середа, 1 липня 2015 р.

Нічні міражі вокзалів

 Коли у наше життя, у наші плани вривається випадок, то вже мало що може зупинити ці чарівні механізми, які вмикає невидимий електрик, натискаючи кнопку “ВКЛ”. Реальність деформується, плани ламаються, а ти жалюгідно намагаєшся щось втримати і поставити на місце. Та поки мехнізм працює – це марна трата часу. В такі моменти треба діяти спонтанно, забути про плани, віддатися течії, яка тебе підхоплює і несе. Тобі залишається одне – здивувати свого електрика,тоді матимеш шанси вигребти і вимкнути нарешті цю машину,яка змушує тебе зустрічати ночі на вокзалах,їсти польський шоколад і пити чай з таксистами.
Іноді, мені здається, що все моє життя – це жарт електрика, який на скільки часто грається з вимикачем, що я навіть не знаю, коли перебуваю під його впливом, а коли ні. Словом, все почалося в десятій вечора перед поїздкою в Кам'янець-Подільський. Знаєте, як воно буває - плануєш поїздку, домовляєшся з другом,мовляв: “Їдьмо,буде кльово”; креслиш маршрут, береш квиток, і вже з нетерпінням чекаєш моменту, коли підкоришся магії подорожей. Але магія,як відомо, буває різна. Квиток був на вчорашню ніч. Той потяг встиг не тільки прибути у Чернівці,а й повернутись звідти. Маю надію, моє порожнє 47-ме місце допомогло якомусь безбілетному п'яниці перебути декілька годин до свого пункту призначення.
Якось в ту ніч всі рвонулись у Чернівці, і жодного квитка не було, але моя впертість не дала мені залишитись вдома. Набивши рюкзак лікером і бутербродами, я вирушила на вокзал. Інтуїція підказувала, що мене чекає незабутня ніч, а серце прагнуло дива. Його не сталось. Квитків в касах не додалось, надій бути цієї ночі в потязі було все менше. Нас — жителів казкового лісу, не скажу, шо зайців,але оленів точно, було дуже багато. Ми скупчились зграєю біля третього вагону, куди нас одноголосно посилали усі провідники. Діловитий начальник потягу в сірому костюмі окинув нашу зграю суворим поглядом і не прийняв жодного жителя чарівного лісу в свій блискучий плацкартний вагон.
Розмови не клеїлись ні з провідниками, ні з касирами, ні з колегами за нещастям. Це черговий поганий знак. Коли ти не контактуєш із зовнішнім світом, ведеш діалог лиш з собою, навіть не надійся на прихильність своєї реальності. Потяг покинув перон. Здавалось,що гру закінчено,але в таких випадках завжди є план Б.
Телефоную знайомому таксисту. Його Волга на ремонті, сам він спить, але як справжній порядний таксист, дає мені номер свого шефа, якого я чомусь уявляла пузатим дядечком у сірому светрі, чорному кашкеті на білому “деу ланосі”. Мої фантазії розвіяла бежева “девятка”, що летіла в бік вокзалу і розпадалась на очах. За кермом сидів худорлявий гітарист рок-гурту, що розпався на початку 90-их. Він пантово поправив свою косуху і блиснув чорними очима:
- Здоров,це ти падруга Назара?
- Таак,- невпевнено кажу я.
- Хароший парєньок. Молодий, але хароший. Це ж я його шеф. Руслан, до речі. А ти як називаєшся? - простягує долоню.
- Алла, - сміливо тисну йому руку.
- Якого ти року?
- 96-го,- відповідаю, не зовсім розуміючи, навіщо йому ця інформація.
- О,така, як Назар, - вигукує Руслан,ніби робить нечуване відкриття. - В нього там з цею Волгою - проблєми. Поставив редуктор італійський, а воно все одно лажає.
- Я знаю. Сьогодні всі люди якісь злі, - розчаровано починаю я.
- Чого злі? Дивися, я ж не злий? - дивується водій.
- Напевно. В мого батька колись була така машина, але вишнева.
- ОО,- пожвавлюється Руслан. - Я на цій машині в гонках беру участь.
- Круто,- кажу, і не підозрюю,що він захоче це довести.
- От дивись! — Руслан вжимає педальку в підлогу, Лада гучно реве і роздирає літню тишу - лякає бомжів і гопників обабіч дороги. Чутно, як кожна деталь вібрує і хоче почати жити своїм життям. Руслан теж це відчуває, тому збавляє швидкість, задоволено поправляє косуху і додає:
- Так і не скажеш,шо Лада - як Мустанг реве,- хизується він..
