Відкривавшись один одному, ми відкривали світ.

Поки я спала, Гога добирався до Баку з Тбілісі швидкісним потягом. Не знаю, що прийшло йому в голову, але він взяв з собою вірменське вино. Для азербайджанських прикордонників – це рівнозначно смертному гріхові, тому потяг разом з Гогою благополучно затримали на годину. І поки всі пасажари здивовані і сонні уявляли собі банду наркодиллерів у одному із вагонів, то у грузина забирали пляшку вина.
-Ты же грузин! Зачем тебе армянское вино в Азербайджане? У тебя что своего нет? -із подивом та явним акцентом запитували митники.

Після запальних діалогів і спроб Гоги зробити з вина подарунок, а не заборонений товар, азербайджанці відпустили потяг разом з грузином, але без вина. Цей інцидент не позбавив його хоробрості їхати далі на зустріч пригодам. У потязі він встиг познайомитись з трьома азербайджанцями, що їхали додому в Баку. Після конфіскації вина, Гога, щоб заспокоїти нерви і потоваришувати, пригостив сусідів чачею, яку їм довелось пити з кришечки. Думаю, це їх і зблизило.
Врешті-решт, Гога теж знайшов собі, а в перспективі і нам, поводирів. Двоє з них працюють в нафтовидобувній компанії. І десь в цьому місці наші з ним шляхи перетнулись. Відразу, коли я заїхала в хостел, то попередила адміністратора (дивно саме так його називати), що в 7-ій ранку має приїхати грузин. Той кивнув, що зрозумів мене. Але зранку мене розбудив наполегливий стукіт в двері. Відчинивши, я побачила азера, Гогу і якогось чувака в окулярах. Азер насторожено дивився на мене, і вказав на Гогу поглядом:
- Ты знаешь этого?
- Ну да…я же говорила вам, - сонно відповідала я.
- Точно знаешь? – не вірив мені азер, бо подумав, що я спросоння можу щось переплутати, і оглядав з голови до ніг Гогу,ніби прикордонники передали йому інформацію про вірменське вино.
З таким азербайджанцем на сторожі, можна бути спокійною. Словом, безпека понад усе, як на кордоні, так і в хостелі. Трохи перепочивши, ми пішли просити свій сніданок, що входив у вартість хостелу. Жінка, що взагалі не розуміла російської, принесла чай у спеціальних склянках. Вони називаються армуда. Формою нагадують на грушу, а цей фрукт азербайджанською називається армуда. Поки ти не перевернеш армуду догори дном, то кожного разу, як твій чай закінчуватиметься, тобі доливатимуть ще. Це мені не абияк сподобалось. Бо в нас я постійно не напиваюсь одною склянкою чаю, а тут такої проблеми не було. Крім цього принесли ще сир, варені яйця, масло і помідори

. Хоча мене це не цікавило, бо я сиділа і насолоджувалась чаєм із армуди. Врешті нам довелось вийти з хостелу, бо нас вже чекали Гогині попутники. Точніше один з них, якого звуть Славік. Він залюбки зголосився провести нам екскурсію містом, а потім відвести до своїх друзів у паб. Та спочатку, ми мали з ним зустрітися. Здавалося б, що тут такого, визначити місце і прийти туди. Славік казав чекати біля Медузи. Так він називав культурний центр ім. Гейдара Алієва. Як виявилось потім, в Азербайджані його іменем називають усе - від аеропортів до площ та вулиць. До Медузи нам дійти вдалось, вона була неподалік нашого хостелу. Дорогою на кожному кроці нам зустрічались мийки автівок. Потім Славік розповів, що тут це доволі прибутковий бізнес. 

Я декілька разів ледь не врізалась в дерево. Вони ростуть прямо посеред пішохідних доріжок. Я й у Львові не надто добре тримаю рівновагу серед стовбів на Городоцькій, а тут дерева посеред тротуару виростають. Та слід сказати чудові дерева - мої улюблені сосни. Побачивши Медузу, ми вирішили перейти дорогу, як охоронець суворо помахав головою. Потім я звернула увагу, що всі автомобілі поліція скеровувала в об’їзд, а пішоходів просили перейти на другий бік дороги. Я спробувала сфотографувати Медузу, але і тут азери дуже уважні до безпеки, помахали мені рукою і попросили йти геть. Вся справа в тому, що в цей день там мали зустрітись їхній президент -Ільхам Алієв, Володимир Путін та президент Ірану чи Іраку. Проте, поліціянти заспокоїли, що завтра ми без проблем може підійти сюди, але от сьогодні така біда, мовляв, самі в шокові.  У нас не було інтернету на телефоні і азербайджанського номера Славіка. Нас зв’язував лише Фейсбук. Довго шукаючи вільний ва-фай біля Медузи, і розпитуючи людей про нього, ми почали шукати кафе. Ідучи вниз по вулиці Тебріз біля культурного центру, ми побачила позначку «Wi-Fi», і не довго думаючи, увійшли в ту чай-хану.

