неділя, 28 червня 2015 р.

Синдбади провінційних міст

Він жив разом з мамою у одній із найвищих будівель маленького провінційного містечка на Черкащині. Він жив у п'ятиповерхівці в центрі Христинівки,і це було предметом гордості головного редактора районної газети – Олега. Кожного ранку Олег закурювався червоною “Примою” на балконі,вдягав свою чорну дублянку,брав чорного кейсика і виходив із під'їзду. Чорний кейсик супроводжував його у будь-яку пору року і дуже пасував до його маленьких чорних очей. На тлі великого пуза і блискучої лисини,чорний кейсик виглядав солідно,але мізерно – як виглядає 9-класник у випускному костюмі. Але йтиметься не про Олега,а про місто в якому йому довелось жити. Часто серед ночі Олег вибігав на балкон і милувався порожньою центральною площею з постаментом,де колись стояв Ленін,а тепер балончиком виведено “Слава Україні”, він заздрив закоханим,які так солодко цілувались,наївно думаючи,що їх ніхто не бачить,вболівав за вуличні банди,які вчерговий раз вирішили якось розважитись і затіяли бійку з приїжджими. Мріяв,що колись поселиться в один із тих старовинних будинків обабіч колій і кожну ніч засинатиме під стук коліс львівського потяга,а на вихідні та свята ходитиме в нічний клуб “Starlife”, де буде напиватись, фотографуватися з дівчатками і танцювати перед дзеркалом. Олег був впевнений,що саме залізниця той блискучий пояс,ті спокусливі лосини, які підкреслюють достоїнства Христинівки і надають їй шарму.
Чергової довгої зимової ночі Олег прокинувся чи то від любові до свого міста, чи то від спраги, і почав пильно вдивлятися в горизонт,думаючи, як можна зробити це місто як не серцем,то хоча б сонячним сплетінням українського туризму. Він згадував про синій,як небо у квітні, молокозавод, згадував єдиний в Україні пам'ятник Івану Гонті, що ніби погрожуючи, вказує булавою на Умань, згадував міст над залізницею і рожевий будинок культури, де вірмени відкрили шашличну,згадував чудернацькі парки,де в одному ансамблі спліталися Зоя Космодем'янська, дельфіни,орел і Баба Яга. Олег не міг оминути увагою строкатий продуктовий базар і пам'ятник потягу біля залізничного вокзалу, а там неподалік ще один афродизіак Христинівки – пекарня, яка так згубно вплинула на його зайву вагу. Біля неї тісна,звивиста районна поліклініка, а навпроти- його редакція – маленька кімнатка, яку Олег ділить на двох з братом у магазині канцтоварів. Ще є страшний автовокзал,який за чутками,то реставрують,то хочуть перетворити на АТБ. Недавно біля Олегового дому відкрився супермаркет - нове місце зустрічі,сенсація та атракціон,де можна самостійно набирати і важити цукерки,крупи та цукор. На відмінну від Олега, за останні декілька років Христинівка схудла і занепала, їй стало важко дихати. Лише пас залізничних колій тримав на її кістлявому тілі сині джинси молокозаводу,які завжди були в тренді.
Олег подивився на свою лисину, потім на грамоту за краще видання району,і вирішив, що бути просто редактором – це не його,він має зробити Христинівку сильною та привабливою з її коліями,дешевими генделиками,усміхненими монтерами колій та зграями велосипедистів,які не бояться ні злив,ні ожеледиць.
Була третя ночі - Олег набирав номер свого однокласника Ігоря,що став фотографом відколи купив Нікон і почав жити в Умані - місті,яке було,є і буде вічним конкурентом для Христинівки,
-Алло, – схвильвано щепотів Олег.
-Ага.
-Ти чуєш мене?Бо тут мама спить - я боюсь голосно говорити.
-Та кажи, нарешті
-Як можна відродити Христинівку?
- Христину народити?
-Яку Христину? – пропищав Олег – Христинівку.
- Зроби піар кампанію зі слоганом:”У нас є фонтан “Слон”,тенісний корт і бар “Карасі”.
 - Можеш скільки завгодно насміхатись - вам уманським це властиво- а я щось придумаю.
Настав ранок, Олег вдягнув свою чорну дублянку і кашкет,взяв кейсик і вийшов з під'їзду,де смерділо собаками і картоплею - саме цим запахом розпочинався кожен Олегів день. Він усміхнувся,відчинив двері й пішов у редакцію,що була за 100 метрів від його дому. Дорогою туди він, зазвичай, встигав розігнати зграю голубів,привітатись з перукарями та продавцями з навколишніх магазинів,провести поглядом чарівну незнайомку і скурити цигарку. Докуррюючи, Олег завжди загадував: “Влучу недопалком у смітник - буде вдалий день, не влучу – як завжди”. Олег ніколи не влучав,бо ще зі школи мав не найкращі стосунки зі спортом. Сьогодні його не хвилювало нічого, крім рідної Христинівки, яка так чудово світилась новорічною ілюмінацією цими святковими січневими вечорами. Найбільше Олег любив іти по Джорджа – так спростили місцеві назву вулиці Дзержинського. Особливо йому подобалось там ходити ввечері,коли запалювалися ліхтарі і світло ставало затишним. Взимку ж цей затишок доповнювався неоновими вивісками у формі Дідів морозів та ялинок.