Ми зупинились під автовокзалом.
-Ти знаєш,скільки в мене телефонів?- раптом питає Руслан. - От мої таксисти не встигають постійно. А мені шо залишається робити? Виручаю.
Руслан починає діставати телефони з різних кишень, ніби фокусник хусточки.
- Професія! - гордо протягує він це слово, перебираючии телефони в руках,ніби золоті злитки.
- А якщо всі разом задзвонять?
- Так не буває, - сміється Руслан, обіцяє, шо все буде добре і їде геть.
Я стою перед входом у вокзал, який тьмяно світить на мене синіми буквами. Літня ніч холодна, як погляд сьогоднішнього начальника поїзда у сірому костюмі.
- Шо хочеш дівчинко?- запитує кучерява касирша.
- Буде Варшава-Чернівці сьогодні в 02:40?- з надією запитую.
- МИ З НИМИ НЕ ДРУЖИМ!- голосно заявляє вона, ніби-то вони мої найкращі друзі.
- А де він зупиняється хоча б? - пробую я бути привітною.
- Я ж тобі кажу, шо ми не дружим, а ти питаєш, де він зупиняється. Не знаю. До нас не заїжджає.
На лаві біля входу в автовкзал сидів чоловік у синьому картузі і синій олімпійці, схожий на заблукалого фаната Динамо Київ. Він схилив голову вниз, біля його ніг лежали пакунки “Бєдрьонка”.
- Ви не знаєте, де Варшава - Чернівці зупиняється?
Чувак піднімає із землі голубі очі, які ідеально пасують під його одяг.
- Нє, але я в Чернівцях вчьівся — дивною говіркою починає свою історію кругленький чоловік.
- Не знаю,що на таке відповідають. Ну вчився? А мені шо?
- І теж колись добиравсі,і тако,ночував,але в Коломиї. Але то опасно. То дуже вам опасно тут самій бути. Не йдіть далеко. Бо якось тако тоже вертавсі по трасі, те й не було автобусів. Але міг тако і пішки йти.але то опасно дуже, того взяв собі таксі,- тараторить він.
- Та не опасно, все гаразд. Мені не вперше,- заспокоюю чоловіка.
Так-сяк завершивши плідний діалог, я зробила жалісний вигляд і постукала у вікно охоронця. Мені відчинив дядечко,схожий на Діда Мороза. Не те,щоб у нього була біла борода і червоний кожух,але він мав таке добре обличчя,що здавалось зараз стукне ліхтариком і я буду в Чернівцях. Звичайно, дива знову не сталось,але тепер я знала, хоча б де його чекати.
Раптом,нізвідки почали з'являтися люди. Треба було перевірити джерело їхньої появи. На узбічі стояло два автобуси, але жоден мені не підходив, натомість моєму новому другові пощастило. Він нерішуче підійшов до мене, довго роздивлявся навколишню природу, потім так само довго порпався у своїй “Бєдрьонці”, дістав вафельний батончик і простягнув мені:
- Буде смачніше стояти.
Я вдячно всміханулась,ніби отримала щасливй квиток на автобус..
А мені,бачте пощастило,- невинно оголосив мені чувак і заліз в свій Київ-Хуст.
Іноді люди просто кидають слова, щоб заповнити ними тишу. Цей мужик робить це постійно, а не іноді. Цьому десь вчать? Чи це вроджена здібність?
Автобуси погуділи своїми маршрутами,а я залишилась стояти біля дороги,і їсти польський батончик. Минула година - автобусу не було. До мене підійшов таксист схожий на Олега Газманова.
- Ви шо чекаєте?
- Варшава-Чернівці.
- Його не буде, - коротко резюмував таксист і пішов. На мить зупинився і додав:
- Але може бути Прага — Івано-Франківськ.
Минула іще година. Я гордо дивилась на таксистів і вокзал, але зрушити з місця і поїхати додому - означало здатися і викинути в смітник свій вихідний. Газманов знову підійшов до мене:
- Шось не щастить вам, - констатував він факт.
- Мені вже з десятої вечора не щастить,- саркастично відповідаю.
- Але ше може щось їхати. Такі рейси часто на митниці затримують,- обнадіяв мене Газманов.
- Будемо бачити.
- Йдіть в машину погрієтесь. Що тут будете мерзнути?
Газманов вів мене за собою до чорної “Ауді”. Його колеги зміряли нас поглядами.
