніби гарячі пиріжки.

- Перепрошую, - почав син, - в нас полиця..

- Він тебе ігнорує, - скептично резюмував батько. - В нас тут полиця зламана. Можете її відремонтувати? - напористо, відчеканюючи кожну фразу сказав батько, показуючи синові приклад.

Провідник кинув іронічний погляд на їх сумні обличчя, потім на полицю, і пішов у свою комору за ще одною порцією “пиріжків”.

- Треба подзвонити мамі, що ми виїхали, - затурбувався син і поліз до кишені за телефоном

- Навіщо? - строго запитав батько.

- То ж спати потім не буде.

- Та вона вже спить. Немає чого дзвонити. Покинь.

Провідник повернувся і почав лагодити прірву між батьком і сином, ніби відданий справі сімейний психолог. Ті з мовчазною зацікавленістю спостерігали за процесом, але з полиці не вставали.

- Ось і все, - задоволено підсумував провідник і поклав руку на відремонтовану частину, як вона впала знову.- Хвилинку, - не розгубився провідник і поплив у свою келію, звідки приніс алюмінієве відро, підставив його під зламану частину, з якої чомусь тепер текла вода.

- Покладете матрац звеху і буде добре, - проконсультував батька провідник і хутко зник.

Ці двоє були не вдоволені результатами старань провідника, але вибирати не було з чого.

- Дивись там шось мокре, - з огидою процідив крізь зуби батько.

- Та, то певно, від відра, - поважно пояснив син.

- Ні,це з полиці тече! .

- Ну,мабуть, затекло звідкись. Всяке буває.

- Звідки ж воно могло затекти?!! - безпорадно підвищив голос старий. - Бігом,стягуй матрац, - наказав він синові.

Матрац не надто вирівняв полицю. Вода продовжувала звідкись витікати, а батько лаштував собі ліжко. Син тим часом вистрибнув на верхню полицю, і повітрям пішли кола, як буває на воді, коли кинеш камінь або грудку.

- Надіюсь вона не впаде.- посміхнувся він мені.

Кумедний 50-річний дядько з дитячим обличчям і гумором. Ці жарти про полицю мені доводиться чути чи не в кожному нічному потязі.

Син заглядав на батька і дратував його порадами:

- Та візьми ще подушку і підклади під матрац.

Батька нервувало відро, вагон і син разом з матрацом.

- Як я на цьому матраці спати буду. Треба постіль, хоча б, - бідкався старий.

-Але в нас її нема, - безтурботно констатував син.

- І як мені спати?

- В одязі.

- Тей по-якому це - спати в одязі?

- А як ми, востаннє у Вінницю їздили - спали в одязі.

- То була Вінниця!- закінчує дискусію батько, і підставляє під матрац подушку, чим утворює невеличкий горбик. - Так може бути, - задоволено каже він й десь іде. Приносить ганчірку і починає витирати воду, що натекла з полиці.

- Батьку, та то просто полиця на водяних подушках, - пробує жартувати син.

Старий не зважає і наполегливо витирає воду, потім акуратно знімає свої бежеві кросівки,і крадькома суне ногою їх під мою полицю. Зауважує, що я це помітила і розгублено коментує:

- Щоб не намочились.

"Відро, плацкарт, полиця - це Укрзалізниця”, - записую я в блокнот,щоб не забути.

Подружжя з Чернівців вже розмістилось на верхніх полицях і трималось за руки.

Батько ліг на свою куртку і грався в черв`ячка на старій Нокії. Потім нахабно змусив сонного сина дати йому ще одну подушку. Нарешті влігся. Я наполегливо чекала, що ця конструкція в якийсь момент розвалиться, але цього не сталось. Вистава закінчилась яким-не-яким, але хепі ендом.

Лягла на рюкзак, повернулась на бік і зустріла погляд свого сусіда. Думаю, він теж злякався. В такі моменти нічого сказати чи запитати, крім хіба: "Чого вирячився?". Та це не ввічливо, тому я усміхнулась і закрила очі, ніби сплю і фліртую одночасно.

