Як я поїхала за програмою Erasmus+Sport у Фінляндію на EYOF 2022? Перша поїздка після початку повномасштабної війни. Рефлексії у мандрах.

Я пишу цей текст під сирену. Тільки говорили, що сьогодні вже день без тривог, як на маєш знову

всі питають, як мені Фінляндія. як воно повернутись

Про повертання завжди думається, коли збираєш валізу. Це через те, що саме збрирання справа тривожна і відволікаєш себе думками про солодку мить повернення в свою затишну квартиру, без потреби знову найближчим часом вирушати в яку-небудь дискомфортну дорогу

Дорога справді була дискомфортна і тривожна. Думки про шалені черги на кордонах, повний автобус схвильованих перезбуджених жінок з дітьми, жінок з котами, просто жінок.  Всі обговорюють останні новини, останні вибухи, перемоги, усі намагаються заглянути в майбутнє...лише кіт сфінкс в клітці просто перелякано світить очима салоном автобуса.

Виявляється черги на кордоні немає. Ми постояли десь біля заправки, поблизу рави. Всі вибігли у якусь кафе, потім прибігли назад. Люди з собаками, котами та дітьми - вигуляли їх на сухій березневій траві.

Польські прикордонники вподобали кота. Документів на нього їм не треба. Дали якийсь інформаційний лист господарці, мовляв, зіскануйте кью-ар код і все буде добре. 

Дівчина випустила кота з клітки. Це був найяскравіший спогад з цієї поїздки автобусом. Ніколи не бачила такого спортивного, атлетичного кота. Такого вишуканого і граційного. Він був наляканий ситуацією, яка склалась, але тримався досить гордо і показово сміливо. Розглядав людей, реагував на кожен шурхіт, намагався видертися на крісло. Коли вже дозволив собі забагато, дівчина запхала його назад в клітку. Звідки він до Варшави світив своїми хижими очима.

Я намагалась зробити фото на згадку, але як завжди вийшло щось не надто придатне для ілюстрування моїх внутрішніх відчуттів та симпатії до цієї тварини.

Я приїхала у Варшаву близько 6ої. Заснула відразу ж як ми в*їхали у Польщу. І спала до самої Варшави. Трохи розговорились з дівчиною поруч. Вона до цього вночі жалілася мамі, що тут повний автобус "рускоговорящих". Вирішила її порадувати своєю українською.

Прохолодний ранок, сонний мозок, і два рюкзаки. Плечі відразу стали металеві. Мій літак за добу. Курва, що я маю робити весь цей час. І як в чорта доїхати до Модліна.

Я побродила Заходньою. Вся станція гудить українською. Хтось загубився, хтось біжить на потяг, хтось не знає де його платформа. Я вийшла на міст, і дивилась на це все. Часу на відміну від всіх тут присутніх в мене було вдосталь. Я пройшла крізь реконструкцію вокзалу, спустилась до невеликого скверу, взяла каву в Жабці, і сіла в тому ж сквері напроти чогось схожого на нашу львівську Цитадель. Згодом пішла просто в бік якогось Ашану, здається. Набрав Ярема і порадив їхати у центр Коперніка.  Я відшукала станцію Метро, яке виявилось безкоштовним для українців. Місто ще було сонне, на вулицях лише песики і їхні господарі. Їх було дуже багато. І всі спокійні...не такі як той красивий кіт в автобусі.

Метро у Варшаві пахне краще ніж в Києві. Я без проблема доїхала до станції, де був центр Коперника. До його відкриття залишалось півгодини. Я пройшла повз знімальний майданчики якогось фільму, де стрибали скейтбордисти і сіла на березі Вісли. Мені поталанило спіймати напрочуд класну погоду. У своїй зимовій куртці та зимових черевиках, 8 кг рюкзаками на плечах, я повільно варилась на польському сонці. Знайшла місце де скинула з себе зайве, всілась зручно, їла ковбаски, пила йогурт, дивилась на Віслу, на бігунів, що курсували туди-сюди набережною, на велосипедистів, на просто людей, які вийшли на ранкову зарядку. Думала про те, що від початку війни ще не виходила на пробіжку. Якось не могла зібрати до купи все в собі. Боялась поглядів коментарів людей. Мовляв чого бігаєш, вдома сиди, чи йди воюй, чи гроші збирай... думала про те, що теж хотіла б якось тут побігати.

До 9ої відкрили центр, я скинула речі, красиві люди, красиві охоронці і касири. Всі мені усміхались і допомагали. Мої дві години в центрі Коперника разом із двома групами польських школярів минули дуже продуктивно і весело. Я бавилась зі світлом і звуком, вдягала скафандр, проходила тести і задачки, тисла всілякі кнопки. В школі мені ніколи не подобалась фізика, але тут в музеї був цікавий сам інтерактив.

За цей час я добряче вбила ноги, хоч ходила без важчого рюкзака, і до того ж зголодніла. Обід обійшовся в 25 злотих. Але зрештою було смачно

Далі Ярема написав мені, що поруч є музей сучасного мистецтва. Там було ще затишніше. Виставка присвячена забороні абортів, правам жінок. Я годину ходила між експонатами, слухала аудіочастини виставки, дивилась візуал, потім ще півгодини розглядала польські книжки в книгарні.

Поряд з музеєм, було місце для лежання. Просто дерев*яні палети. Лягаєш на них і простонеба на березі Вісли і ніхто нічого до тебе не матиме. Неподалік дві подруги їли піцу, далі дівчина розмовляла телефоном, група студентів чекала на друга, парочка лежала обіймаючись. Я зняла черевики, і можу закластися була найщасливіша з них всіх.

Кілька разів над нами пролетів гелікоптер, я читала книжку, потім просто лежала і їла жувальні цукерки педро. Врешті вирішила йти в старе місто. Глянути як там.

Дійшла, і хотілось там і залишитись. Писала Яремі, що ми мусимо приїхати сюди разом, на якийсь вікенд, просто витрачати філки, гуляти і насолоджуватись. Мовляв, це може бути зупинкою в нашому літньому Євротурі до моря. Писала так ніби війна скоро закінчиться. А як ще писати. коли ти хочеш щоб ця срана війна закінчилась...напевно ж так

Я блукала у сумнівах, у думках про їжу, у тривогах про добирання назад на вокзал і в Модлін, і про той траханий тест на корону...

Не буду скиглити як важко було тягнути ці рюкзаки від музею, через старий ринок і до заходньої

Дорогою мене розсмішила зустріч з азербайджанським кур*єром Глово. Він запитав чи знаю я англійську, я кивнула. Почав запитував де знайти будинок номер такий то

Я відповіла, що з України і не знаю міста.

- а я из Азербайджана. тебе помочь чем то

- мне ннужно в модлин

- тебе нужно переночевать может. у меня есть кушетка.

- не, у меня самолет утром

- могу отвести

- нет, спасибо, я как-то сама

- ну как знаешь

Коротше, те слово кушетка...я просто уявила вже цю картину. І себе, і його, і кушетку з нами, і як він мене кудись везе. Чуйка підказала мені не погоджуватись..хоча можливо, я пропустила захопливу пригоду.

Хай так.

Натомість був захопливий піздєц

На заходню я причвалала втомлена. Волонтерка обнадіяла, що потяг буде в 17:40

На платформі, я і мужик, що їхав у Київ були одні. Він чекав на інший потяг. Мого не було ні в 17 40, ні в 17:50, ні взагалі не було.

Я повернулась до волонтерів. Інших. Кажуть в 18:50. На 9-ому пероні, щоправда ми самі там ніколи не були. 

Донт ворі. Я сьогодні вже проходила його двічі.