- Дівчинка погріється,- тикнув він в мій бік великим пальцем, - музику увімкніть.
Було не затишно, через двері продував вітер, як свідчили уривки розмов таксистів, чекати на потрібний транспорт було марно:
- Та, певно не буде її автобуса.
- Може скажеш їй?
- Та скажу потім. Хай посидить ще.
Можливо,вони надіялись заробити на моєму нефарті і відвезти мене назад додому,а можливо і справді, хотіли дочекатись зі мною автобуса. Світ не без добрих таксистів. З кущів виліз п'яниця з калькулятором в руках,схожий на фізика-ядерника.
- Мужики! Купіть калькулятор!
- На фіга нам калькулятор,Міша? Йди додому!
- Ну,ви ж таксисти,- дивувався він.
- Та на такому калькуляторі хіба держбюджет можна рахувати,- сміється Газманов,-Дівчинко,тобі не треба калькулятор? - заглядає до мене.
- Певно,це те,що мені зараз треба найменше.
- Бачиш, Міша, нікому твій калькулятор не треба. Краще лампочки принось або вимикачі,як минулого разу. На те, хоч попит є.
Решту часу - до 6-ої ранку, ми просиділи з власником чорної “Ауді” – Женею, який навіть мав чорну кепку з фірмовим знаком свого авта. В нього є жінка і 8-річний син. Каже, що таксує вже 13 років,і йому зовсім не набридло.
- Тут такі пріколи. Як набриднути,- пояснює Женя. - Бачиш тих двох чуваків, які матюкаться і комусь дзвонять?
- Ну,бачу, - придивляюсь я. - А що з ними не так?
- Справа в тому, шо вони засунули гроші в айбокс за проституток, а ті не приїхали. Тепер вони дзвонять їм, і кажуть, шо порубають або руки вирвуть.
- Руки??
- Звичайно,- дивується Женя. - Але, як на мене, проституток замовляють або імпотенти або моральні виродки. На такий лохотрон купуються навіть мужики на білих “Ленд роверах”. Лише одне цікаво,як вони на той “Ленд ровер” заробили, якшо їх так легко розводять місцеві проститутки.
Я продовжувала дивитись на хлопців, які розпачливо погрожували невидимим повіям,що обов'язково їх знайдуть,вичислять і покарають за безсоромну гру на почуттях місцевих мужчин,а Женя продовжував.
- Тут ше не таке побачиш. Знаєш, таксист — це така професія,в якій треба бути останньою сукою і бидлом,- сміється сам з себе чоловік. - Я взагалі не планував тут надовго бути, але 3 місяці попрацював і мене затягнуло. Вже розучився жити від зарплати до зарплати. Тут вільним себе почуваю. Захотів виїхав, захотів не виїхав, захотів поїхав з жінкою і малим в Карпати.
- І часто так до ночі сидиш?
- Хочу сиджу, хочу ні. Ось посиджу до обіду; як людей не буде - поїду додому пиво пити. О, диви пенсіонер йде, - вказує Женя на дідка в кепці. - це теж наш таксист!
- Ага, - киваю.
- Пенсіонеер! Чуєш?? Ти чьо приїхав? Ану їдь звідси!
- Шо ти хочеш з мене? - ображено відповідає чоловік.
- Нічьо не хочу. Чьо приїхав питаю?
- Дивись, бо Васю позву.
- Клієнтів і так нема,а як Чапай приїде, то й тих не буде.
- Хто такий цей Вася?
- 35 кілогам кісток і 100 кілограм борзоти. Тільки щось не так, відразу битися і наїжджати. Якось віз він якихось пацанів. Ті з нього почали жартувати,мовляв: “О, не заплатимо,втечемо”. Вася ж розгнівався, то пацани скрутили його,поклали в багажник,їздили весь день у своїх справах на його тачці, а потім залишили авто біля Ашану. Наш таксист їхав і визволив Чапаєва з багажника. Але пацани красавчики, буде йому наука, - сміється Женя. - Я теж віз якось малолєток,з їхніми кавалєрами. Один каже мені:
- ПАЦАНЮРА! Балкон прікрой!
- От козел — кажу.
- Ну. Я теж так подумав. Зупинився, витягнув обох з салону, накрутив вуха. А ці малолєтки кричать: “Не бийте!”. А я ж хіба бив? Я лише виховував.
Не таксист, а Робін Гуд на “Ауді”. Що не історія,то подвиг,що не виклик,то вдосконалення світу.