Раптом з'явилась дівчина в чорній вечірній сукні і просила у провідника ковдру, здавалось, що це вже мені снилось. Всю ніч було холодно, бік затерп, батько і син вже покинули наш акваріму, відро теж зникло, полиця безпорадно дивилась на мене своїми гайками та гвинтами. Тепер і мені хотілось ковдри. З цим бажанням я і заснула. Спочатку був Франківськ. Потім світло, згодом з нього з'явилась ковдра. Це був або святий Христофор – покровитель мандрівників, або мій широколиций провідник. Стало тепло - я перевернулась на інший бік.

- Перепрошую, встань, будь-ласка, я візьму сумку, - ввічливо посміхнувся провідник 50-копійчаним обличчям, схожим на сонце.

Ми з моїм сусідом стояли, закутані в ковдри. Особисто я в цей час далі спала навстоячки, і слабо розуміла, що відбувається.

Ближче до Чернівців мене знову розбудив провідник. Вагон був майже порожній, але подружжя залишилось і посміхалось, дивлячись на мене з думками: “Вона така сонна. Це так мило - не може очей відкрити”.

Провідник похапцем роздавав квитки пасажирам і так швидко пробіг повз, що я навіть не встигла нічого сказати. Коли він котився вагоном назад я крикнула:

- Дайте мені квиток, будь ласка!

- 5 гривень, - усміхнувся він.

- Решта з двадцяти буде?

Провідник прикотився до мене і з вдоволеним виглядом віддав мені квиток безкоштовно, ясна річ.

З поїзда виходити не хотілось. ковдру віддавати також. У суботу о 7-ій ранку мало чого хочеш, крім як спати. Тому я ще довго сиділа і думала, що могла б їхати так нескінчено, дивлячись, як безуспішно син намагається налагодити зв'язок з батьком, як той наполегливо моститься на зламаній полиці, і не втрачаючи батьківських інстинктів повчає вже давно дорослого сина, як молоде подружжя спить на верхніх полицях, тримаючись за руки, ніби це і справді втримає їх разом назавжди.

Моє правило мене не зрадило – я правильно визначила за виглядом провідника, яка буде поїздка – спокійна і наповнена приємними дрібницями, такими, як дуже потрібні 50 копійок, раптом знайдені в останній момент. Насправді, виловлювати з простору навколо себе розмови та проблеми людей, яких не знаєш, і які навіть не підозрюють, що на них полюєш – це ніби ловити влітку форель в гірській річці. Завжди є можливість це зробити, але все залежить насамперед від того, чи помітиш ти її серед каміння, чи вистачить тобі спритності піймати потрібну рибину у швидкій течії. Власне, саме для того, щоб ви усміхнулись я це і пишу, щоб побачили мій улов у цьому нічному плацкартному акваріумі, наповненому солодко-гіркими ароматами його кочівних жителів. Він небагатий, і буває в сотні разів більший, але де б не довелось їхати, йти, летіти чи просто стояти на місці – варто приймати дари простору, в якому перебуваєш – це вчить слухати і бачити, усміхатися і радіти різним дрібницям, наприклад, алюмінієвим відрам під полицею і несподіваним ковдрам, що виринають з променів світла в Івано-Франківську.

Нічні міражі вокзалів

 Коли у наше життя, у наші плани вривається випадок, то вже мало що може зупинити ці чарівні механізми, які вмикає невидимий електрик, натискаючи кнопку “ВКЛ”. Реальність деформується, плани ламаються, а ти жалюгідно намагаєшся щось втримати і поставити на місце. Та поки мехнізм працює – це марна трата часу. В такі моменти треба діяти спонтанно, забути про плани, віддатися течії, яка тебе підхоплює і несе. Тобі залишається одне – здивувати свого електрика,тоді матимеш шанси вигребти і вимкнути нарешті цю машину,яка змушує тебе зустрічати ночі на вокзалах,їсти польський шоколад і пити чай з таксистами.