Нас зустріло 4 пари очей чоловіків, що грали в якусь гру. Зал був заповнений кабінками, що були відгороджені від людських очей коричневими полотнами. Нас запросив в одну з них худорлявий хазяїн закладу у потертих джинсах та спортивній футболці. Ми боязко сіли і замовили чай та воду, просто щоб зв’язатись з Славіком і сказати йому, де нас шукати. Як тут хазяїн вийшов з чай-хани, і повернувся з пляшкою води, а пізніше приніс півторалітровий вінтажний чайник, разом з шоколадом, лимоном і цими ж грушоподібними склянками. Але це стало нам в пригоді, бо Славік довго не міг второпати, як ми туди забрели. Врешті знайшов нас і ми попрямували в підземний перехід. І тут! Тут! Мені - людині, що звикла до переходів, де можна запастись біжутерією, книгами і ще й перехопити чогось смачного(або не дуже), відкрився не перехід, а холл царського підземного палацу, повністю виконаний з мармуру. В підлозі я бачила відображення своїх здивованих очей, а через кожні 20 метрів стояли камери.

– Мы как-будто где-то в Пентагоне. – прокоментував побачене Гога, який в Грузії теж такого не зустрічав.
–Приготовтесь, здесь всё делают с мрамора…или стекла.
Метро нагадало мені Київ, і те, як я спізнювалась на літак, благаючи потяг в районі Видубичів прискоритись. Від нашої станції потрібно було проїхати досить довго. Система в метрополітену тут така: 40 копійок -один проїзд. Можеш купити собі одноразову картку і покласти туди певну суму грошей, яку плануєш витратити на метро сьогодні, бо вона дійсна лише один день, ну а можеш придбати таку, якою користуються місцеві. 40 азерських копійок – це близько 6 гривень. Іноді нам допомагали перехожі і платили за наш проїзд, а одного разу нам таки довелось купили картку. Попереджаю, що Баку доволі дороге місто.
Але повернемось до нас, які доїхали до Старого Міста. Сама станція так і називається – İçəri şəhər(Ішері шехер). Славік повів нас до фортеці, яка завдяки догляду та реставрації ще встигла зберегтися. Всі історичні пам’ятки тут поряд – і Шемаханські ворота, і палац Ширваншахів, і лазні Ширваншахів, і купа всього іншого.

Раджу побродити там вузькими вуличками, але краще робити це ввечері, бо в обід тут така спека, що хочеться вливати в себе кожну секунду літрами холодну воду, але місцеві прямо в обідню пору розпивають посеред вулиці гарячий чай. Від старого міста ми попрямували до затишного парку, де висаджено багато екзотичних дерев, а далі відправились на Приморський бульвар. Туди мені хотілось найбільше, бо це ж було нове море у моєму житті – Каспійськеее. Довжина бульвару близько 25 км, але ви це й так прочитаєте у Вікіпедії. Перше, що ми побачили – це яхти. 

–Здесь яхт-клуб.
– А это что? Летающая тарелка? – вказувала я на будівлю, що реально нагадувала космічний корабель прибульців.
– А что так похоже?
– Будто весь Азербайджан собираеться вилететь на другую планету.
– Было бы неплохо, но это бизнес-центр. Когда его закончат, он будет похож на Лилию.

Славік розповів, що тут в будовах міряються силами з Дубаї. Хочуть зробити Баку максимально схожими, але водночас кращими за них. А ще зі скла будують, бо інші будматеріали недовговічні у їхньому кліматі. Тут же постійні вітри і море. Будинки на піщаній основі не стоять більше за 10 років. Саме тому почали будувати зі скла та заліза. Також Славік розповів, що в Азербайджані скидали Ленінів по всій країні та проводили декомунізацію.
«Вы никогда не заблудитесь в Баку. Выезжаете из аэропорта Гейдара Алиева. Едете по проспекту Гейдара Алиева, сворачиваете на улицу Гейдара Алиеве, и дальше выезжаете на площадь Гейдара Алиева», - відповідав на мої запитання про однойменні назви всюди Славік і додавав, що зараз країною керує син Гейдара, а далі скоріш за все буде внук. За те, що хочеш своєї правди, чи бажаєш когось викрити, тебе тихо посадять в тюрму. Так тихо, що навіть ніхто не дізнається. Спочатку попереджають просто, а потім раптово знайдуть велику кількість важких наркотиків вдома. Словом, про такі от речі ми спілкувались, йдучи вечірнім бульваром, до речі найдовшим у Європі. Купатись тут не можна. Для цього треба їхати на пляжі за місто, що ми пізніше й зробили. Та й не треба тут купатись, вода брудна, але з пірсу видно стаї риб. Багато тут симпатичних вуличних музикантів, і чудово видно Вогняні башти. Зараз це стало візитною карткою міста. І вони справді варті уваги. Заворожують, одним словом.