Не люблю Польщу, бо не знаю якою мовою там говорити. Польську розумію, але розмовляти нею не вмію, англійською, подумають що якась зануда, а українською, подумають, що не поважаю іншу країну, і не намагаюсь зробити так, щоб мене зрозуміли. Курваааа

До 9ої платформи..було близько вранці..але надвечір, рюкзаки якось поважчали..хоч я перед цим і випила пиво для полегшення морального стану, але це не помогло.

На останніх 50-ти метрах мене на якісь спецмашинці підівз дядечко.

До потяга година, перон на вулиці. Я хочу в туалет. Холодно.

Бог добрий до мене в подорожах. Потяг прийшов раніше, і вдалось зігрітись, що відтермінувало решту проблем. Блаженний туалет відбувся на вокзалі в Модліні. Звідти я їхала сама в порожньому автобусі. Безкоштовно.

До безтурботного сидіння до 05-ої ранку, залишалась лише одна місія. Зробити антиген тест. Я побачила сірі вагончики, з написами ковід-тести. Вони не світились, я не надто надіялась, що воин працюють. Біля вагончика стояли два хлопці, курили. На моє запитання, чи працює оце завєдєніє, відповіли ствердно - то і були працівники вагончика. Один записав мене і з подивом: "Ви з україни?"

Другий запхав мені ті палки в носа. Мило посміхаючись.

Все було безкоштовно. І негативно.

Модлін на мій подив був напівпорожній. Я зайняла три крісла, лягла, з*їла йогурт, і дивилась хауса чи кіно. Час ішов повільно. Я хотіла поспати, але не вдавалось. Друга ніч без нормального сну вдавалась погано.

Людей ставало більше. Довелось поступитись одним кріслом..до другої ночі я так і не заснула. Потім провалилась в міні сон і підірвалась о третій, з думками що то вже четверта і пора на чек ін.

Від різкого підйому - закрутилась голова і попливло в очах.  Я прибігла до стійок, і сіла на підлогу, глянула на годинник, а це лише по третій...аеропорт тільки прокидається..сил вставати вже не було. Сиділа там до четвертої.

Весь час. що я сиділа у Модліні, слухала уривки розмов українців..тривожних, і не чітких..надії, як все буде, спогадів, як все почалося і прогнозів на геополітичну ситуацію.

Я відчувала себе супер брудною, в прямому сенсі. Піт, недосип, голод. Мені було реально хріново. Купила якесь паніні, попила води. до літака досі година. Мої речі стерегла якась мила полячка, що летіла в Норвегію.

Почали запускати людей. Спершу класу преміум.

Після 15 хв, я зрозуміла, що то я в тому класі. Але чекати літак довелось в холодному коридорі на вулиці

Це райн ейр, дєтка.

Ну а далі, я трохи спала, трохи намагалась не зомліти...переліт з безсонням давав якісь галюцинації. Вперше сходила в туалет по "великому" в літаку. Не погане моє вперше. Переліт не довгий. Але мені слабо вкладалось в голові, що попереду ще пошук потяга у Хелсінкі і 6  годин дорозі.

Та як виявилось на мене чекала приємна несподіванка у вигляді Фінляндії.

Так ніби мене зустріла спокійна і надійна хресна мама, ніби обійняла, взяла за руку і провела. Спочатку в туалет, де співали пташки. Де  я почистила зуби і вмилась, потім в дорогущий сабвей, потім в магазин за їдлом і потяг, а далі до залізничної станції.

Бетонні стіни, і сталевий ескалатор. По ньому спускаюсь я. Українка Алла, що хоче двох речей: аби закінчилась війна і в душ. ще мені хотілось викинути один з рюкзаків

Ярема був правий, шо я йобнусь ходити з двома.

На пероні стояв високий дядечко, я показала йому раніше куплені квитки, він відразу ж посадив мене на потяг до першої станції "Тікуріла".

В потязі мені все ще було трохи тривожно. Але сліпуче сонце і сніг, якось заспокоювали. Я вийшла на Тікурілі, піднялась нагору, уточнила про свій потяг у Каяні.

Над коліями була така надбудова-тунель. Там були просто лавки, а були лавки щоб сидіти "на кортанах". Не жартую. Ще мені кинувся в око паб. Спочатку я почула приємний олд-скул рок, далі побачила підстаркуватого брутального бармена, і його жвавого співбесідника з барною стійкою.

В мене було 40 хвилин до потяга. Чому б не згаяти їх за пивом тут. Скільки б воно вбіса не коштувало б.

от і сирена про відбій, до речі. Тривога тривала годину. цікаво, куди цей раз йобнуло

Я підійшла до барної стійки і сказала: "Це буде моє перше пиво у Фінляндії. Що ви мені порадите?"

Він вказав на кайзер. Як я дізналась за 15 хвилин від мужиків, порадив він мені повне гівно. Хоча насправді за 10 днів у Фінлядії, я не пила якогось супер виняткового пива. Пиво те й пиво. Одне тільки шо за 6 євро. Тільки не конвертуй це у гривні. Постійно просила я.

Перші 10 хвилин за останні три дні я просто видихнула. І зробила перший ковток. Оглянулась довкола і подумала

Мала, ти тут. Ти добралась. Ти сидиш на вокзалі у Фінляндії і п*єш пиво. Далі я перемкнула увагу на зовні. Бар на ЖД станції, то не місце для постійних клієнтів, але тут такі були. Перший сидів за стійкою, як тільки я прийшла, далі прийшов старший дядько на костилях, взяв пиво і газету

- кіто кітос

- кітос

поговорили вони

прийшла пара фінів. старших. Жіночка взяла 0.3 темного, чоловік 0.5 світлого. І газету

- кітос-кітос

- кітос

поговорили вони і сіли за столик

і шо найцікавіше, ніхто не брав те пиво, яке взяла є.

Мужик на костилях, розкрив газету, там величезними буквами писало МАРІУПОЛЬ!.а на іншій сторінці ПУТІН - ГАНГСТЕР

це здалось мені гарним знаком. У пабі до слова. був дивний напис. Український прапор з надписом "kiss my <3 Ukraine"

Пізніше я запитала, той символ значить серце чи задницю

Вони розсміялись. звичайно серце. Яка задниця

Як ви зрозуміли, що я дуже заглядала в газету діда на костилях, і інший з бару звернув увагу на це.

Ми розговорились, я розповіла звідки я, і куди їду. Розмова зайшла, сподівано, про війну, про кляту русню, про досвід фінів у війні з нею, про те що українці переможуть, і про те що путін йобутний на голову.

Фіни надають 3 місяці можливості проживання з виплатою 600 євро. То без статусу біженця. Ще за словами діда. Я не згадаю імені, але корейською його ім*я означає суп. Так от, за його словами, тут теж безкоштовний проїзд у транспорті за наявності українського паспорта.

Ми з мужиками довго говорили, без дурних пауз, іноді не розуміли одне одного, потім знову розуміли. Кітос - то дякую по фінськи. А двічі вони кажуть це, маючи на увазі що дуже сильно дякують

Я сказала своє перше Кітос Кітос і пішла вниз на перон

Мене чекала приємна несподіванка номер три.

Двоповерховий потяг, чистий і світлий, напівпорожній, з вай-фаєм і розетками біля кожного крісла. Я витягнула рюкзаки по східцям і сказала собі

"я вдома".

Облаштувала затишне місце, вкрилась курткою і вляглась дивитись на пейзажі

Згодом, зрозуміла що вони постійно однакові

ялинки берези сосни, ялинки берези сосни, замерзлі озера, болота, місто,

і так по колу. Озера постійно перетинала лижня. Як я дізнаюсь згодом, це фіни на бігових лижах прогулювались чи прямували десь у справах.