Іноді, мені здається, що все моє життя – це жарт електрика, який на скільки часто грається з вимикачем, що я навіть не знаю, коли перебуваю під його впливом, а коли ні. Словом, все почалося в десятій вечора перед поїздкою в Кам'янець-Подільський. Знаєте, як воно буває - плануєш поїздку, домовляєшся з другом,мовляв: “Їдьмо,буде кльово”; креслиш маршрут, береш квиток, і вже з нетерпінням чекаєш моменту, коли підкоришся магії подорожей. Але магія,як відомо, буває різна. Квиток був на вчорашню ніч. Той потяг встиг не тільки прибути у Чернівці,а й повернутись звідти. Маю надію, моє порожнє 47-ме місце допомогло якомусь безбілетному п'яниці перебути декілька годин до свого пункту призначення.

Якось в ту ніч всі рвонулись у Чернівці, і жодного квитка не було, але моя впертість не дала мені залишитись вдома. Набивши рюкзак лікером і бутербродами, я вирушила на вокзал. Інтуїція підказувала, що мене чекає незабутня ніч, а серце прагнуло дива. Його не сталось. Квитків в касах не додалось, надій бути цієї ночі в потязі було все менше. Нас — жителів казкового лісу, не скажу, шо зайців,але оленів точно, було дуже багато. Ми скупчились зграєю біля третього вагону, куди нас одноголосно посилали усі провідники. Діловитий начальник потягу в сірому костюмі окинув нашу зграю суворим поглядом і не прийняв жодного жителя чарівного лісу в свій блискучий плацкартний вагон.

Розмови не клеїлись ні з провідниками, ні з касирами, ні з колегами за нещастям. Це черговий поганий знак. Коли ти не контактуєш із зовнішнім світом, ведеш діалог лиш з собою, навіть не надійся на прихильність своєї реальності. Потяг покинув перон. Здавалось,що гру закінчено,але в таких випадках завжди є план Б.

Телефоную знайомому таксисту. Його Волга на ремонті, сам він спить, але як справжній порядний таксист, дає мені номер свого шефа, якого я чомусь уявляла пузатим дядечком у сірому светрі, чорному кашкеті на білому “деу ланосі”. Мої фантазії розвіяла бежева “девятка”, що летіла в бік вокзалу і розпадалась на очах. За кермом сидів худорлявий гітарист рок-гурту, що розпався на початку 90-их. Він пантово поправив свою косуху і блиснув чорними очима:

- Здоров,це ти падруга Назара?
- Таак,- невпевнено кажу я.
- Хароший парєньок. Молодий, але хароший. Це ж я його шеф. Руслан, до речі. А ти як називаєшся? - простягує долоню.
- Алла, - сміливо тисну йому руку.
- Якого ти року?
- 96-го,- відповідаю, не зовсім розуміючи, навіщо йому ця інформація.
- О,така, як Назар, - вигукує Руслан,ніби робить нечуване відкриття. - В нього там з цею Волгою - проблєми. Поставив редуктор італійський, а воно все одно лажає.
- Я знаю. Сьогодні всі люди якісь злі, - розчаровано починаю я.
- Чого злі? Дивися, я ж не злий? - дивується водій.
- Напевно. В мого батька колись була така машина, але вишнева.
- ОО,- пожвавлюється Руслан. - Я на цій машині в гонках беру участь.
- Круто,- кажу, і не підозрюю,що він захоче це довести.
- От дивись! — Руслан вжимає педальку в підлогу, Лада гучно реве і роздирає літню тишу - лякає бомжів і гопників обабіч дороги. Чутно, як кожна деталь вібрує і хоче почати жити своїм життям. Руслан теж це відчуває, тому збавляє швидкість, задоволено поправляє косуху і додає:
- Так і не скажеш,шо Лада - як Мустанг реве,- хизується він..
Ми зупинились під автовокзалом.
-Ти знаєш,скільки в мене телефонів?- раптом питає Руслан. - От мої таксисти не встигають постійно. А мені шо залишається робити? Виручаю.
Руслан починає діставати телефони з різних кишень, ніби фокусник хусточки.
- Професія! - гордо протягує він це слово, перебираючии телефони в руках,ніби золоті злитки.
- А якщо всі разом задзвонять?

- Так не буває, - сміється Руслан, обіцяє, шо все буде добре і їде геть.

