-Я з вами, - кажу хрипким голосом.
Зустрічаю три стомлених погляди і
розумію, що все ж краще було мовчати.
Кладу рюкзак собі на коліна і
роздивляюсь навколо. Така дурна звичка
вирячати очі на всіх підряд. Напроти
сидить хлопець і дівчина - молоде подружжя
з Чернівців.
- В нас взагалі нема фото з Києва,
- скрушно знизує мініатюрними плечима
дівчина.
- Хіба та біля Макдрайву, - згадує
її кавалер.
- Так, точно. І зі Львову теж нема..
- Угу,- підтакує хлопець і дивиться
на мішки під стелею вагона. - Що в тих
мішках?
- Звідки мені знати? - весь вагон
починає зацікавлено дивитись на мішки.
Зазвичай, перші бокові місця
від купе провідника, зайняті матрацами,
мішками з постіллю чи ще якимось мотлохом.
Цього ж разу там сиділи два чолов'яги -
батько і син. Вони були сумні. Власне,
їхня нижня полиця була, м'яко кажучи,
зламана, і не могла виконувати функцію
столика, а тим більше ліжка. Чоловіки
сиділи по різні боки полиці, безнадійно
розділені проваллям, яке віщувало одному
з них безсонну ніч або біль у спині. Щоб
подвоїти масштаби свого горя вони
виставили ноги в прохід - і всі безбожно
шпортались об них і чіпляли мужні
чоловічі обличчя рюкзаками і пакетами.
Я чекала, коли потяг рушить і почнеться
розвиток дії у цій трагедії. Тим часом
відбувався діалог у сімейній парі:
- Але якк добре, що ми поїхали.
Хоч відчуваєш,шо живеш.
- Та. - сухо кивнув хлопець, і далі
роздивлявся потяг.
- А завтра ше ті хрестини.
- О, Господи! - нарешті відволікся
він.
- Може підемо лише на першиий
день?
- Ага, - погоджується хлопець з
натяком, що він би і на перший день не
йшов.
- Може матрац дістати?
- Чекай постіль хай принесе.
За матрац вона запитає в нього
ще разів 5, і він стільки ж разів, терпляче
їй аргументує свою відмову.
Ми попливли. Відчалили від Львову
у напрямку Чернівців. Сумні чоловіки
пожвавились - круглолиций провідник
розкидав постіль, ніби гарячі пиріжки.
- Перепрошую, - почав син, - в нас
полиця..
- Він тебе ігнорує, - скептично
резюмував батько. - В нас тут полиця
зламана. Можете її відремонтувати? -
напористо, відчеканюючи кожну фразу
сказав батько, показуючи синові приклад.
Провідник кинув іронічний погляд
на їх сумні обличчя, потім на полицю, і
пішов у свою комору за ще одною порцією
“пиріжків”.
- Треба подзвонити мамі, що ми
виїхали, - затурбувався син і поліз до
кишені за телефоном
- Навіщо? - строго запитав батько.
- То ж спати потім не буде.
- Та вона вже спить. Немає чого
дзвонити. Покинь.
Провідник повернувся і почав
лагодити прірву між батьком і сином,
ніби відданий справі сімейний психолог.
Ті з мовчазною зацікавленістю спостерігали
за процесом, але з полиці не вставали.
- Ось і все, - задоволено підсумував
провідник і поклав руку на відремонтовану
частину, як вона впала знову.- Хвилинку,
- не розгубився провідник і поплив у
свою келію, звідки приніс алюмінієве
відро, підставив його під зламану
частину, з якої чомусь тепер текла вода.
- Покладете матрац звеху і буде
добре, - проконсультував батька провідник
і хутко зник.
Ці двоє були не вдоволені
результатами старань провідника, але
вибирати не було з чого.
- Дивись там шось мокре, - з огидою
процідив крізь зуби батько.
- Та, то певно, від відра, - поважно
пояснив син.
- Ні,це з полиці тече! .
- Ну,мабуть, затекло звідкись.
Всяке буває.
- Звідки ж воно могло затекти?!!
- безпорадно підвищив голос старий. -
Бігом,стягуй матрац, - наказав він синові.
Матрац не надто вирівняв полицю.
Вода продовжувала звідкись витікати,
а батько лаштував собі ліжко. Син тим
часом вистрибнув на верхню полицю, і
повітрям пішли кола, як буває на воді,
коли кинеш камінь або грудку.
- Надіюсь вона не впаде.- посміхнувся
він мені.
Кумедний 50-річний дядько з дитячим
обличчям і гумором. Ці жарти про полицю
мені доводиться чути чи не в кожному
нічному потязі.
Син заглядав на батька і дратував
його порадами:
- Та візьми ще подушку і підклади
під матрац.
Батька нервувало відро, вагон
і син разом з матрацом.
- Як я на цьому матраці спати
буду. Треба постіль, хоча б, - бідкався
старий.
-Але в нас її нема, - безтурботно
констатував син.
- І як мені спати?