поки світило сонце, і сніг сліпив очі, все було таке нове і раніше не бачене для очей

Потяг їхав тихо, і розмірено, я знала, що попереду ще багато зупинок, і не треба нікуди зриватись і бігти

Можна було спати, їсти. заряджати телефон, переписуватись з яремою,слухати музику і думати про майбутні пригоди.

Я була реально щаслива саме в той момент у тому потязі

Чесно, повторюсь, але нема для мене більшого щастя і спокою ніж дорога. Саме цей момент коли сидиш в потязі, автобусі чи літакові: і більшість тривог позаду..а попереду просто наступна зупинка. І це все

а коли за вікном ще й нові пейзажі..такі що хочеться вийти вже на якійсь з цих непримітних станцій і піти глибоким снігом провалюючись між ялинок

темнішало..і пейзаж ставав більш депресивним. Потяг запізнювався. Додаток фінської залізниці вибачився за це переді мною

нічого, друже, я б ще їхала так вічність

але зупинка наближалась, і почуття спокою миттю вивітрювалось.

Ніч темна, чуже місто, кляті рюкзаки

я згадала, що цим же поїздом мав їхати ще один хлопець з моєї групи. але так і не знайшла його у вотцапп

ну ок, подумала, побачимось в готелі..якщо я туди дійду.

Вийшла напевно по 19ій в Каяні. І почвалала в напрямку готелю. Карта показувала йти 20 хвилин. Я пройшла кілька сотень метрів і отримала повідомлення від вищезгаданого попутника

Майлс писав, чи я не хочу піти разом до готелю

курва, хочу, але ж як тебе знайти

З цією думкою я обернулась і побачилась як хтось плентає з рюкзаком і серфінг-чохлом. Він помахав рукою. Ми обоє не були схожі на типових мешканців невеликого фінського Каяні

Майлс з Ірландії, у серф-чохлі в нього лижі, і все решта, в руках лижні черевики.

Поглянувши, що йому геть важко, я запропонувала понести його черевики. Руки у мене були вільні, а йому рухатись слизькою похилою вулицею, було важко.

- ю а джентлледі - сказав він

о та, давай жжартуй, подумала я...насправді просто мріючи про душ

ми йшли намагаючись розмовляти. Насправді, через його акцент, я не розуміла більшою половини його коментарів та запитань. Може далась в знаки ще й втома. Спільними зусиллями ми дійшли до готелю.

Він запитував про війну. Це було його перше запитання. Мовляв, шо я відчула у той перший день

Шок і страх. паніку.

не розуміння,що буде далі

у готелі нас зустріла дуже привітна леді

на нас був заброньований номер на 4ьох

Історично, нас мало бути 4еро, але 1 захворів, інший прибував завтра вранці, тож нас було двоє, яким треба було заплатити 155 євро аз номер на чотирьох

спочатку ми це зробили

зайшли в номер, кинули речі

і майлс бовкнув, типу, шо це кайнд оф шіт, пей фор зе сач е біг рум, фор онлі ту піпл

Ми повернулись, пояснювати це жіночці

не відразу, але вона ввійшла в ситуцію, повернула гроші Майлсу на картку, і ми зекономила по 10 євро здається

наша розмова була досить жвава, як на втомлених людей

але я рішучо їїї перервала. бо дуже хотіла в душ

Я переписувалась з Яремою. Там далеко у Львові. Вони з Вадіком пили на кухні, сварились через дурниці і по колу слухали одні і ті ж пісні...в паузах курячи тонни сигарет

Ми ж з Майлсом лежали на ліжках і ділилися ейфорією від лежання на справжньому ліжку

а не на кріслах потяга чи літака

в мене бурчав живіт, але кудись іти не хотілось. Думала перетерплю, а зранку поснідаю. Але мій новий друг запитав

- а ю хангрі

- ес ю кен хіар саундс оф май стомак - єс

Він пропонував йти по піцу. Неподалік від готелю

Окей, повагалась я, але мушу сушити голову. І тут я забула як буду фен англійьскою.

Чудовій леді, я пояснювала, копіюючи звуки фена і показуючи на волосся.

Ми з ірландцем ще довго з цього сміялись. По піцу йти довелось хвилин 20, ще хвилин 20 чекати. 

Піца виявилась з тунцем. І смерділа рибою. Незважаючи на цю несподіванку, ми знизали плечима і з*їли її.

На тому лягли спати.

Смішно, шо цей тіп переодягався під ковдрою. Ну таке. Автобус мав приїхати по нас о 12ій, але телефон мого сусіда задзвонив о 8ій, що не дуже радувало. В трубці було чутно, що автобус буде по 9ій.

Ми спустилися на сніданок. Перед цим я розповідала, що маю свій уявний топ  сніданків в готелях і його очолюють сніданок в Голандії та на МАЛЬТІ

перший сніданок в Фінляндії був дивним. Нічого надзвичайного. Але мюслі з молоком, кава і солодке - було те що треба. майлс взяв собі якусь міні сардельку, і казав шо вона огидна.

До нас підійшов інший ірландець. дара. Він теж з нашої групи. ВОни почали говорити між собою. І це здавалось мені взагалі чимось відмінними від англійської. Вони просто зліплюють цілі речення в купу і намагаються вимовити їх швидко.

Дара пішов і Майлс запитав мене, чи я щось зрозуміла з їхньої розмови

ні-чо-го

на це він розсміявся

за нами приїхала машинка. Брендована.

До Вуокатті 40 хвилин.

Я впала ззаду, і слухала музон в навушниках. бажання якось підтримувати розмову в мене не було. Майлс сів попереду, от він нехай цим і займається

Спершу ми приїхали не на ту адресу, і я виявила що забула зарядку до телефона. Спойлер, її я так і не знайду. Далі нас таки відвезли в оліміпйські селище на гірськолижну базу вуокатті. І це було реально одне з місць, яке я пам*ятатиму довго. залиті сонцем снігові схили, високі зелені сосни і красиві мінімалістичні будівлі.

Якщо добре пофантазувати. можна уявити, ніби приїхав на Оліміпаду.

 Ми зайшли в медіацентрі, де вже була наша шефома АННА Лукарі, італієць Антоніо, фінка Ріна і вже вищезгаданий Дара.

Робота була сортувати куртки, пересувати столи і спілкуватись. У нас це виходило.

Було досить весело. 

Десь з цього моменту я втрачаю чітку хронологію подій. Їх було забагато, і мої думки часто були не в моменті. Усвідомлювати, усе що відбулось доводиться вже зараз.

В перший день у Вуокатті, ми вчились їздити на бігових лижах. Взагалі історія зз лижами у мене трагічна, але бігові мені сподобались. Перед цим ми з Антоніо і Майлсом пішли гуляти територією. 

Коли побачила зблизька спуски Вуокатті, підйомники, сліпучий сніг, щасливих людей...мені не залишалось нічого, як запланувати собі взяти в оренду борд і хоча б раз тут спуститися. Черговий спойлер: я зроблю це лише в останній вечір у Фінляндії. І це буде незабутньо.

Але в той момент, ми побачили безкоштовну можливості побавитись. Невелика гірка для дітей, з якої можна з*їжджати на міні-серфах та мотоциклах. 

А от далі вже були бігові лижі.

Я з 5-го разу вклацнулась у лижню. далі були якісь вправи, стрибання і пересування туди-сюди, і як фінал цього вечора  - обігнути 3 км озера. Щоб закріпити вивчене. Чесно в той момент, я ще відчувала себе чужою. В цій компанії.  Але мені було достатньо гарної погоди, замерзлого озера і завдання рухатись. Мені це нагадало біг...а ще нагадало, що від початку війни, я так і не бігала...здається це справді заняття, якого мені не вистачає. Бігові лижі - це щось медитативне і водночас захопливе. Я пленталась позаду, намагаючись бути швидкою, боліли руки..це означало, що я не працюю пресом.  Десь по середині дистанції я зупинилась, всі фотографувались, поки ще не зайшло сонце.