Я стою перед входом у вокзал, який тьмяно світить на мене синіми буквами. Літня ніч холодна, як погляд сьогоднішнього начальника поїзда у сірому костюмі.
- Шо хочеш дівчинко?- запитує кучерява касирша.
- Буде Варшава-Чернівці сьогодні в 02:40?- з надією запитую.
- МИ З НИМИ НЕ ДРУЖИМ!- голосно заявляє вона, ніби-то вони мої найкращі друзі.
- А де він зупиняється хоча б? - пробую я бути привітною.

- Я ж тобі кажу, шо ми не дружим, а ти питаєш, де він зупиняється. Не знаю. До нас не заїжджає.

На лаві біля входу в автовкзал сидів чоловік у синьому картузі і синій олімпійці, схожий на заблукалого фаната Динамо Київ. Він схилив голову вниз, біля його ніг лежали пакунки “Бєдрьонка”.

- Ви не знаєте, де Варшава - Чернівці зупиняється?

Чувак піднімає із землі голубі очі, які ідеально пасують під його одяг.

- Нє, але я в Чернівцях вчьівся — дивною говіркою починає свою історію кругленький чоловік.

- Не знаю,що на таке відповідають. Ну вчився? А мені шо?

- І теж колись добиравсі,і тако,ночував,але в Коломиї. Але то опасно. То дуже вам опасно тут самій бути. Не йдіть далеко. Бо якось тако тоже вертавсі по трасі, те й не було автобусів. Але міг тако і пішки йти.але то опасно дуже, того взяв собі таксі,- тараторить він.

- Та не опасно, все гаразд. Мені не вперше,- заспокоюю чоловіка.

Так-сяк завершивши плідний діалог, я зробила жалісний вигляд і постукала у вікно охоронця. Мені відчинив дядечко,схожий на Діда Мороза. Не те,щоб у нього була біла борода і червоний кожух,але він мав таке добре обличчя,що здавалось зараз стукне ліхтариком і я буду в Чернівцях. Звичайно, дива знову не сталось,але тепер я знала, хоча б де його чекати.

Раптом,нізвідки почали з'являтися люди. Треба було перевірити джерело їхньої появи. На узбічі стояло два автобуси, але жоден мені не підходив, натомість моєму новому другові пощастило. Він нерішуче підійшов до мене, довго роздивлявся навколишню природу, потім так само довго порпався у своїй “Бєдрьонці”, дістав вафельний батончик і простягнув мені:

- Буде смачніше стояти.
Я вдячно всміханулась,ніби отримала щасливй квиток на автобус..
А мені,бачте пощастило,- невинно оголосив мені чувак і заліз в свій Київ-Хуст.
Іноді люди просто кидають слова, щоб заповнити ними тишу. Цей мужик робить це постійно, а не іноді. Цьому десь вчать? Чи це вроджена здібність?
Автобуси погуділи своїми маршрутами,а я залишилась стояти біля дороги,і їсти польський батончик. Минула година - автобусу не було. До мене підійшов таксист схожий на Олега Газманова.
- Ви шо чекаєте?
- Варшава-Чернівці.

- Його не буде, - коротко резюмував таксист і пішов. На мить зупинився і додав:

- Але може бути Прага — Івано-Франківськ.

Минула іще година. Я гордо дивилась на таксистів і вокзал, але зрушити з місця і поїхати додому - означало здатися і викинути в смітник свій вихідний. Газманов знову підійшов до мене:
- Шось не щастить вам, - констатував він факт.
- Мені вже з десятої вечора не щастить,- саркастично відповідаю.
- Але ше може щось їхати. Такі рейси часто на митниці затримують,- обнадіяв мене Газманов.

- Будемо бачити.

- Йдіть в машину погрієтесь. Що тут будете мерзнути?
Газманов вів мене за собою до чорної “Ауді”. Його колеги зміряли нас поглядами.

- Дівчинка погріється,- тикнув він в мій бік великим пальцем, - музику увімкніть.

Було не затишно, через двері продував вітер, як свідчили уривки розмов таксистів, чекати на потрібний транспорт було марно:

- Та, певно не буде її автобуса.

