Простір настільки
заповнений словами, що в ньому важко
пересуватись. Люди безперервно наговорюють
тисячі слів, аби не мовчати, аби пронизувати
повітря своїми фразами. Все частіше
помічаю, що розмова стає самоціллю.
Тобто її навіть розмовою не назвеш —
просто балаканина, переливання з пустого
в порожнє. Здається, навіть лексеми люди
використовують однакові. Але для чого?
По цеглинці із цих непотрібних і
недоречних фраз ми вибудовуємо стіни,
барикадуємось - затикаємо собі рота
звичними словами, тільки б не сказати
того, що хочемо. Усе важливе залишається
далеко-далеко за тисячами речень про
вчорашній день, гарну прогулянку чи
сьогоднішню погоду. І добре, якщо колись
раптом до того “важливого” наш розум
дійде. Зазвичай він такий нажаханий, що
робить все, тільки б йому не довелось
формувати речення для передачі важливої
інформації,яку вже давно варто було
сказати. Він схожий на боязкого
будівельника - одного з тих, які робили фасад готелю на моїй вулиці. І переконували,
що тут обов'язково буде бордель. На того
будівельника, який малює геніальні
картини, але щоб не виставляти себе
дурнем і мати стабільний заробіток, бо
ж мовляв, хто буде платити гроші за ці
нещасні пейзажі, які я малюю між черговими
халтурами. Легше просто вдягати свою
робу, виконувати завдання бригадира і
кожного вечора винагороджувати себе
дешевим світлим пивом.
- Та спробуй!- кажу я.
Просто спробуй кинути це все.
Зробімо виставку. Запросимо людей.
- Не хочу людей.
- Хочеш звірів запросимо?
Роботів? Запросимо кого захочеш.
- Всі подумають, шо я
ідіот.
- Ти ідіот? Ти справді
ідот! А знаєш чому?? Бо все глибше
замуровуєш свій талант тією цеглою, яку
кладеш на будівництві.
- То мазня, ма-льо-видло!
Я хочу спокою.
- Добре. Добре. Будеш
мати свій спокій. Але знай таку річ - з
кожним мазком по стіні, яку фарбуєш чи облицьовуєш, ти все більше стаєш ідіотом.
Ти, будуючи стіни для людей, одночасно
будуєш їх всередині себе. Але ніхто,
чуєш мене? НІХТО тобі не забороняє
працювати ТУТ, і малювати! ТИ хоча б ЦЕ
РОЗУМІЄШ?
- Ти бачила, щоб якись
відомий художник був паралельно ще
муляром? Усі вони займаються
висооооким мистецтвом!
- А пивом заливаються
не гірше інших.
- Пивом всі заливаються.
- То чим ти гірший? Нужбо.
Ми ж команда. Ти ж нормальний чувак. Ми
завжди знаходили спільну мову, чого ж
зараз ти починаєш ламатися??
- Я ламаюсь? Це ти хочеш
виставити мене дурнем.
- Я хочу не дати тобі
продовжувати бути ідіотом. І мені це
колись-таки вдасться!
Він прийшов додому і
спалив усі свої картини. Вже вкотре.
Але, яким би не був жорстоким вогонь, в
ньому не горять ні рукописи, ні
«мальовидло», ні навіть високі-високі
стіни і гладко облицьовані ним фасади.
- Давай чесно - навіщо
ти їх будуєш?
- Щоб ця... штука... до
мене не приходила.
- Яка, в біса, штука?
- Ну натхнення чи муза,
як це ше називають ті ідіоти?
- Але чому?
- Якщо я не малюватиму,
ти перестанеш мене силувати робити те,
що мені не під силу. Я хочу спокійно
гнати стіни, місити розчини і класти
плитку.
- Добре-добре, хай буде
спокій і стіни. Але роби їх кольоровими.
- Кого?
- Та загалом усе.... за
що берешся.
Він знову намалює і
піде на роботу - будувати високі-високі
стіни, ніби вони і справді відженуть
натхнення, яке до нього незмінно
приходить, ніби вони переконають мене,
що він нездара і я перестану йому
набридати.
Треба говорити. Люди
потребують розмов. Але чомусь не
розмовляють, а лише балакають, наповнюючи
простір словами до такої міри, що там
вже немає місця чомусь справді потрібному.
Воно залишається за величезними мурами,
які ми будуємо, щоб уникнути його, щоб
вбити і забути. Процес настільки
безперервний, що на кожного, хто починає
РОЗМОВУ, припадає десять тих, хто
переходить на БАЛАЧКУ і забудовує свою
вулицю непотрібними будинками, вперто
нехтуючи потребами її мешканців.