Дівчина з Сербії Анджела, запропонували зробити фото, сфотографуватись разом, а потім навіть зняла відео, як я їду. Мене вразила така відкритість. Виявиться, що всі 37 людей в моїй групі саме так налаштовані, і це прекрасно. Решту дистанції я долала бадьоріше. По-перше я вже не була остання, і трохи краще зрозуміла, що потрібно робити, аби їхати в кайф.

Вечоріло, нас чекала поїздка в котеджі, а потім зустріч з Анною в аудиторіумі, щодо початку роботи кемпу.

Я зайшла в свій котедж. Здається 9б. Мені дуже ххотілось жити з кимось веселим, наприклад з Еленою з Італії. З містечка Равена, де винайшли мистецтво мозаїки.

Я намагалась відчути, в якій кімнаті вона живе.

У першій зліва - була німкенія Алена, стримана, мовчазна і дивна.Я піднялась нагору. Був вибір між двома кімнатами. І я просто наосліп вибрала другу. І не повіриш, саме там жила Елена. В іншій була теж непогана дівчина Патрісія з Угорщини. Але доля звела нас з ЕЛЕНОЮ, і це була чудова сусідка, зі схожим до мене ритмом життя, почуттям гумору і знанням англійської.

Неймовірно.

Ми однаково довго зависали на вечірках, однаково швидко засинали і однаково ненавиділи ранки.

Це був 100% метч

На зустріч в аудиторіум ми йшли хвилин 20. Це рецепція нашого готелю Холідей у Культа Катті. за цей тиждень ми ніяк не могли запам*ятати його назву. Тому називали його завжди інакше, чим дуже дезорієнтували водіїв шатл-басів. Кульпа-Кулька, Культа-Культа, Пулька-Культа, пальті-КутІ. 

Аудиторіум був напівтемний і затишний. Камерне світло. приміщення напівколом. Я б хотіла тут слухати лекції. З одного боку сиділи фінські волонтери, з іншої ми. Анна стомлено, але з гумором розповідала що нас чекає, і звучало все досить цікаво і багатообіцяюче.  Я взяла на себе роботу з відео в команді хокею. І плюс допоміжну роботу там.

Після обговорення, ми вже вийшли на вулицю, як Елена сказала, що є пропозиція усім разом йти в паб на першому поверсі - пити пиво і знайомитись. Ні слова більше. Ми довго сиділи в пабі.

Дорогуще пиво, номер 2 -  6 євро. Першу частину вечора, я проговорила з Євою. Ще одна з мого топу людей, з якими я познайомилась у Фінляндії. Блондинка, зі світлими очима і красивою усмішкою, колишня професійна баскетболістка, працівниця НОКу Литви. Перше що вона запитала дізнавшись що я з України - це вибач, що зараз запитаю, але це найбільше мене цікавить...і ми почали говорити про війну. Про реально не на словах підтримку Литви, про близькість наших народів, про горе-сусіда росію, про спільний інформаційний простір і потребу у перемозі! Це було так приємно, чути від неї слова підтримки, переживання.

- Я тішусь, що ти так з позитивом говориш про війну. Про вашу перемогу, про те, що ви українці жартуєте з цього, що ви не падаєте духом.

І до речі ці слова на ланчі, після розмов про війну - мені говорив італієць Антоніо. Він розповідав, що в нього лише від новин з України волосся дибки, а я навіть розказую про якісь жарти і меми. Йому страшно уявити, що таке може прийти в будь-яку країну Європи.

Після розмов з євою, я продовжила тролити Майлса за його жахливий акцент іе весь вечір ми провели у постійних насмішках один над одним. Він обурювався, що я дивлюсь тік-ток, який пропагує педофілію, а я, що він ніколи не стане європейцем, через свою жахливу англійську.

Паб закривався. Антоніо пригостив мене пивом. Його довелось допивати швидко.

Йти додому вже було веселіше. Елена і Антоніо зацніили мою різнокольорвоу бананку. І запитали, як ми називаємо її в Укрраїні:

- Бананка!

- Яке чудове слово, його так легко вимовляти італійцям.

По приходу додому, я якраз і дізналась, що живу з Еленою.

Наступний день теж ще не був робочим. Ми мали приїхати на сніданок, а потім розділитись - одна група йшла на ходіння по снігу у снігоступах. А інша на зимову риболовлю. Я була в іншій. Які снігоступи. риба - ось що мене пре ще з дитинства. Солодкі спогади про село, про ходіння зимовим ставком, про велосипеди, брата, червяків та постійні пригоди.

Ми стояли аравою в 30 людей на зупинці. Автобуса не було. Вирішили йти пішки. В таких випадках можна було змінити 2-3 співбесідники за дорогу. Це дуже класне явище. Закінчуєш розмову з одним і мігруєш до іншого. Такий собі мінієвротур. До Вуокатті ми дійшли пішки, там поснідали у столові медіацентру. Було ніби всього багато, але я розгубилась і не знала що обрати. 

На риболовлю нас йшло всього четверо. Решта пішли гуляти по снігу...ну хтозна може для людей сніг - це щось особливе.

Я, Антоніо, Каз з румунії, і Майкл з Словенії.

Наш тренер не дуже знав англійську, але достатньо, щоб пояснювати елементарні речі.

Ми пробивали буром ополонку, нанизували червяка, і чекали кльову.

Його не було. Але погода була ясна і тепла. Блакитне небо над замерзлим озером, сніг відблискував, потрохи з*являлась крепатура віл лиж. Іноді потрібен і такий пасивний відпочинок.

Ми нічого не піймали, пощастило илше нашому тренеру. Але він втішив...цю рибу не їдять, в ній забагато кісток. Далі ми смажили зефіри, вчились розпалювати вогонь кресалом (в мене вийшло) і пішли на ланч.

Ввечері чекала церемонія відкриття. Для неї треба було Телліо-тім. Людей, які працюють з відео. Я довго морозилась, але вийшло, що саме я робила перше відео в Телліо, для тік-току EYOF2022.

Трималась тепла погода. Вечоріло, спорткомплекс підсвітили фіолетивими і блакитними кольорами, урочисто запроушвали кожну команду.

І мене охоплювало величезне піднесення, відчуття причетності ( нарешті) до великої міжнародної події закордоном. Саме те бажання, яке я записувала собі у записник.

Йшла команда з України, і всі навколо почали гучно плескати і кричати.

Поважний прездиент зі сцени, президент європейського оліміпйського комітету більшу частину своєї промови присвятив Україні.

Чесно, бігли мурашки. Весь світ з нами...світло має справді перемогти темряву. Якнайшвидше.

Церемонія не закінчилась, а ми з Дарко. Високим, підкачаним, самозакоханим мудаком бігли в медіа центр змонтувати відео, щоб встигнути на автобус.

Він охрестив мене техлідом, і дивувався з мого смішного акценту. Мовляв, він китайський, а не український. Коли він це повторював ще кілька раз впродовж тижня, це почало мене дратувати. Саме тому я пишу, що він мудак.

Телліо - програма, в якій ми малим онтувати. Зразок примітивного програмного забезпечення, яке не має достнього функціоналу для роботи.

За півторигодини ми зробили 15секундне відео для ТікТок. Але довелось, ще використати три програми на телефоні, аби довести його до толку.

Ріна завезла нас з Дарко і ще одним ірландцем додому.

