Їсти життя. Роздуми родом з 2017-го

Я хочу їсти життя! Хочу гребти все, що можна, аби встигнути відчути-побачити-прожити кожен момент, який мені приємний і потрібний.

Мені хочеться знати наперед, хочеться передбачувати свої злети, і ще більше падіння. Мені хочеться вчитися і рости, здобувати новий досвід і знайомитись з потрібними і цікавими людьми. Хочеться розширювати свій світогляд, працювати, бути причетною до перспективних проектів і справляти враження на всіх – друзів, колег, ворогів і конкурентів!

Хочеться робити помилки, щоб вчитися їх не робити! Хочеться вляпатись в авантюру і вийти сухою з води!

Хочеться робити чиєсь життя кращим, змінювати те, що можу змінити і бути гордістю для себе і своїх близьких!

Я хочу дивувати і перевершувати очікування! Хочу падати на дно, і потім неочікувано, навіть для себе, випливати на поверхню із ще більшою силою!

Хочеться хапатись за все і йти вперед, летіти, бігти, гребсти, аби тільки встигнути і не пропустити, той час і те місце!

Я уявляю себе автомобілем, як мій молодший брат! Він часто каже, шо він Камаз або Тойота.

От і я уявляю себе автівкою, шо мчить по трасі! Я йду на обгін, і це завжди ризик зіткнутись з кимоь на зустрічній! Я вичікую моменту, скидаю швидкість і знову її набираю! За останній час, мій ритм життя справді нагадує мені рух забитою трасою, десь до прикладу на Вінницю! (UPD:зараз там вже гарна дорога). Паскудна дорога, туман, ніч, купа вантажівок, які тягнуться підгору, і ти мчиш до своєї точки призначення. Іноді за правилами, іноді ні, зупиняєшся на заправках, говориш із далекобійниками, робиш перерву на каву і сніданок, але з дороги не звертаєшся. Часом, я думаю, що взагалі, весь сенс цієї дороги не у точці призначення, а у русі. Дорога заради дороги. Ти мчиш – саме тому відчуваєш на смак життя.

Мені хочеться вірити у своє значущість, у важливість того, що я роблю і бачити, що ці дії справді несуть користь мені і світу! Пафос власної космічної місії, часто межує із бажання кинути все і виїхати в Монголію. Мені часто хочеться здатися, мені часто хочеться злякатися, забитися в куток і не вилазити із свого укриття, опустити руки і сказати, шо я нічого не вмію і не навчуся, шо в мене нічого не виходить, а всі мої зусилля розбиваються об стіну, і треба починати все заново. Лякає те, що це відчуття безвиході підступає до мене все частіше… але я завжди стараюсь знаходити причини відсунути його, прогнати, знищити і не пускати у свою голову.

Бажання завжди приводять мене до моїх страхів! Я мушу їх переступати або обходити,або робити їх вже не страхами!

Постійно доводитья чекати наслідків своїх дій – як позитивних, так і негативних! Я переконуюсь – усе вертається, повільно або швидко, рано чи пізно, я завжди отримую свій презент за вчинки. Життя, як св. Миколай. Світ, у якому ми живемо це ніби жива істота. Наприклад, у мене постійно таке відчуття. Ми взаємозалежні з ним. Він дарує нам прикрощі і радощі, і ми теж його часом розчаровуємо. Тому він не хоче відмовчуватись. Все, як має бути. Око за око, зуб за зуб. Старий завіт.

До чого я веду? До того, шо мене терзає тривога.. тривога, шо нічого не вийде, шо все пройде повз мене, шо я задовго чекаю на нагоди, задовго борюся зі своїми страхами, задового втілюю задуми і витрачаю час не на те і не тоді.

Я тримаю себе, тримаю міцно, і спрямовую туди, куди мені треба, я стараюсь не порівнювати себе з кимось, стараюсь думати і діяти, відкидати страхи і робити те, що подобаєтсья! Стараюсь бути доброю до людей, але зранку у трамваях в мене це погано виходить, я намагаюсь максимально використовувати те, що підкидає життя і рішучо відкидаюте, що мені не потрібно, навіть якшо це шось обіцяє мені великі гроші і безтурботне життя!

Я хочу йти складним шляхом, хочу подолати перешкоди, зневірюватись, опускати руки, підніматись і йти далі! Але мені так хочеться вірити, шо це все буде не дарма.

Але світ вимагає приймати себе на віру. І робити все за якимось внутрішнім відчуттям, йти за своєї пристрастю та зважати на обставини, у яких живеш..або ж іти всупереч їм.