Хочу розказати про накопичення і передачу досвіду, бо якщо з
другим в мене все гаразд, то з першим щось не склалось. Вже вкотре обпікаюсь об
гарячий чайник, наперед знаючи, що так буде. І, звичайно ж, знаю, що буде
боляче, і як би я собі не думала про те, який той чайник кльовий, які в нього
супер-можливості, і як він чарівно свистить, коли закипає - він все одно мене
обпікає рано чи пізно, і завжди якось по-різному. До того ж цей чайник взагалі
не мій. Я навіть не можу використати його так, як зазвичай використовують
хороші чайник. Наприклад, залити чай чи розчинну каву, або просто нагріти води.
Мені він, виключно для естетичного задоволення
його неперевершеною красою та мелодійним свистком, а також завдавання
собі обпіків.
Якщо б це все справді відбувалось з якимось чайником, то
думаю, це вважали б, як мінімум дивним . Уявляєш, люди купують собі чайник, щоб
обпікати об нього пальці, а потім довгими
зимовими вечорами сидіти і милуватись його візерунками та захоплено слухати,
які він звуки видає, коли кипить. А от приходять друзі чи родичі, просять чаю
заварити, а ти грієш воду в каструлі, або кажеш, що не можеш цього зробити. А
вони: «Так, он стоїть, чайник». «Пф, чайник… Він не для того, щоб вам воду на
чай нагрівати».
Так от, до чого власне веду. Та до того, що не можу вкласти
собі у голову цей досвід, який на практиці наше тіло знає само собою. Мозок сам
швидко подає сигнал, і ти рефлекторно не даєш собі торкнутись гарячої поверхні.
В крайньому разі, знижуєш можливість обпектись. Та в мене чомусь рефлекс цей не
закарбовується. Напевно, я надто легко обпікаюсь, або на мені все швидко
заживає. Не знаю, які там ще можуть бути причини. Може мені чогось не вистачає?
Коротше кажучи, на мене все діє навпаки, що сильніше я обпікаюсь, то більше мені
хочеться повторити це ще раз, щоб побачити, як далі складуться обставини.
Тобі певно, здається, що це дуже абсурдна історія. Я можу
подвоїти це відчуття. Чайник не те, щоб не мій, а моїм і не був, і дивлюсь я на
нього дуже рідко, і завжди трохи не уважно, бо вже надто радію нашій з ним
зустрічі. Дуже вже вслухаюсь у його мелодійне закипання. Потім він собі мандрує
далі. А я живу в оточенні купи інших чайників. Червоних, зелених з кружечками
та блискучих, з тими, що довго закипають, і з тими, що роблять це миттєво, з
тими, хто свистить, коли кипить, і з тими, хто мовчки робить свою справу. І,
знаєш, я можу використати ці чайники так, як треба. Весь спектр їхній функцій
для мене відкритий. І, як наслідок, мені не цікавий. Може саме в цьому справа?
Бо, от якби, умовно кажучи, був супер-крутий чайник, який до
прикладу, говорив мені компліменти приємним голосом, коли кипить, але я знала,
що цей чайник мені недоступний. От не можу я нагріти в ньому воду, але маю
можливість іноді бачити, як він виблискує на плиті, як гріється, як закипає. То
думаю, я б справді забила на всі інші чайники, хоч би вони самі вимикались, і
самі наливали із себе воду в чашки.
Дивина, така.
Мав рацію Хакслі, коли писав, що будь-яка недоступність
породжує нестабільність, а значить розхитує гармонію. Бо думаю, справа лише в
цьому. А навіть якщо і не в цьому, то, на щастя, це не вдасться перевірити.
Хоч цей досвід і не затримується в моїй голові - я його
передам своїй дочці, синові чи братові, щоб вони були обачні і обережні, і
отримували натхнення та естетичне задоволення від музики, книг та
образотворчого мистецтва, а не від чужих чайників, з яких ніколи навіть чаю не
скуштуєш.