Що ж. У цей день, я відчула себе частиною команди, відчула що я вмію те, чого не вміє багато хто з інших тут...включаючи говоріння англійською з китайським акцентом.

Була ще одна вечірка.

Пиво, співи, розмови, танці. Втома. Завтра вранці починалися змагальні дні.

Їсти життя. Роздуми родом з 2017-го

Я хочу їсти життя! Хочу гребти все, що можна, аби встигнути відчути-побачити-прожити кожен момент, який мені приємний і потрібний.

Мені хочеться знати наперед, хочеться передбачувати свої злети, і ще більше падіння. Мені хочеться вчитися і рости, здобувати новий досвід і знайомитись з потрібними і цікавими людьми. Хочеться розширювати свій світогляд, працювати, бути причетною до перспективних проектів і справляти враження на всіх – друзів, колег, ворогів і конкурентів!

Хочеться робити помилки, щоб вчитися їх не робити! Хочеться вляпатись в авантюру і вийти сухою з води!

Хочеться робити чиєсь життя кращим, змінювати те, що можу змінити і бути гордістю для себе і своїх близьких!

Я хочу дивувати і перевершувати очікування! Хочу падати на дно, і потім неочікувано, навіть для себе, випливати на поверхню із ще більшою силою!

Хочеться хапатись за все і йти вперед, летіти, бігти, гребсти, аби тільки встигнути і не пропустити, той час і те місце!

Я уявляю себе автомобілем, як мій молодший брат! Він часто каже, шо він Камаз або Тойота.

От і я уявляю себе автівкою, шо мчить по трасі! Я йду на обгін, і це завжди ризик зіткнутись з кимоь на зустрічній! Я вичікую моменту, скидаю швидкість і знову її набираю! За останній час, мій ритм життя справді нагадує мені рух забитою трасою, десь до прикладу на Вінницю! (UPD:зараз там вже гарна дорога). Паскудна дорога, туман, ніч, купа вантажівок, які тягнуться підгору, і ти мчиш до своєї точки призначення. Іноді за правилами, іноді ні, зупиняєшся на заправках, говориш із далекобійниками, робиш перерву на каву і сніданок, але з дороги не звертаєшся. Часом, я думаю, що взагалі, весь сенс цієї дороги не у точці призначення, а у русі. Дорога заради дороги. Ти мчиш – саме тому відчуваєш на смак життя.

Мені хочеться вірити у своє значущість, у важливість того, що я роблю і бачити, що ці дії справді несуть користь мені і світу! Пафос власної космічної місії, часто межує із бажання кинути все і виїхати в Монголію. Мені часто хочеться здатися, мені часто хочеться злякатися, забитися в куток і не вилазити із свого укриття, опустити руки і сказати, шо я нічого не вмію і не навчуся, шо в мене нічого не виходить, а всі мої зусилля розбиваються об стіну, і треба починати все заново. Лякає те, що це відчуття безвиході підступає до мене все частіше… але я завжди стараюсь знаходити причини відсунути його, прогнати, знищити і не пускати у свою голову.

Бажання завжди приводять мене до моїх страхів! Я мушу їх переступати або обходити,або робити їх вже не страхами!

Постійно доводитья чекати наслідків своїх дій – як позитивних, так і негативних! Я переконуюсь – усе вертається, повільно або швидко, рано чи пізно, я завжди отримую свій презент за вчинки. Життя, як св. Миколай. Світ, у якому ми живемо це ніби жива істота. Наприклад, у мене постійно таке відчуття. Ми взаємозалежні з ним. Він дарує нам прикрощі і радощі, і ми теж його часом розчаровуємо. Тому він не хоче відмовчуватись. Все, як має бути. Око за око, зуб за зуб. Старий завіт.

До чого я веду? До того, шо мене терзає тривога.. тривога, шо нічого не вийде, шо все пройде повз мене, шо я задовго чекаю на нагоди, задовго борюся зі своїми страхами, задового втілюю задуми і витрачаю час не на те і не тоді.

Я тримаю себе, тримаю міцно, і спрямовую туди, куди мені треба, я стараюсь не порівнювати себе з кимось, стараюсь думати і діяти, відкидати страхи і робити те, що подобаєтсья! Стараюсь бути доброю до людей, але зранку у трамваях в мене це погано виходить, я намагаюсь максимально використовувати те, що підкидає життя і рішучо відкидаюте, що мені не потрібно, навіть якшо це шось обіцяє мені великі гроші і безтурботне життя!

Я хочу йти складним шляхом, хочу подолати перешкоди, зневірюватись, опускати руки, підніматись і йти далі! Але мені так хочеться вірити, шо це все буде не дарма.

Але світ вимагає приймати себе на віру. І робити все за якимось внутрішнім відчуттям, йти за своєї пристрастю та зважати на обставини, у яких живеш..або ж іти всупереч їм.

Несплачені весняні рахунки

На початку кожного місяця, коли приходять рахунки за воду й за газ, бо за світло чомусь не приходять, я думаю про пошуки.

Згадую, що кожен місяць, я відкриваю синю поштову скриньку, і витягую звідти пахучі, свіжовидруковані рахунки, і кожен раз сплачую їх невчасно, або взагалі не сплачую.

Мене попереджають, що викличуть в суд, і припинять газопостачання. Минає 10 днів, і коли я виходжу з дому близько восьмої ранку наша прибиральниця, що розтирає бруд на сходах шваброю каже мені: «Заплатіть нарешті за утримання будинку! Або давайте мені гроші, і я за вас сама заплачу!». Такі от екстра-послуги можуть надавати прибиральниці. Дивно. А якби, і справді, дати їй тих 100 гривень. Вона дійсно заплатить, як нормальна і совісна прибиральниця, чи все-таки покладе в кишеню, і скаже наступного разу дати їй ще?

Втім, я так ризикувати не збираюсь. І так якось забагато ризикую.

Останнім часом мені здається, що я десь на межі гармонії. І навіть пошуки грошей на сплату рахунків цього не затьмарюють, навіть навпаки додають цьому особливого відчуття драйву та авантюризму.

Мене це лякає і водночас мотивує йти далі. Світ знову намагається підло мене спокусити, а потім кинути обличчям в багно. Світ – це ще той кидалово. Він ніби прибиральниця в мене на сходах, чи як комунальні служби, що погрожують судовими позовами та відключенням від послуг. 

Постійно погрожують, але нічого не стається, і ти думаєш, що це все просто текст на квитанціях. Та одного дня Львівобленерго приїжджає до тебе і каже, що відключає тобі світло, поки не сплатиш дві тисячі боргу. Так, наприклад, було із моїми сусідами знизу. Жили і раділи, що за світло не платять. Тим часом їм за це лише якісь погрози на папірчиках приносили щомісяця. А потім в один день для них все закінчилось.

Що ж, треба вчасно сплачувати рахунки.

Але з газом ще почекаю – все одно вже весна, і тепло й без нього.

Я йду за тобою! Веди.

Серце

Серце, слухай, я йду за тобою.

Веди мене, як завжди.

Ти чуєш злісно кричать за спиною?

Не зважай - їм не туди.

Ти таке наївне,

мені тебе шкода,

тому за тобою іду.

Добряче знущалася з тебе природа

і зашила у мене -

маю таку біду.

Хто ж так вчив тебе серце робити?

Йти туди, де тебе не ждуть.

Хто ж так вчив тебе боляче в грудях битись

в ребра,

ніби вони тебе жмуть.

Ну куди ти?

Куди поспішаєш так?

Зупинись! Поговорим спокійно!

Ти мені, чесно, так заважаєш там!

Через тебе я не говорю повільно!

Через  тебе я тут, а не там!

Через тебе сміття в голові.