«Кто выше, тот лучше», - каже Славік, розповідаючи про площу прапора в Баку. Справа у тому, що це найвищий у світі флагшток. Його довжина рівна довжині футбольного поля. До цього тут вже був досить високий прапор, «но решили, что не достаточно высоко». На тій же площі є герб та слова гімну, а під прапорм ще й музей. Та слід віддати належне, він має такий помпезний та ефектний вигляд. Коли ти в’їжджаєш у вітряне Баку, то перше, на що звертаєш увагу, це на прапор, який жваво розвівається на вітрі над Каспійським морем. Також з бульвару видно Crystal Hall, де відбувалось Євробачення, а якщо ви прихильник килимів, є музей, присвячений їм.

Зізнаюсь чесно, ми весь бульвар не обійшли і відправились до друзів Славіка в паб. Там нас чекала інша, зовсім не туристична сторона Азербайджану. Це була проста забігайлівка, схожа на ті, що є у нас біля вокзалів, до речі, у ній я не побачила жодної жінки. Славік відвів нас на другий поверх і пішов за пивом. Там нас вже зачекались Гогині попутники. Перший з них – це Ігор, якого я бачила зранку. Зовнішності зовсім не місцевої. Більше схожий на росіянина чи українця, ніж на азера. Він працює аквалангістом. З пояснень, шукає під водою нафту. Наш Славік теж працює на нафтову компанію, і має доволі нетипові для цього регіону вузькі очі, акуратний ніс та тонкі губи. Взагалі не схоже на опис типового кавказця. Наступний наш друг – Анар, чия теща з Івано-Франківська, в якому він жодного разу не був, але любить Україну на відстані за вареники і борщ. Як бонус, його батько досконало знає грузинську, і обожнює цей народ( тут ми і розбили стереотип, що грузини та азербайджанці не долюблюють один одного). Тому ми з Гогою всім дуже сподобались. Славік приніс фірмове пиво – Хірдалан. «Оно психотропное», - попереджав нас Ігор, - «как-то после него я проснулася в лесу». До пива харизматичний та усміхнений офіціант приніс нам сир сулугні у фретюрі і варений солоний нут. Славік відразу розім’яв у руці лимон і полив сулугуні соком.
«Треба дати ідейку у львівські паби». – прийшло мені в голову.
Почалися розмови, Хірдалан лився рікою,а наші друзі замовили нам долму – національну азербайджанську страву. Вона буває різна – баклажанна, помідорна, у виноградному листі або в перці. Та, що у виноградному листі схожа на наші голубці, але замість капусти – лист молодого винограду. А інша схожа на те, як у нас фарширують перець, лише тут почали фарширувати за таким самим принципом і решту овочів. Особливо вона смачна із сметанково-часниковим соусом. Хлопці казали, що не розуміють цієї війни між кавказькими народами за страви. Бо ж всі були поряд, і тому такі схожі.

- Какая вообще разница, кто придумала запихать в тесто сыр, а кто мясо? - посміхався Славік.
Так ми сиділи дуже довго, шукаючи спільне і відмінне в наших життях, запитуючи про те, чого не знали, і розбиваючи власні ілюзії та уявлення про стан речей у країнах. Між тим Гога просив всіх їхати в Грузію до нього в гості. Це був один із тих вечорів, які важко описати. Зібрались люди, які бачать один одного вперше, але не бояться відкриватись і ділитись тим, що у них є, бо відкрившись один одному, ми відкривали себе світу, який потім обов'язково віддячить нам безплатними проїздами в метро, люб’язними таксистами та вчасними потрапляннями у потрібне місце в потрібний час.Так ми домовились з нашими друзями, що завтра зранку ми зустрінемось біля Медузи, й Ігор повезе нас в історико-етнографічного заповідника «Гобустан», звідки можна буде гайнути на вулкани, що вивергають з себе бруд.