- Якось запригує до мене депутат з міськради. Каже,шо йому до облради треба і дає 20 гривень?
- Шо це? - питаю в нього.
- Ну,на проїзд же, — дивується депутат.
- То будеш молоко на базарі купувати за 20 гривень!
- Але ж я депутат, — обурюється він і тикає мені свій значок.
- Та хоть королева Англії разом з Папою Римським. Не маєш грошей - їдь на маршрутці. Он За стоїть.
- І що він зробив?
- Вилетів як пробка з авта і сів у 3а. Ше би пенсійне посвідчення мені показав,халявщик! Знаєш, ще ненавиджу, коли кажуть: «Станьте тут шофер».
- Чому?
- Що значить станьте? Як я встану, коли я їду. ЗУПИНІТЬ! Треба казати - зу- пи- ніть — запамятай!
Женя купив мені чай і розказував, як займається фінансовим вихованням своєї дружини, ділився ідеями реформування системи громадського транспорту,переповідав, як таксисти Мацевка собі на корпоратив замовили.
Ранок прийшов непомітно. Таксистів ставало більше, вони повільно прокидались під ранкові новини на улюблених радіостанціях. На мене чекав синій Еталон до Франківська, але в останній момент на обрії з'явився Вроцлав - Чернівці.
- Тобі зафартило мала. Пішли посаджу, - зірвався Женя з місця.
Я брела за ним. Від довгого сидіння ноги не слухались, і я боляче шпорталась за бетонні плити пальцями.
- Брааат! Чуєш? - поправляє Женя кепку. - Візьмеш дівчинку до Чернівців.
- Ми в Чернівці не їдемо,- виклично поправляє галстук діловитий помічник водія.
- А куда їдете, брат?
- До Коломиї.
- Їдь до Коломиї. Звідти до Чернівців запросто доберешся,- радить мені Женя, знову поправляє кепку і садить в автобус.- Удачі, мала.
За величезним вікном мелькали ліси, мости, ріки, порожні стадіони сільських шкіл і дивні назви магазинів провінційних міст. Було безмежно зелено, дерева схилялись так низько над дорогою, що літнє проміння сонця теж ставало зеленим,і заповнювало весь автобус. В такій обстановці химерні візерунки на щоках сонного вірменина,що сидів попереду,доречно були схожими на мапу острова скарбів. У Франківську нас пересадили в інший автобус. Дорога погіршувалась. Шматки асфальту були розкидані так,ніби їх хтось загубив,і ще обов'язково повернеться, щоб забрати. Мені було спокійно і солодко. За вікном стояв гарний літній день, сонце лагідно підсвічувало листя, а річки весело збігали з гір. В Коломиї, нас вдруге пересадили. Дві дівчини з Варшави і худорлявий 40-річний фрік, поспішали на автобус до Кишеневу о 12-ій. Дівчата час від часу дивилась на спідометр водія і обурювались, як можна їхати лише 70 км на годину. 
В Чернівці ми прибули далеко за 12-ту. Дівчата продовжували дратувались, нам з фріком було байдуже. Мене зустріли. В рюкзаку був лікер, я була в доброму гуморі. Про Кам'янець вже не йшлося. На дворі стояв теплий літній день. Про те, як повертатися у Львів думати не хотілось. Та і після такого будувати будь-які плани, принаймні сьогодні, було б небезпечно.Тому залишалось імпровізувати, чим ми весь день і займались. В таких випадках, коли все надумане розлітається добіса – треба припинити жаліти і почати діяти щиро, просто і спонтанно, ніби до цього нічого і не планувалось.
Опісля, я їхала в нічному потязі на тому ж 47- ому місці і дивилась тривожні сни про мурах,озера і таксистів. Зранку мене холодно зустрів Львівський вокзал. Мій електрик мирно спав. Я клацнула замком і війшла в дім. Гра була завершена, механізми вимкнені, але варто було зараз знову кудись зібратись – все б почалось заново. Бо кожного разу, закривши рюкзак, клацнувши замком свого помешкання, ти сам того не розуміючи, подаєш сигнал про початок боротьби, про старт руху у ще не бачені світи. Робота твого електрика просто натиснути клавішу, твоя ж справа імпровізувати, відкриватись світу і бути собою,бо лише тоді вдасться повернутися з легким серцем, світлою душею і важкими ногами,які ніколи не здаються на поталу нічним міражам вокзалів і завжди несуть тебе у потрібному напрямку,навіть якщо ти не підозрюєш,що він таким є.