Через тебе висіти мішкам під очима

і зморшкам з’являтися на чолі.

Через тебе - не спати ночами.

Через тебе - тікати у інші краї!

Через тебе - блукати містами,

через тебе стають чужими свої!

А ти б’єшся все! Ну з ким ти там б’єшся?

Коли виграєш той свій бій!?

Ти, серце,

керуванню не піддаєшся,

ти, серце, -  на рани сіль!

Ти, серце, - нестерпне й мінливе,

ти просто ведеш мене не туди,

але...я люблю тебе -

ти не брехливе.

Я іду за тобою.

Веди.

Вовки

Чуєш, там виють вовки

далеко - на стежці над річкою?

Читаю лінії твоєї руки

і воджу пальцем в повітрі над свічкою.

В кімнаті зібрались лише жінки,

говорять незрозумілою мовою,

гортають потерті записники,

не хочуть злякати дітей розмовою.

Так тихо, що чутно, як бджоли гудуть

у мовчазного сусіда горбатого,

і діти у ритм до гудіння сопуть -

бачать у снах дракона крилатого.

Об скелі гучно б'ється вода,

у траві цвіркуни віщують негоду.

Поблизу крихітного села

ніхто не турбує дику природу.

От і ти не турбуй мене в цій країні,

де гори пильнують за моїми думками.

Я втечу сюди якось, коли злі тіні

почнуть керувати моїми снами.

Та поки триває ця боротьба,

і поки серце бачить дорогу,

кавказькі вовки стережуть село

і відчувають мою тривогу.

Табір

Мій табір палає.

Пожежа.

Врятуй!

У дим огортає навколишні села й ліси.

Я буду чекати, біля пахучих туй.

Вони пам'ятають наші дзвінкі голоси.

Із табору винесли все, що змогли -

гітари, скрипки, книги і трохи води.

А я не взяла нічого. Залишила там усе.

Імла огортає душу. Куди нас з тобою несе?

Я опускаю руки, бо сил боротись немає.

Багаття тріщить і звуки

його

околиці огортають.

Палай, забирай назавжди

усе, що тобі віддала.

Не буду тебе гасити!

Палай, так як я палала.

Згори, мій проклятий, таборе!

Я буду дивитись усміхнено.

Хай зникне усе примарне!

Вогонь - це тепло і світло!

Осінь

Осінь, чого тобі знову треба?

Чого ти вриваєшся у мій дім?

Він знову холодний

і тут кожен за себе.

Як жити, коли поряд немає нікого, крім

стін?

Чуєш, давай говорити повільно!

Поки іде дощ та вітер дме звідусюди.

Зривай усе листя, якщо почуваєшся вільно,

коли його топчуть ранкові люди.

Та слухати не у твоїх інтересах.

Глуха і сліпа,

холодна і безсердечна.

Купую квитки у кіосках, де пахне преса -

пасажири у транспорті зранку такі небезпечні.

А хто твої друзі, осінь?

У тебе є друзі?

Ех ти, збідована поро року!

Ти ніби тролейбус, що в божевільній напрузі,

не можеш проїхати і півкроку.

Стоїш така безнадійна і вперта.

І я біля тебе сиджу,

бо правди в ногах немає.

Ти цьогоріч занадто відверта

і правда твоя мені серце крає.

Спали усе листя,

згаси багаття дощем.

Ламай дерева різкими поривами вітру.

Ми спільну мову навряд чи з тобою знайдем.

Відвертість твоя надто цінна,

тому й не потрібна.

Порятунок

Напиши мені листа

довгого

і,бажано, про любов.

Розкажи, як за твоїм вікном змінювались ландшафти

і знов-знов

тебе тягнуло змінити зачіску,

дім, професію, ім'я і номер телефону.

На твоїй вулиці такі балкони,

що там можна забувати про всі пережиті нещастя.

Подзвони мені після обіду,

коли в мене багато справ,

коли в тебе багато справ,

коли всі біжать в нікУди,

щоб продовжувати гонитву за власним хвостом.

Лист за листом оголюється каштан у мене біля будинку,

купую у магазині хліба лише половинку,

бо більше з'їсти не зможу.

Усіх тут надто багато, а мене від цього замало.

Мені немає місця серед них - загадкових і мовчазних,

владних і амбітних.

Я роздаю свої почуття шматками,

розпорошую їх дощем,

випікаю під сонцем, ніби хліб у печі.

А ви купуєте лише половинку.

Хочеться утікати,

але не втекти.

Несуть літаки у далекі східні країни.

Починаєш спілкуватися з новими людьми.

Жартуєш, стараєшся сподобатись незнайомцям

Вивчаєш нові міста, ловиш тамтешній вітер, досліджуєш

людні вузькі вулиці, випробовуєш на міцність свої нерви,

та стараєшся не надто вдивлятись у чиїсь очі у громадському транспорті.

Я не знаю, чого чекати, і як взагалі можна навчитись очікуванню,

але я впевнена - рух - це життя.

З ним і очікування коротші,

і думати про неминучі лиха стає неможливо.

Що про них думати?

Лишається просто чекати припливу, який приб'є до берега

те, з чого можна будувати рятувальний човен, чи викладати на березі SOS.

Якщо, звичайно, ти ще не втратив надій на порятунок.

И вообще не люблю хвастаться!

До Шекі довелось їхати цілих шість годин. Протягом цього часу у автобусі показували азербайджанське гумористичне шоу. З усіх слів нам було зрозуміло лише «салам», що значить – привіт, і «яхші» - добре. Тому поки весь автобус гучно гиготів і пирскав сміхом, ми сиділи з кам’яними і розгубленими обличчями, виглядаючи у вікні свою зупинку. Що більше темніло на дворі, то менш зеленими ставали краєвиди. В сутінках скелі і гори набували містичних і страхітливих обрисів, а темні зупинки серед них, навіювали тривогу і відчуття, ніби хтось зараз скаже: «Шекі», і вижене нас у густу азербайджанську ніч.
Врешті, діставшись до пункту призначення, який все-таки не був темним селищем серед скель, ми відразу пішли на консультацію до місцевих таксистів. Хто ж, як не вони знають усе про своє місто. На щастя, один з них говорив російською і розповів своєму другові, куди нас завезти. За 20 гривень, шекінець обкатав з нами півміста у пошуках хостелу, і навіть провів до рецепції. До слова, за такі гроші в Баку таксист не проїде й кілометру.

Ми поселились у Верхньому Караван Сараї. Крім того, що це хостел, то ще й історична пам’ятка. В результаті за гроші, які ми в Баку витратили на ароматерапію каналізацією, у Шекі – жили, як знатні купці 18-го століття. Після виснажливої дороги люди зазвичай хочуть спати, але нам хотілось поїсти. Ніч видалась приємно прохолодною і це обнадіювало, що ми нарешті втекли від нещадної бакинської спеки. Взагалі, чому я так хотіла потрапити в Шекі? Та бо дізналась, що це місто-побратим Жмеринки. Тієї станції, яка постійно дарує мені жадану їжу на екваторі моєї дороги додому. Чому вони міста-побратими, я не знаю, але якби в Україні був, умовно кажучи, свій Шовковий шлях, то Жмеринка була б на ньому однією із обов’язкових точок, як і Шекі на справжньому Шовковому шляхові. Серед ночі нам вдалось надибати на вузьких, забрукованих вулицях старого міста цілодобовий магазин. Продавець там розповів, що у свій час був і в Україні, і в Грузії, тому широко посміхаючись, допоміг нам закупитись для швидкої вечері.