- В одязі.
- Тей по-якому це - спати в одязі?
- А як ми, востаннє у Вінницю
їздили - спали в одязі.
- То була Вінниця!- закінчує
дискусію батько, і підставляє під матрац
подушку, чим утворює невеличкий горбик.
- Так може бути, - задоволено каже він й
десь іде. Приносить ганчірку і починає
витирати воду, що натекла з полиці.
- Батьку, та то просто полиця на
водяних подушках, - пробує жартувати
син.
Старий не зважає і наполегливо
витирає воду, потім акуратно знімає
свої бежеві кросівки,і крадькома суне
ногою їх під мою полицю. Зауважує, що я
це помітила і розгублено коментує:
- Щоб не намочились.
"Відро, плацкарт, полиця - це
Укрзалізниця”, - записую я в блокнот,щоб
не забути.
Подружжя з Чернівців вже
розмістилось на верхніх полицях і
трималось за руки.
Батько ліг на свою куртку і грався
в черв`ячка на старій Нокії. Потім нахабно
змусив сонного сина дати йому ще одну
подушку. Нарешті влігся. Я наполегливо
чекала, що ця конструкція в якийсь момент
розвалиться, але цього не сталось.
Вистава закінчилась яким-не-яким, але
хепі ендом.
Лягла на рюкзак, повернулась на
бік і зустріла погляд свого сусіда.
Думаю, він теж злякався. В такі моменти
нічого сказати чи запитати, крім хіба:
"Чого вирячився?". Та це не ввічливо,
тому я усміхнулась і закрила очі, ніби
сплю і фліртую одночасно.
Раптом з'явилась дівчина в чорній
вечірній сукні і просила у провідника
ковдру, здавалось, що це вже мені снилось.
Всю ніч було холодно, бік затерп, батько
і син вже покинули наш акваріму, відро
теж зникло, полиця безпорадно дивилась
на мене своїми гайками та гвинтами.
Тепер і мені хотілось ковдри. З цим
бажанням я і заснула. Спочатку був
Франківськ. Потім світло, згодом з нього
з'явилась ковдра. Це був або святий
Христофор – покровитель мандрівників,
або мій широколиций провідник. Стало
тепло - я перевернулась на інший бік.
- Перепрошую, встань, будь-ласка,
я візьму сумку, - ввічливо посміхнувся
провідник 50-копійчаним обличчям, схожим
на сонце.
Ми з моїм сусідом стояли, закутані
в ковдри. Особисто я в цей час далі спала
навстоячки, і слабо розуміла, що
відбувається.
Ближче до Чернівців мене знову
розбудив провідник. Вагон був майже
порожній, але подружжя залишилось і
посміхалось, дивлячись на мене з думками:
“Вона така сонна. Це так мило - не може
очей відкрити”.
Провідник похапцем роздавав
квитки пасажирам і так швидко пробіг
повз, що я навіть не встигла нічого
сказати. Коли він котився вагоном назад
я крикнула:
- Дайте мені квиток, будь ласка!
- 5 гривень, - усміхнувся він.
- Решта з двадцяти буде?
Провідник прикотився до мене і
з вдоволеним виглядом віддав мені квиток
безкоштовно, ясна річ.
З поїзда виходити не хотілось.
ковдру віддавати також. У суботу о 7-ій
ранку мало чого хочеш, крім як спати.
Тому я ще довго сиділа і думала, що могла
б їхати так нескінчено, дивлячись, як
безуспішно син намагається налагодити
зв'язок з батьком, як той наполегливо
моститься на зламаній полиці, і не
втрачаючи батьківських інстинктів
повчає вже давно дорослого сина, як
молоде подружжя спить на верхніх полицях,
тримаючись за руки, ніби це і справді
втримає їх разом назавжди.
Моє правило мене не зрадило – я
правильно визначила за виглядом
провідника, яка буде поїздка – спокійна
і наповнена приємними дрібницями,
такими, як дуже потрібні 50 копійок,
раптом знайдені в останній момент.
Насправді, виловлювати з простору
навколо себе розмови та проблеми людей,
яких не знаєш, і які навіть не підозрюють,
що на них полюєш – це ніби ловити влітку
форель в гірській річці. Завжди є
можливість це зробити, але все залежить
насамперед від того, чи помітиш ти її
серед каміння, чи вистачить тобі
спритності піймати потрібну рибину у
швидкій течії. Власне, саме для того,
щоб ви усміхнулись я це і пишу, щоб
побачили мій улов у цьому нічному
плацкартному акваріумі, наповненому
солодко-гіркими ароматами його кочівних
жителів. Він небагатий, і буває в сотні
разів більший, але де б не довелось
їхати, йти, летіти чи просто стояти на
місці – варто приймати дари простору,
в якому перебуваєш – це вчить слухати
і бачити, усміхатися і радіти різним
дрібницям, наприклад, алюмінієвим відрам
під полицею і несподіваним ковдрам, що
виринають з променів світла в
Івано-Франківську.
