Нарешті весна

Надходить провідний тиждень. Із-під колючих хащів старого кладовища починають виднітися хрести. Під весняним сонцем люди жваво метушаться біля могил своїх давним-давно померлих родичів,друзів,знайомих та ворогів. Ті у свою чергу сидять на іржавому хиткому паркані,вигріваються на сонці,вдячно усміхаються і нахабно тикають пальцями,вихваляючись одне перед одним новими квітами чи пофарбованими в синій колір лавками.
Така вже специфіка старих цвинтарів — протягом всього року бути просто страшними хащами,де здається, немає нічого крім сміття і нічних чудовиськ,які влітку голосно хроплять під кладовищем у теплій траві і бачать сни,де їм на вії сідає лапатий сніг. Але навесні приходить час,коли родичі прокидаються від весняного сонця, починають виганяти чудовиськ і палити вогнем хащі,таким чином вкотре нагадуючи перехожим,що тепер слід боятись не абстрактного зла,що проживає в хащах,а справжнісіньких привидів.
Найближче до паркану,обличчям до людей сіріє могила сестри милосердя Ольги Федорівни,що померла тут в роки Першої світової війни. Вона,ніби виглядає в прогалинах паркану тих,хто залишив її самотню у глухих хащах між чужих привидів та нічних холодних вітрів.
Ольга під сонцем загоює свої вогнепальні рани, сідає на паркан,подалі від всіх галасливих жителів цього цвинтаря, прислухається до їхніх історій,проводжає поглядом заклопотаних людей,що поспіхом фарбують хрести,дбайливо садять сині фіалки і безжально знищують бур'яни.
Ось-ось і хащі зовсім зникнуть — Ольга зможе бачити все,що відбувається навколо. Вона зовсім не пам'ятає звідки вона, як потрапила до цього місця,точніше, як пам'ятає,але чому саме сюди,не розуміє. Сидить постійно на своєму конусоподібному пам'ятнику без дати народження і дивиться,як старе кладовище знову заростає хащами,за які потім, в короткі червневі ночі, чіплятимуться хвостами духи бродячих псів,що померли на узбіччях найближчих доріг.
Згодом,коли хащі починають закривати небо, Ольга рахує листя і лякає птахів,які ховаються тут від спеки. Та поки не настало літо — сонце лагідне,а хащі подолали завзяті люди,Ольга чекає на відвідувачів,які постійно проходять повз її могилу,і лише цікаві діти та емоційні підлітки з яскравими очима читають букви, несвідомо промовляючи її ім'я, і заглядають в її очі,самі цього не підозрюючи.
Ольга тут єдина не пам'ятає свого минулого,крім того,що була вбита снайпером,коли рятувала стікаючого кров'ю солдата. Її мучило питання,чи вижив він в той весняний день після Великодня. Вона пам'ятає його засмагле кругле обличчя,прямий загострений на кінці ніс і великі чорні,яскраві очі,схожі на очі цих дітей,які постійно промовляють її ім'я і водять маленькими пальцями по рельєфних цифрах дати її смерті.
Він лежав поранений в праву легеню,важко дихав,а очі залишались такими ж яскравими,як бувало зорі у серпневу ніч — найкрасивіша,яка тобі найбільше сподобалась,миттєво зривається і падає вниз,залишаючи за собою сяючий шлейф та незагадані бажання.

- Там поранений хлопець - мерщій до нього,поки обстріл не почався,- крикнули Ользі дівчата.

Вона чимдуж шмигнула через окопи,нагнулась над хлопцем, відчула його тепле важке дихання і відчайдушне биття серця.Сонце лагідно пригрівало у спину.

- Нарешті весна! - усміхнулась Ольга хлопцеві.

Він стомлено усміхнувся у відповідь.

- Все буде гаразд,хлопче. Як тебе звати? - запитала Ольга дістаючи необхідне,щоб зупинити кров, і кличучи на допомогу дівчат з ношами.

- Я..- почав відповідати солдат,як прогримів вибух - стало затишно,звідусіль лунали голоси та постріли.