- Може скажеш їй?
- Та скажу потім. Хай посидить ще.
Можливо,вони надіялись заробити на моєму нефарті і відвезти мене назад додому,а можливо і справді, хотіли дочекатись зі мною автобуса. Світ не без добрих таксистів. З кущів виліз п'яниця з калькулятором в руках,схожий на фізика-ядерника.
- Мужики! Купіть калькулятор!
- На фіга нам калькулятор,Міша? Йди додому!
- Ну,ви ж таксисти,- дивувався він.
- Та на такому калькуляторі хіба держбюджет можна рахувати,- сміється Газманов,-Дівчинко,тобі не треба калькулятор? - заглядає до мене.
- Певно,це те,що мені зараз треба найменше.
- Бачиш, Міша, нікому твій калькулятор не треба. Краще лампочки принось або вимикачі,як минулого разу. На те, хоч попит є.
Решту часу - до 6-ої ранку, ми просиділи з власником чорної “Ауді” – Женею, який навіть мав чорну кепку з фірмовим знаком свого авта. В нього є жінка і 8-річний син. Каже, що таксує вже 13 років,і йому зовсім не набридло.
- Тут такі пріколи. Як набриднути,- пояснює Женя. - Бачиш тих двох чуваків, які матюкаться і комусь дзвонять?
- Ну,бачу, - придивляюсь я. - А що з ними не так?
- Справа в тому, шо вони засунули гроші в айбокс за проституток, а ті не приїхали. Тепер вони дзвонять їм, і кажуть, шо порубають або руки вирвуть.
- Руки??
- Звичайно,- дивується Женя. - Але, як на мене, проституток замовляють або імпотенти або моральні виродки. На такий лохотрон купуються навіть мужики на білих “Ленд роверах”. Лише одне цікаво,як вони на той “Ленд ровер” заробили, якшо їх так легко розводять місцеві проститутки.
Я продовжувала дивитись на хлопців, які розпачливо погрожували невидимим повіям,що обов'язково їх знайдуть,вичислять і покарають за безсоромну гру на почуттях місцевих мужчин,а Женя продовжував.
- Тут ше не таке побачиш. Знаєш, таксист — це така професія,в якій треба бути останньою сукою і бидлом,- сміється сам з себе чоловік. - Я взагалі не планував тут надовго бути, але 3 місяці попрацював і мене затягнуло. Вже розучився жити від зарплати до зарплати. Тут вільним себе почуваю. Захотів виїхав, захотів не виїхав, захотів поїхав з жінкою і малим в Карпати.
- І часто так до ночі сидиш?
- Хочу сиджу, хочу ні. Ось посиджу до обіду; як людей не буде - поїду додому пиво пити. О, диви пенсіонер йде, - вказує Женя на дідка в кепці. - це теж наш таксист!
- Ага, - киваю.
- Пенсіонеер! Чуєш?? Ти чьо приїхав? Ану їдь звідси!
- Шо ти хочеш з мене? - ображено відповідає чоловік.
- Нічьо не хочу. Чьо приїхав питаю?
- Дивись, бо Васю позву.
- Клієнтів і так нема,а як Чапай приїде, то й тих не буде.
- Хто такий цей Вася?
- 35 кілогам кісток і 100 кілограм борзоти. Тільки щось не так, відразу битися і наїжджати. Якось віз він якихось пацанів. Ті з нього почали жартувати,мовляв: “О, не заплатимо,втечемо”. Вася ж розгнівався, то пацани скрутили його,поклали в багажник,їздили весь день у своїх справах на його тачці, а потім залишили авто біля Ашану. Наш таксист їхав і визволив Чапаєва з багажника. Але пацани красавчики, буде йому наука, - сміється Женя. - Я теж віз якось малолєток,з їхніми кавалєрами. Один каже мені:
- ПАЦАНЮРА! Балкон прікрой!
- От козел — кажу.
- Ну. Я теж так подумав. Зупинився, витягнув обох з салону, накрутив вуха. А ці малолєтки кричать: “Не бийте!”. А я ж хіба бив? Я лише виховував.
Не таксист, а Робін Гуд на “Ауді”. Що не історія,то подвиг,що не виклик,то вдосконалення світу.
- Якось запригує до мене депутат з міськради. Каже,шо йому до облради треба і дає 20 гривень?
- Шо це? - питаю в нього.
- Ну,на проїзд же, — дивується депутат.
- То будеш молоко на базарі купувати за 20 гривень!
- Але ж я депутат, — обурюється він і тикає мені свій значок.
- Та хоть королева Англії разом з Папою Римським. Не маєш грошей - їдь на маршрутці. Он За стоїть.
- І що він зробив?
- Вилетів як пробка з авта і сів у 3а. Ше би пенсійне посвідчення мені показав,халявщик! Знаєш, ще ненавиджу, коли кажуть: «Станьте тут шофер».
- Чому?
- Що значить станьте? Як я встану, коли я їду. ЗУПИНІТЬ! Треба казати - зу- пи- ніть — запамятай!
Женя купив мені чай і розказував, як займається фінансовим вихованням своєї дружини, ділився ідеями реформування системи громадського транспорту,переповідав, як таксисти Мацевка собі на корпоратив замовили.
Ранок прийшов непомітно. Таксистів ставало більше, вони повільно прокидались під ранкові новини на улюблених радіостанціях. На мене чекав синій Еталон до Франківська, але в останній момент на обрії з'явився Вроцлав - Чернівці.
- Тобі зафартило мала. Пішли посаджу, - зірвався Женя з місця.
Я брела за ним. Від довгого сидіння ноги не слухались, і я боляче шпорталась за бетонні плити пальцями.
- Брааат! Чуєш? - поправляє Женя кепку. - Візьмеш дівчинку до Чернівців.
- Ми в Чернівці не їдемо,- виклично поправляє галстук діловитий помічник водія.
- А куда їдете, брат?
- До Коломиї.
- Їдь до Коломиї. Звідти до Чернівців запросто доберешся,- радить мені Женя, знову поправляє кепку і садить в автобус.- Удачі, мала.