Наступного ранку, ми спакували рюкзаки і рушили досліджувати нове місто, яке займає площу всього 9 квадратних кілометрів. Якщо у Баку на кожному кроці були чайні і автомийки, то тут замість мийок - «Xalvashi». Справа у тому, що у Шекі зберігся старовинний рецепт халви. Її вам будуть пропонувати на кожному кроці, а ви, у свою чергу не соромтесь, і обов’язково скуштуйте. Той ніжний, солодкий смак вартий шести годин у дорозі з Баку під гумористичні шоу. Також ми бачили силу-силенну глиняного посуду і багато самоварів. Крім усіх інших заслуг, Шекі вважають їхньою батьківщиною. З усіх сторін місто оточене горами, клімат тут лагідний і взагалі можна було б тут залишитись на декілька днів, щоб покататись по цьому історичному регіону, але нас чекала Гянджа.

Тому перед від’їздом ми відвідали Шекінську фортецю, покатались там на маленькому і нещасному конику, накуштувались халви і рушили до Палацу шекінських ханів. По дорозі нам пропонували зайти в Албанську церкву, але почувши, що вхід туди 80 гривень, якось перехотілось пізнавати нові релігійні споруди. Палац шекінських ханів входить у Історичну спадщину ЮНЕСКО. Його важко буде сплутати з будь-якою іншою спорудою Ще з далеку він виблискує на сонці і збирає довкола туристів. Його особливість у шебеке.

Це такі собі вітражі, які робили азербайджанські умільці без клею та гвіздків з маленьких дерев’яних детальок і різнокольорових скелець. Такими шебеке обрамлений весь палац. На жаль, всередині не можна фотографувати, і з азербайджанської промови екскурсовода було мало, що зрозуміло (тобто нічого), але враження справляє незабутнє.
На тлі цього палацу був цілий селфі-парад. Десятки дівчат із селфі-палками викручувались у різних позах біля пам’ятки ЮНЕСКО, усім своїм виглядом показуючи, як вони все-таки поважають світову історичну спадщину. Закладаюсь, що і хештег такий у своєму Інстаграмі поставлять.

Біля фортеці ми познайомились з паркувальником, що підказав нам, як дістатись до вокзалу. Так, і він теж був в Україні. До речі, у Черкасах. Під’їхав старенький ПАЗ і за 10 хв. ми вже були на автостанції. З Шекі до Гянджі близько 200 км. Цього разу я вже точно знала, скільки нам треба було їхати, і це трохи покращувало нашу орієнтацію в часі. В пошуках їжі перед відправленням, нас запросили на кутаби, запевнивши, що це суто шекінська страва, що готується дуже швидко. Мені, до речі сподобалось, поки Гога не спитав, чиє там м’ясо. Шекінець почав розповідати про якийсь жир корови і барана, але добре, що в той час, я вже доїдала свою порцію. Насправді, ж кутаби бувають не лише м’ясні, а й із зеленню, гранатом, гарбузом, сиром чи цибулею. І то був не жир, а баранячі тельбухи чи просто баранина. Словом, обов’язково спробуйте, якщо раптом буде нагода.

Ці дві години в дорозі до Гянджі були, мов дорога в пекло. З наближенням туди, ставало спекотніше, і спекотніше, дув гарячий вітер, а всі вікна у маршрутці були відчинені. Я намагалась спати, але крізь сон бачила, як бабці, що сиділа навпроти шторка невблаганно шмагала по обличчі, а вона далі сиділа, ніби боялась вступити з нею у двобій. Врешті, я не витримала, зав’язала той зловісний шматок тканини і сіла на місце. Всі здивовано подивились у мій бік, а бабця вдячно кинула на мене поглядом. Я ж далі продовжила мучитись і ловити усю пилюку, що залітала крізь вікна у маршрутку. Прибуття в Гянджу – культурну столицю Азербайджану - пройшло повз нас. Коли всі вийшли, ми далі сиділи на задньому сидінні. Водій вказав на вихід. На нас напали два таксисти, але було не до того. Чесно кажучи, планів на Гянджу я не будувала. Тобто, знала, що туди втраплю, але на що буду дивитись спланувати не встигла. Відпочивши, ми відправились на залізничний вокзал, взяти квитки до Тбілісі. І це був не просто вокзал, а якийсь палац, де кожні 15 хв. техперсонал натирав до блиску, і без цього блискучу підлогу. До потяга залишалось близько 20 годин, а сил на цей час не було взагалі. У вухах досі гудів вітер, і я підозрюю, не просто гудів, а переганяв пилюку, яка там назбиралась. Та за дві години релаксу у палаці-вокзалі, ми вирушили досліджувати Гянджу. Запитавши дорогу у чоловіка, який ремонтує взуття, ми потрапили у центр, як не важко здогадатись, на проспект Гейдара Алієва, де стояв пам’ятник…так правильно – Гейдару Алієву.

Далі ми вийшли до пішохідної вулиці, де сили нас знову покинули. Натомість, до нас прийшла бабця і сіла поряд. Гога запитав, чи знає вона російську і раптом вона відповіла чистою, без жодного натяку на акцент російською мовою. Виявилось, що їй 82 роки, і колись вона викладала російську мову в місцевому виші. Взагалі про цю жінку можна робити окрему історію, але можу сказати, що людина повністю задоволена своїм життям. Хвалилась своїми дочками і внучками, згадувала про свою строгу бабусю-гречанку і чоловіка, з яким прожила 52 роки разом. Зараз вона кожного дня приходить сюди, щоб поспілкуватись з подругами. І якраз, ніби почувши нашу розмову, прийшла маленька бабця, яка розмовляла лише азербайджанською. Та це не завадило Гогі через перекладача дізнатись в неї, що таке любов, як вона оцінює своє життя, якою має бути справжня людина і ще купу фактів, які вона охоче розказувала. За 15 хв. до нас підійшла дочка, про яку ми вже знали на початку розмови. Вона жила деякий час в Грузії, тому була рада бачити когось звідтіля. На цьому наш парад знайомств не закінчився. Прийшла ще одна з подружок нашої нової знайомої – Тамара. Вона також викладачка російської мови та літератури. Коли жінка дізналась, що нам так довго чекати потяг, то відразу запропонувала перебути цей час у неї. Гога скрипів зубами, але сказав, щоб це вирішувала я, а я, у свою чергу, від таких запрошень не відмовляюсь. Ми домовились, що поїдемо у парк ім. Гейдара Алієва, а потім повернемось до неї. Тамара показала нам, де вона живе. Її будинок розташований біля місцевого театру. Дорогою туди вона розповіла, що її дід був беком Гянджі ( це, як у нас князь), тому тут її всі звуть: «Мамочка». Один із її синів президент азербайджанського КВН, другий – працює на телебаченні, а третій у карному розшуку. Люди різного віку вітались з нею, але особливо тепло обіймали її учні. Було видно, як вона любить своє життя. Тамара показала свою квартиру, познайомила зі своїм псом і котом. Її домівка була схожа на ті апартаменти, які я знімаю у Львові – ті ж високі стелі, пічки, але удвічі більші. Тобто цілих 6 кімнат для однієї Тамари.