«Напевно,я впала на нього. Але як його звали? Можливо, він десь тут,можливо, якби крикнути його ім'я,то він би пройшов крізь хащі і ми б разом грілися під сонцем на іржавому цвинтарському паркані й дивилися б на заклопотаних людей,які несуть своїм родичам солодощі і несправжні квіти. Ми б разом чекали поки розквітне ряст та фіалки,посаджені працьовитими руками доньок,внучок та коханок,і звичайно б, разом допомагали їжаками переходити дорогу,уникаючи смертоносних коліс нічних гонщиків та далекобійників”,- часто міркувала Ольга,спостеріюачи за синіми ластівками на дротах.

Скільки вже прикута вона до цього забутого Богом і людьми цвинтаря,бориться тут з амнезією,силується згадати,звідки вона,заглядає в очі кожному привиду і підлітку,щоб знайти того,кого можливо врятувала,чию рану, ймовірно, накрила своїм, вигрітим першим весняним промінням, тілом.
Кожного року після Великодня Ольга згадує той сонячний день у 1915-ому році,намагається вслухатися в останні крики медсестер,які вона чула перед смертю,але у пам'яті були лише жовті кружечки весняного сонця і синій холодний ряст,що сумно хитався від ніжних подихів вітру - з боку в бік, згори донизу.
З того часу мало,що змінилось – сонце гріє так само лагідно,вітер віє ніжно,а ряст продовжує сумно хитатися,розтилаючись килимом поміж свіжопофарбованих хрестів. Часто блукаючи лабіринтами пам'яті, Ольга приходить до дивовижних висновків : “Весна така ж сумна,як осінь. Насправді,якби вилікувати осінь від жовтого листя,холодних дощів та довгих листопадових ночей – вона була б весною. Просто в цьому кліматичному поясі такі хвороби не лікуються. Та я впевнена,що на моїй Батьківщині осінь здорова,або ж не хвора хоча б на холодні дощі,бо дві інші болячки я можу витерпіти”.
Ольгу зневажають жителі цього старого цвинтаря, з нею не розмовляють,її не пускають сидіти разом з іншими на головному вході. Без минулого,без пам'яті,прикута до цього клаптика землі,вона cвоїм сирітством лякає місцевих жителів,померлих від серцево-судинних хвороб,алкоголізму та нещасних випадків. Вони не знають,з чого почати розмову, що краще запитати. Зазвичай,завжди простіше придумати бар'єр,відгородитися,не звертати уваги,ніж йти на зустріч своєму страхові. Чи живий ти,чи мертвий – шукаєш компроміси,щоб залишатися у своїй зоні комфорту,щоб уникнути неприємних ситуацій та захопливих відкритів.
Вже давно звикла до цього бойкоту,Ольга сидить на хиткому іржавому паркані, дивиться на розбиту вантажівками дорогу,на радісні дерева над нею, на чисте голубе небо,чиє дихання було ледь помітним у ці сонячні,вітряні весняні дні і говорить собі:

- Нарешті прийшла весна.