Секретарка Івана Андрійовича

Якщо ви вирішили їхати в Азербайджан, то перше, що я вам скажу – це приготуватись до тисячі докорів та погроз щодо вашої поїздки. «Там небезпечно», «Там війна», «Там мусульмани», «Та, шо там робити взагалі». Підтримали мене в ідеї поїхати туди лише декілька людей - одна з них родом з цієї країни, а решта, бо хотіли магнітиків на холодильник. 

Я набила рюкзак під зав’язку усім необхідним, і відправилась в ту далеку, і за словами мого оточення, небезпечну країну. Літак, як літак, але мені знову фартануло втрапити на місце біля вікна, це при тому, що я забрала останній квиток. Біля мене сидів худорлявий і майже беззубий чоловік. Він ледь чутно запропонував мені закинути рюкзак на верхню полицю. Я кивнула, шо не проти його допомоги, і він здійснив цю маніпуляцію. Власне, саме з неї почалось наше знайомство. Знаєш, я багато бачила за ці якихось 20 років, але ніколи не чула закарпатської говірки з азерським акцентом. Справа в тому, що з Іваном Андрієвичем (так його звали) ми говорили російською, але потім я почула від нього: «Ну, я закапчав куртку». І мене осінило: 
-Ви знаєте українську? 
Чоловік здивовано подивився на мене, і сказав: «Но, йоу, знаю». Мені, людині, що жила три роки із закарпатцями, відразу стало все ясно, навіть до того, як він сказав, що жив у Мукачеві. Іван Андрійович всю дорогу соромився свого запаху з рота, і божився мені, що не пив до цього 16 років, але от в Україні на Закарпатті пив 20 днів підряд. Чому ж не повірити бідному азербайджано-закарпатцю? Але це ще не все. Дядя Ваня, так він себе називав, бідкався про те, що на митниці в нього відібрали дві трилітрові банки вина, і пару блоків сигарет, але це не біда, бо інші три блоки він все-таки зберіг. Що ж крім того, я дізналась, шо буквально на днях він розлучився зі своєю дружиною Мариною Андріївною, і тепер він абсолютно вільний чоловік. От, каже, що їхав у потязі з трьома жінками: "Отакими!" - розводив він руками в районі грудної клітки, і зачіпав свого сусіда з боку. І знову ж нагадував мені, що не пив до цього 16 років, і з величезним подивом казав, що ці жінки напоїли його і мучили всю ніч, саме тому він такий стомлений і несе від нього спиртом. Спочатку, дядя Ваня казав, що буде спати, але мої пізнання про Закарпаття, видно, додали йому бадьорості. Тому я почула розповідь про сина Пашу, про роботу, і про те, що живе він в Хачмазіі, і їхати йому від Баку ще далеко, але його чекають в аеропорту родичі, і я обов’язково почую, як вони радісно біжать і кричать: «Дядя Ваня-Дядя Ваня». Я вже уявляла, як натовп закарпатських азерів біжить з розкинутими руками через натовп людей і викрикує його прекрасне слов'янське ім’я. Крім цього Дядя Ваня, сказав мені, що в разі чого, для його родичів та випадкових перехожих – я його секретарка. Ну хіба жаль побути секретаркою Івана Андрійовича, що все своє життя пропрацював на будовах? Тим більше, секретаркою мені не приходилось бути ніколи. На цьому і порішили. До речі, на рейсі, яким я летіла, хоч він був і економ-класу, нам принесли вечерю. Іван Андрійович, як досвічений пасажир азербайджанських авіаліній, почав інструктувати мене, що відбувається. Спочатку, він казав, що їсти не буде, але, коли стюардеси підійшли ближче, то взяв собі те ж, що і я. 

Дядя Ваня був надійним попутником. Він розказав мені, що в Азербайджані слід бути стриманою, і вдягати довші шорти та спідниці, бо «будуть погано дивитись», попередив, щоб я мала на увазі, що в туалетах може не бути туалетного паперу, бо тут після випорожнення миються зі спеціального глечика, який має назву афтафа, а не вдаються до паперу. 

