На початку кожного місяця, коли приходять
рахунки за воду й за газ, бо за світло чомусь не приходять, я думаю про пошуки.
Згадую, що кожен місяць, я відкриваю синю
поштову скриньку, і витягую звідти пахучі, свіжовидруковані рахунки, і кожен
раз сплачую їх невчасно, або взагалі не сплачую.
Мене попереджають, що викличуть в суд, і
припинять газопостачання. Минає 10 днів, і коли я виходжу з дому близько
восьмої ранку наша прибиральниця, що розтирає бруд на сходах шваброю каже мені:
«Заплатіть нарешті за утримання будинку! Або давайте мені гроші, і я за вас
сама заплачу!». Такі от екстра-послуги можуть надавати прибиральниці. Дивно. А
якби, і справді, дати їй тих 100 гривень. Вона дійсно заплатить, як нормальна і
совісна прибиральниця, чи все-таки покладе в кишеню, і скаже наступного разу
дати їй ще?
Втім, я так ризикувати не збираюсь. І так якось
забагато ризикую.
Останнім часом мені здається, що я десь на
межі гармонії. І навіть пошуки грошей на сплату рахунків цього не затьмарюють,
навіть навпаки додають цьому особливого відчуття драйву та авантюризму.
Мене це лякає і водночас мотивує йти далі.
Світ знову намагається підло мене спокусити, а потім кинути обличчям в багно.
Світ – це ще той кидалово. Він ніби прибиральниця в мене на сходах, чи як комунальні служби, що погрожують судовими позовами та відключенням від послуг.
Постійно погрожують, але нічого не стається, і ти думаєш, що це все просто
текст на квитанціях. Та одного дня Львівобленерго приїжджає до тебе і каже, що
відключає тобі світло, поки не сплатиш дві тисячі боргу. Так, наприклад, було із моїми сусідами
знизу. Жили і раділи, що за світло не платять. Тим часом їм за це лише якісь погрози на
папірчиках приносили щомісяця. А потім в один день для них все закінчилось.
Що ж, треба вчасно сплачувати рахунки.