Це вона повторює кожного року,надіючись, що нарешті з'явиться той важкодихаючий,усміхнений солдат,якого вона не врятувала...чи врятувала?
Та вже 10-тки років він не приходив,і все повторювалось знову. Після весни надходило літо – сонце ставало жорстоким,хащі колючими,ряст перецвітав, і Ользі ставало вдвічі самотніше. Вона спостерігала,як навкруги вирує життя,як біля цвинтаря пролітають потяги,велосипедисти і вантажівки із зерном,як на узбіччях в пилюці лежать мертві ворони та необережні собаки. Потім восени їхні маленькі душі сиділи разом з нею не пам'ятаючи свого минулого,втративши теперішнє,і не маючи майбутнього.
Так і цього весняного дня сиділа Ольга разом з похмурими душами ворон,горобців та псів,які вигрівалися на сонці у килимі рясту.
- Нарешті весна! - радісно викрикує Ольга – та ніхто цього не чує – лише луною кладовищем розноситься дзвін сокир .
- НАРЕШТІ весна! - натхнено кричить вона ще раз, і сірі душі ворон злітають в небо.
 - Н-А-Р-Е-Ш-Т-І В-Е-С-Н-А!!!- голосніше і відчайдушніше повторює Ольга, і духи псів розбігаються цвинтарем,топчучи ряст і збиваючи з ніг заклопотаних людей.
- Навіщо весна? Вже сота весна!!! Скільки триватиме це ув'язнення? Скільки мені ще дивитися на цей синій ряст? Скільки пестити ці душі невинних звірів? Скільки згадувати те сонце,і жити в межах поля бою війни,яку я остаточно програла? Чому цей весняний вітер не принесе мені свободи? Чому нема мені втіхи і спокою? Чому мої рідні,які напевно, в мене все-таки є,не приносять мені солодощів і маленьких червоних лампадок? Чому не зведе мене доля з тим єдиним обличчям,яке я пам'ятаю? - розпачливо запитує Ольга,піднімаючи голову до неба,чий спокій щойно розбурхали шурхотом крил душі лякливих горобців.

Сестра залишається сама. День минув повільно,диск сонця закочується за горизонт,люди покидають цвинтар,бредуть додому,обговорюють війну,своїх шефів,ціни на цукерки і циганських дітей,які ті цукерки привласнять,в той самий день,коли їх залишиш на втіху духам предків біля підніжжя пам'ятника. Ольга любить циганських дітей.Вони мають великі чорні очі,жадно збирають цукерки,і скрушно кривлять свої обличчя,проходячи повз її могилу,бо там ніколи немає для них нічого корисного. Вона часто чує про війну і підозрює,що вже є і ще буде багато таких, як вона безпам'ятних, що сидітимуть у далеких степах на парканах старих цвинатрів чи на гіллі дерев у поодиноких посадках,силуючись згадати те,яким було на смак їхнє життя до війни. Вони намагатимуться покликати за іменем тих,чиї обличчя все ж залишились в пам'яті,нескінченно шукатимуть шляхи до них посеред сумного рясту,слухатимуть поради померлих звірів та птахів і кожного разу так само щиро радітимуть весняному сонцю.

Скільки їх цих сиріт? Цих вигнанців,забутих Богом,які сотні років,чекають поки їх нарешті впізнають,знайдуть і покладуть жменю солодощів до підніжжя їхніх могил,поки хтось нарешті усвідомлено вимовить їхнє ім'я, поки їм нагадають їхнє солодке безтурботне минуле і розкажуть,що насправді, життя - це, коли відчуваєш легкий подих вітру,коли бачиш тонке сонячне проміння через щілину у дверях, це один погляд яскравих очей,чий блиск ти продовжуєш на десятки років,віддавши своє життя,закривши їх від загибелі своєю душею,пам'ятаючи про них навіть по смерті,шукаючи їх кожної весни і невпинно згадуючи їх серпневими ночами,коли зорі стають спілими і такими ж сяючими,як ті очі,що ти колись врятувала,Ольго.

Нехай лунають твої розпачливі крики,здіймаючи угору зграї птахів,колись-таки голодні циганські діти поділяться з тобою солодощами,а холодний ряст нашепоче,як насправді звали щасливця з дірявою легенею,якому ти стала провісницею весни. 

Тепле відлуння грузинських пейзажів

Вже минуло більше 2-х тижнів від мого приїзду з Грузії, як я йшла вулицею і побачила жінку, що продавала гелеві кульки в центрі міста. Досі думаю, чому вона не вдягла рукавиці, які б захистили від холоду її червоні руки,перетиснуті стрічками від кульок. Звичайно, вона не відчувала пальців,їй було холодно і нудно чекати на своїх клієнтів — дітей з батьками,які завжди спокушаються на різнокольорові мішечки з повітрям,але вона змушена,бо хоче пригощати внуків морозивом та гарячим шоколадом,хоче  дарувати маленькі дрібнички своїм подругам і купувати ласощі своєму псові.