Після оглядин ми вирушили в парк ім. Гейдара Алієва, бо наші нові друзі запевнили, що ми маємо там побувати. Довго ми прямували через темні вулиці, але коли виїхали на міст, то очам відкрилась грандіозна, яскраво освітлена арка, через яку був вхід у парк. Мені це нагадало Тріумфальну арку у Парижі, але чого тільки не побачиш у парку ім. Г. Алієва. Наприклад, тут є своя міні-копія Колізею, водойма, що просто кишить декоративною рибою. Враження, ніби щось переплутали - і спочатку в яму закинули багато риби, а потім залили її водою, а не навпаки. Назад ми дістались на таксі, бо ризикували заблукати. Тамара прийшла до дверей одночасно з нами, і відразу заходилась показувати нам фотографії своєї сім’ї і розповідати вже більш розширені історії своїх дітей. Далі вона ввімкнула телевізор і сказала:
-Во, у нас каждую неделю показывают, как празднуют День Рождения какого-то певца.
-И хватает же у вас на каждую неделю артистов? – здивована запитала я.
Щоб ви розуміли, це схоже на Голубий вогник, але кожного тижня. Коли заграла грузинська пісня Тамара увірвалась у кімнату, і почала із запалом танцювати, запрошуючи нас до танцю. У процесі вона давала Гогі зауваження і виправляла його рухи, вказуючи на мене:
-Она украинка лучше тебя грузинские танцы умеет танцевать. Тебе не стыдно?
Потім Тамара розповіла, що кожного дня п’є 100 грам горілки, як ліки. Колись не пила, але одного разу їй порадили так робити, і справді почала краще себе почувати. З цими словами вона пішла в магазин, не дочекавшись нашої відповіді.
Тим часом у двері постукали. Якийсь чоловік хотів увійти, але ми йому відмовили. Він теж був здивований що у Тамари в хаті двоє незнайомців, які його не впускають. Потім ми дізнались, що це був народний артист Азербайджану, відомий співак – Теймур Амрах. Він був радий нас бачити. І як тільки Тамара оголосила його звання, показав свої кліпи на Ютубі, а потім різко закрив це віконце зі словами:
- Вообще не люблю хвастаться.
Все, що відбувалось у Тамари в квартирі здавалось сном, який ніяк не міг закінчитись. Сюди увійшли дві дівчини. Сіли на диван і кокетливо дивились на 50-річного Теймура, який не любить хвалитись. Коли вони пішли, він сказав нам:
- Хотели со мной сфотографироваться. Не люблю этого. Зачем эти фотографии. Потом будут какие-то плохие коментарии. Ужас.
-А Вас на улицах узнают?
-Я тебя умоляю…конечно, не люблю хвастаться, но спокойно бы Вы со мной по Гяндже погулять не смогли. Вообще сам здесь не живу. Так приехал в гости. К Тамаре вот. А вы что здесь забыли?
- Путешествуем. Познаём новую страну.
- Я бы на вашем месте сюда не ехал. Вообще время такое, лучше никуда не ездить. Вот, будьте осторожны, не скажу, что люди у нас плохие, есть хорошие, но держите крепко свои вещи. Украдут ещё. Всякое быть может. А вы были на Гёйгёле?
-А что это?
- ОБоже мой! Вы не были на этом озере. Если бы я знал, что вы приедете, мы бы немедленно туда отправились. И проблем бы не было с пропуском.
- А что, вас там все знают?
-Не знают, но провели бы с кортежем и пожелали счастливого пути. Не люблю хвастаться вообще-то.
На кожне його «не люблю хвалитись», у мене мимоволі виринала посмішка. Зовсім не зла, а справді щира. Бо він був такий милий у своєму самомилуванні.
- Вот посмотрите на этот колхоз, - вказував він на телевізор, де святкували чиєсь День Народження.
-Вам не нравится?
-Ну, как они поют. Вот, когда я был в жюри на одному конкурсе, то всегда не нравилось мне, когда с таким усилиям поют. Голос должен литься легко. Вот так.
І тут Тимур взяв якусь з улюблених нот своїм ледь не оперним голосом, а Тамара з Гогою в цей час уже пили за материнську любов і братерство кавказьких народів.
- Это я еще не старался, - поправив Теймур футболку, - вот, знаешь, ты очень красивая. Я редко говорю такое, но у тебя такое приятное лицо и улыбка, что хочется с тобой общаться. Такое приветливое. Но вот вижу в шортиках ходишь, здесь такого не понимают, плохо смотрят, знаешь, но тебе очень идёт.
Так-так, мені робив компліменти сам Теймур Амрах, це вам не жарти.
- А почему вы так любите Путина? – раптом випалив йому Гога.
- ЧТО?? КТО ЛЮБИТ ПУТИНА? МЫ? ЄТО НАША ВЛАСТЬ. А ЭТО, ДОРОГОЙ МОЙ, НЕ ОДНО И ТО ЖЕ! – чи то образився чи то просто підвищив голос Теймур, - ПОВЕРЬ, МЫ, КАК НИКТО, БОЛЕЕМ ЗА УКРАИНУ, ЗА ТО, ЧТОБЫ У НИХ ПОЛУЧИЛОСЬ ВСЁ, ВЕДЬ В КАРАБХЕ КТО ВОЮЕТ? Думаешь, армяне и азербайджанцы? НЕТ! ТАМ ВОЮЕТ РОССИЯ! ПУТИНУ НЕ ВЫГОДЕН МИР МЕЖДУ НАШИМИ СТРАНАМИ! ТАК, ЧТО У НАС ВСЕХ ОДИН ВРАГ. И МЫ ВРАГОВ НЕ ЛЮБИМ! – закінчив він свою промову.
І це було реально сильно.
- Кто вас на вокзал довезёт?
- Я договорилась со своими таксистами, - відповіла Тамара.
- Я бы твоим таксистам не доверял. И долма сегодня не такая вкусная, как всегда, ты же можешь лучше. Совсем разленилась.
Теймур почав комусь телефонувати і за 20 хв. на порозі стояв середнього зросту чоловік.
- Это внук народного артиста! – урочисто проголосив Теймур. – И не просто артиста, а ещё и режиссёра. И он завезёт вас на вокзал в 2 часа ночи, - уже менш урочисто додав він.
Чоловік кивнув у відповідь. Узяв в Тимура гроші і пішов.
- Вот это я наелась, - відсунулась я від столу.
- А я нет, потому что Тамара не старалась. Буду уходить, чтобы нормально пожрать. Вот мой номер. Когда будете в поезде позвоните, ведь я очень волнуюсь за вас.

Коли Теймур пішов, то Тамара розповіла нам, що він сирота, і його доля склалась доволі важко, але людина він дуже добра і чуйна. І насправді, навіть без її коментарів, я це помітила. О другій ночі, коли Тамарі на голову впав годинник, який Гога вішав за її проханням декілька годин тому, за нами приїхав внук народного артиста. На вокзалі ми попрощались з Тамарою і пообіцяли, що обов’язково ще заглянемо в Гянджу на триваліший термін. В очікуванні потяга, я кормила собак і котів розталим шоколадом і зіпсованим мисливськими сардельками, які купувала ще в Шекі. На цю трапезу прийшли подивитись всі охоронці вокзалу. Спостерігали вони за цим з посмішкою. Напевно, теж їсти хотіли. Потяг запізнився. Ми увійшли в плацкартний вагон, де працював кондиціонер, а видана нам постіль була пахуча і розмальована символікою тутешньої залізниці. У нас були дві бічних полиці. Гога, який ніколи в житті не їздив у плацкарті, і мав спати зверху, запитав:
- А где будешь спать ты?
-НА СТОЛЕ! – не вагаючись відповіла я і швидким рухом склала собі ліжко.
Сказати, що він був здивований, це те саме, що промовчати. Для нього це була ледь не магія.
«Теймур, мы уже в поезде», - написали ми йому.
«Счастливо. Я очень рад», - миттєво відповів Теймур.
Так завершилася поїздка в Азербайджан. Країну, де чай п’ють частіше, ніж воду, а вітри можуть надовго залишитись у твоїй голові.
«И вообще не люблю хвастаться», але моє рішення переїхати Азер з сходу на захід – це була чудова ідея.
І в Гянджу до Тамари треба б повернутись, бо ж на озері Гьойгьоль так і не побували.