Багато моїх запитань Іван Андрійович ігнорував і далі продовжував говорити про те, що вони з жінкою жили в різних населених пунктах. Вона жила в селі і працювала там охоронцем, а він на будовах у Львові, чи ще деінде. Ну, і якось він приїхав до неї, раптово, знаєш, хотів зробити сюрприз, і щось сталось, чи то він дізнався про коханця, чи то відбулась іще якась трагічна подія, але потім вони розлучились. Часом, дядя Ваня збивався з толку і губився у спогадах, як наслідок,  я заплутувалась у його словах і думках, а іноді я просто дрімала, і покидала наш діалог, хоча Іван Андрійович швидко повертав мене назад. Так, він взяв на себе почесну місію відвести мене з аеропорту в хостел, хоч і не надто добре знав Баку. І до того ж запевнив, якщо щось станеться, то він обов’язково відвезе мене у готель, де у нього президентська охорона. Літак запізнився. Ми прибули в Баку близько третьої ночі, і один з пасажирів заговорив до дяді Вані:
- Ну что, тебе еще до Хачмаза ехать часа 2. А я уже дома
- А ето моя сєкрєтарша.
- Да?
- Да. Доеду.
В аеропорті нас чекав хлопець шістнадцяти років, він сором’язливо посміхався дяді Вані, або мені, і ми вийшли з приміщення. До нас підійшов повний чоловік - Іван Андрійович дістав із чорного пакету для сміття три блоки цигарок,  з виглядом, ніби дістає три мільйони доларів зі шкіряного кейсу, і віддав йому. Далі прийшов низького зросту азер і заговорив на чистому закарпатському говорі. Сказати, що я здивувалась, це не сказати нічого. Життя постійно підкидає мені дивовижних і колоритних людей з цього краю, і бачу, навіть в Азербайджані вони мене не оминули.
- Ето моя секрєтарша, - поважним голосом сказав Іван Андрійович
Низький мужик зміряв мене поглядом і почав російською щось розпитувати, як його зупинив дядя Ваня.
- Та вона наша, мож, говорити нормально.
- А. Ну йоу. Куди їдемо? Ми своїх земляків нє бросаєм.
Я показала їм записану в блокноті адресу і попросила телефон, щоб подзвонити в цей хостел. Там мене чекали, судячи з бадьорого, хоч і грубого голосу. Ми загрузились в 15-ту, де нас чекали ще його жінка, яку він звав Малишка і маленька дочка. Її вираз обличчя не змінювався всю дорогу. Було враження, ніби ніби її одного разу здивували, і її очі досі в цьому стані, щоб не сталось, хоча все обличчя змінює емоції. Земляк, запевнив, що доороги не знає, але обов’язково знайде. От поки ми їхали й Іван Андрійович розповідав своєму родичу те саме, що мені в літаку, я вдивлялась в нічні краєвиди. Ще з літака, коли я побачила величезний клапоть землі, що так магічно світився, і це світло відбивалось у водах Каспійського моря, я зрозуміла, що не пожалію про свою поїздку сюди. 
Дорога від аеропорту ім. Гейдара Алієва( приготуйтесь, що в Азері є сила-силенна місць імені Гейдара Алієва) була як полотно, і я вдивлялась у незнайомі букви, тим часом закарпатець гнав у бік міста, бо до нього було близько 30 км. Взагалі звідти можливо доїхати на таксі, а в денний час, на маршрутці, але мені ось так пощастило. Виявилось родич дяді Вані прожив все життя у Мукачеві, а тут лише близько трьох років, хоч взагалі за національністю він азербайджанець. Я не вникала в деталі, чому так сталось, але маєм, що маєм. 

Ми зупинялись біля кожного перехожого( скільки їх було о пів на четверту ранку) і запитували дорогу, в перервах між цим Іван Андрійович просив купити йому пива, і всю відповідальність за мене переклав на тверезого родича. І він, варто сказати, відмінно справився зі своєю місією. Хостел знаходився у дворах біля Монтинського базару. Нам допомогли його знайти таксисти. «Naftalan Guest House»- було написано чорними буквами на золотистому тлі. Закарпатці дали мені свій номер, і сказали, що у разі проблем дзвонити, бо Іван Андрійович тут авторитет, незважаючи на своє слов’янське ім’я та по-батькові.
- Дякую, ви мені так помогли,- казала я їм на прощання.
- Колись і ти нам поможеш, - кинув у відповідь закарпатець і погазував додому у Хачмаз.
Мене зустрів заспаний охоронець хостелу, що говорив ламаною російською.  Я увійшла в кімнату і перше, що побачила це книгу з заголовком: «Kill your friends» і те, що в туалеті було біде і рожевий афтафа, про який розповідав дядя Ваня. А, ще замість душу стояло відро з водою, в якому плавала пластмасова склянка, а дух захоплював аромат бакинської каналізації. В цей час Гогу, якого мені треба дочекатись в хостелі, затримали на грузинсько-азербайджанському кордоні за вірменське вино. Та я тоді про це не підозрювала і дивилась свої перші сни в Азербайджані.