Але чому ж ми тримаємось за місця,в яких буваємо,наче ця жінка за повітряні кульки? Чому не відпускаємо від серця прозорі, гірські ріки, не забуваємо їх загадковий шум,чому хочемо повертатися до вузьких вуличок та затишних парків міст,які змінювали колір очей і манеру розмовляти,чому закриваючи  очі, ми бачимо зграї хмар, які безперервно пливуть над головою, втікають за горизонт,немов кульки,які жінка в решті-решт відпускає,бо їй стають важливіші свої холодні пальці,а не внуки,подруги та домашні улюбленці.

Наразі в моїх руках достатньо повітряних кульок, і як би холодно чи боляче не було моїм пальцям, я їх не відпущу,бо це є та важлива річ,яка тримає мене на ногах.

Останні декілька кульок потрапили в мої руки у сонячній країні,наповненій контрастами, мерседесами,мандаринами,світлими людьми та неймовірними краєвидами. І тепер на запитання: «Ти коли-небудь була в горах?» Я можу з гордістю відповідати: «Я була в Грузії».

Мені важко описати одним словом день,який щойно довелось прожити — я починаю згадувати дрібні подробиці та деталі — про що говорив хлопець,коли я переходила дорогу чи у що був одягнений контролер у трамваї. Тож, коли хтось запитує: «Як тобі Грузія?»

Найчастіше я відповідаю: «Колоритно!» Бо що тут ще відповісти?  Що можна відповісти на це запитання,коли в моїх руках скільки різнокольорових кульок,які зовсім не роблять боляче пальцям,а навпаки гріють їх тим світлом,яке в мені залишила ця тепла країна.

Скільки разів вже доводилось переповідати друзям та знайомим про свої грузинські пригоди,стільки ж разів доводилось помирати від безпорадності пояснити,підібрати влучні слова та порівняння,щоб мій слухач,хоч на п'ять відсотків зрозумів мене. Хочеться сказати: «Тримай мої спогади,візьми мої враження,потримай мої різнокольорові теплі кульки,наповнені гірським повітрями і запашними ароматами маленьких пекарень на тісних вуличках». Натомість я починаю наплегливо говорити про смачну їжу,яку не повертається язик називати просто словосполученям «смачна їжа», про запальні пісні та народні танці і про гостинних людей,що спершу лякають відкритістю та людяністю,а згодом цим же закохують в себе. Я не можу оминути увагою природу краса якої, відбирає мову, відкриває рота і залишає стояти в такому привабливому вигляді один на один з собою,  розповідаю про допитливих таксистів,які не просто запрошують кудись поїхати,а затягують у свою автівку силою.  Кожен,хто чув мої грузинські історії - знає про галасливі,різнобарвні базари,наповнені скаженою кількістю запахів, кольорів та розмаїттям вигуків продавців, які доповнює скрип коліс візочків та човгання підошв покупців. Ці звуки сплітаються у цілу симфонію,запоморочують,спокушають і ти просто зобов'язаний купити склянку спецій чи жмут свіжої зелені. Я намагаюсь описувати гори,які оточують тебе всюди,незалежно від того бачиш ти їх чи ні, силуюсь відтворити діалоги та міміку людей,яких мені довелось зустрічати, розповідаю,як шумів вітер,здуваючи мене з ніг,навіть якщо кишені були повні камінчиків, як світило сонце і розцвітали вишні в лютому,як швидко хмари пропливали над річкою і як було приємно дивитися зверху на маленьке  нічне містечко з пестливою назвою – Кутаїсі, і розглядати обриси гір за чорними хмарами чи передбачати завтрашні дощі за кольором сонця.

Це все звучить занадто солодко,через  свіжі враження,які не хочуть і не вміють бути об'єктивними,бажаючи жалитися приємними спогадами,які тягнутимуть туди,де вони народились.