За величезним вікном мелькали ліси, мости, ріки, порожні стадіони сільських шкіл і дивні назви магазинів провінційних міст. Було безмежно зелено, дерева схилялись так низько над дорогою, що літнє проміння сонця теж ставало зеленим,і заповнювало весь автобус. В такій обстановці химерні візерунки на щоках сонного вірменина,що сидів попереду,доречно були схожими на мапу острова скарбів. У Франківську нас пересадили в інший автобус. Дорога погіршувалась. Шматки асфальту були розкидані так,ніби їх хтось загубив,і ще обов'язково повернеться, щоб забрати. Мені було спокійно і солодко. За вікном стояв гарний літній день, сонце лагідно підсвічувало листя, а річки весело збігали з гір. В Коломиї, нас вдруге пересадили. Дві дівчини з Варшави і худорлявий 40-річний фрік, поспішали на автобус до Кишеневу о 12-ій. Дівчата час від часу дивилась на спідометр водія і обурювались, як можна їхати лише 70 км на годину. 

В Чернівці ми прибули далеко за 12-ту. Дівчата продовжували дратувались, нам з фріком було байдуже. Мене зустріли. В рюкзаку був лікер, я була в доброму гуморі. Про Кам'янець вже не йшлося. На дворі стояв теплий літній день. Про те, як повертатися у Львів думати не хотілось. Та і після такого будувати будь-які плани, принаймні сьогодні, було б небезпечно.Тому залишалось імпровізувати, чим ми весь день і займались. В таких випадках, коли все надумане розлітається добіса – треба припинити жаліти і почати діяти щиро, просто і спонтанно, ніби до цього нічого і не планувалось.

Опісля, я їхала в нічному потязі на тому ж 47- ому місці і дивилась тривожні сни про мурах,озера і таксистів. Зранку мене холодно зустрів Львівський вокзал. Мій електрик мирно спав. Я клацнула замком і війшла в дім. Гра була завершена, механізми вимкнені, але варто було зараз знову кудись зібратись – все б почалось заново. Бо кожного разу, закривши рюкзак, клацнувши замком свого помешкання, ти сам того не розуміючи, подаєш сигнал про початок боротьби, про старт руху у ще не бачені світи. Робота твого електрика просто натиснути клавішу, твоя ж справа імпровізувати, відкриватись світу і бути собою,бо лише тоді вдасться повернутися з легким серцем, світлою душею і важкими ногами,які ніколи не здаються на поталу нічним міражам вокзалів і завжди несуть тебе у потрібному напрямку,навіть якщо ти не підозрюєш,що він таким є.