Цікаво пізнавати навіть нове селище у своєму рідному районі, що вже говорити про нову країну і культуру. Зрачки розширюються,організм починає входити в новий ритм життя і ще тиждень тому нові місця -  стають знайомими та рідними,а невідомі букви зі звуками -  впізнаваними і своїми. Починаєш жити розмірено і безтурботно,завжди маєш в кишені 40 тетрі на маршрутку і 1 ларі на хачапурі,виробляєш звичку не роззуватися перед входом в чийсь дім,починаєш вдвічі більше любити  смажену картоплю і гострі страви, не дивуєшся доступності вина, достатку лаврового листя на парканах,вчишся торгуватися з таксистами та продавцями, запам'ятовуєш маршрути автобусів,назви вулиць та прізвища нових знайомих,які зазвичай закінчуються на “-швілі” або “-дзе”.

В один момент,який надходить зовсім непомітно,коли ти замовляєш чергову порцію хінкалі чи починаєш вживати грузинські звороти між українськими словами -  тебе вже не лякають скажені водії автівок,що не зупиняються перед зеброю, відсутність можливості купити без рецепту знеболюючі та жарознижувальні, ти,врешті-решт, припиняєш дивуватися підвищеній зацікавленості грузинських чоловіків,коли ті дізнаються про твою національність.

Насправді, коли тут чують,що ти українець – це викликає приязну усмішку та тривогу в очах. Звичайно,спершу запитують про війну,про ситуацію в країні,прагнуть знати правду. І тут ти намагаєшся якомога більше сказати,пояснити,починаєш здалеку,намагаєшся нічого не забути і нічого не перебільшити,а тебе слухають  з невимовним розумінням та співчуттям, і складається враження,що навіть без слів,без твоїх зусиль та пояснень тебе розуміють і разом з тобою надіються на краще. Наостанок бажають миру,з тосту за який починається більшість грузинських застіль. «Без миру немає людям нормального життя,немає щастя»,- повторювали нам тутешні і пристрасно осушували свої піали з вином,ніби саме від їхньої щирості у цій справі залежав мир не лише в Украні та Грузії,а й в усьому світі.

Що таке Грузія? Грузія - це люди і природа.  Проста і водночас геніальна формула цієї країни, де два доданки      взаємопов'язані між собою - відточують характери одне одного,формують свої бажання і зміннють напрямки вітрів чи думок.

 Цю країну можна оцінити кілометражем,який проходиш дорогою до чергового монастиря між скелями, її можна взяти з собою до кишені у вигляді плескатого каміння,зібраного на березі гірської річки, її можна скуштувати,надпивши домашнього вина чи з'ївши хоча б один хінкалі, її характер можна відчути у пориві запального народного танцю - рачулі, її харизму можна побачити в пікантній,магічній ліриці,яка грає в магнітолах більшості таксистів, а її профіль можна впізнати в кожному грузинському обличчі.

Правду кажучи,лише зараз я усвідомила,на скільки цінними є  повітряні кульки,які  вдалось привезти з цієї країни,як вони тепер хочуть вирватися з рук і повернутися додому в субтропіки,де шелестять пальми,шумлять ріки і за хмарами ховаються гори,які виглядають то загрозливо,то привітно,то занадто близько,то надміру далеко.

От я і тягну цю в'язку кульок за собою - деякі з них губляться далеко в хмарах, а інші літають надто близько над землею  таким чином, зберігаючи мене від високих злетів і болючих падінь. Кожна з них важлива,унікальна й неповторна, торкнувшись будь-якої, серцю стає тривожно,а душі тепло. Напевно, саме з цієї причини ми не відпускаємо їх від себе,а старанно збираємо і тягаємо за собою, щоб знаходитися між небом і землею - не надто літаючи в хмарах,але й не надто торкаючись грунту.

Хоча в Грузії,коли майже весь час доводилось бути над рівнем моря вище, ніж зазвичай, я була ближче до неба, ніж до землі,особливо,споглядаючи згори крізь туман ранкові міста, де грузини солодко спали і бачили сни про казкові гірські селища і новенькі мерседеси.