Часто він приходив в парки,яких тут всього два,де намагався бути сучасним,конактуючи з молодю і вживаючи сленг. Зазвичай, ці починання завершувались невдачею і він ображений йшов до вірменів на шашлики та коньяк,потім заходив у “Йо-ма-йо” – караоке бар,де продають палений віскі і можна курити кальян. Олега радували ці нові генделики, але він би на ті гроші кінотеатр “Ювілейний” відреставрував. Декілька років тому Олег водив туди свою сусідку Олю на “Людину-павука”. Це сталось взимку,у залі було холодно і порожньо,але якось по-своєму романтично – Олег відігрівав Олині кістляві руки своїми пухкими пальцями і старався вишукано жувати сухарики з беконом. Після кіносеансу завів свою даму на “Колос” - це стадіон,який тепер назвали іменем покійного міського голови. Там панує неймовірна атмосфера. Можливо, це через розташування у ямі біля лісу,можливо,через магічне нескінчене клацання поливалок,які ніхто не вимикає, але вдихаючи там повітря, бачачи,як відтінками жовтого світиться життя у будинках,як моторошно хитаються дерева - відчуваєш цей спокійний,розмірений ритм життя Христинівки. Тут і зараз, ти на “Колосі”, по коліна в снігу,зі своєю Ольгою,бредеш і розповідаєш їй про футболістів,які колись навіть були в стані давати інтерв'ю, про привидів,які населяють ліс,про їжаків,які моторошно шуршать в траві,якщо тут сидіти влітку,і неодмінно обіцяєш привести її сюди в ту пору,щоб познайомити з їжаками.
Іноді Олег прогулявався пішки вечірнім містом. Пішки,бо громадського транспорту тут немає,а на велосипедові він соромиться їздити. “Особливість маленьких міст – казав собі Олег- в тому,що ти знаєш кожного – від продавців до офіціантів,від пекарів до монтерів колій.Кожне обличчя тобі знайме,але варто лиш з'явитися комусь новому,як це відразу всі помічають і дивуються,витріщаються,шепочуться. Можливо,через це туристи бояться сюди їхати. Якби лише придумати магніт для них,наприклад, сказати,що на Водокачці водяться привиди,або відкопали скелет динозавра”. Але і без скелетів з привидами там було на що подивитися в будь-яку пору року. Наприклад,влітку,коли золота гладь поля колишеться під натиском вітру,ти занурюєшся в ню боязко,ніби в незвідану водойму, і дивишся як пробігають під ногами жуки та мурахи,відчуваєш, як зупиняється час,як все навколо дихає разом з тобою,тоді як десь там в житлових районах гудуть 4 страшні бочки елеватору і розсипають червоне сміття на місто.
Він не міг вловити,чому Христинівка така близька й рідна йому,чому таким задоволенням для нього - є піднятися на пішохідний міст над коліями і дивитись,як потяги знімаються з якоря і відчалюють то від Вапнярської,то від Козятинскої платформи? Чому так приємно знати назви вулиць та магазинів,чому так солодко вимовляти імена старих знайомих, чому так хочеться писати у своїй газеті лише позитивні гороскопи,ніби їх і справді хтось читає,крім його мами
Повернувшись до дзеркала, Олег почав себе роздивлятися - помітив синій галстук,побачив пояс і відчув запах своїх парфумів. Його осінило і він знову подзвонив Ігорю.
-Це неймовірно!Я зрозумів,чому я божеволію від цього міста.
- І де ж собака зарита?
- Я такий,як Христинівка. Моя залізниця – це кейс,саме за нього я тримаюсь,бо так відчуваю себе діловим і впевненим, мій молокозавод – це синя краватка,яка робить мене молодшим,моя пекарня – це парфуми,які мама дарує на Новий рік - цей запах подобається навіть тим,хто мене особисто ненавидить.
- О Господи!
- Моя лисина,мій картуз та моя хода – це її парки з недоречним наповненням,це генделики,нічні,клуби та караоке-бари. Її закритий кінотеатр – це моя культурна деградація.
- А її розбитий автовокзал – це твоє ожиріння і тяга до алкоголю
- Але моя любов до неї - це її новорічне світло і літнє тепло, її ярмарки та Дні міста,її усміхнені школярі та різні шаблонні концерти,де наперед знаєш сценарій.
- За такою логікою, я схожий на Умань. Фотоапарт – моя Софіївка,клієнти – мої хасиди,а грошей заробити і дірки на джинсах залатати не можу – саркастично просичав Ігор і поклав слухавку,що не надто затьмарило Олегову радість від зробленого відкриття.                                  
- Радісний,він хутко вилетів з редакції з думками:“Візьму інтерв'ю у санстанції - хай пояснять чому листоноша моїй мамі сервіладну ковбасу,замість пенсії приносить”.
Санстанція нічого не пояснила, а ковбаса,як виявилось, була дуже смачна. Олег почав вдягати червону краватку, купив собі шикарний шкіряний портфель у циганів біля автовокзалу і відтепер завжди влучав недопалком у смітник . Можливо, скоро і паркан біля молокозаводу в червоний перефарбують,а футболісти нарешті кинуть пити або виграють кубок області.
Словом,кожного дня Христинівка відкриває очі,вдягає свій чорний картуз,синю краватку,закурює улюблені цигарки,обв'язується старим добрим поясом,виходить у смердючий,вогкий під'їзд і розправляє свої вітрила,щоб одного разу відчалити кудись далі, ніж Козятинська та Вапнярська платформа. А за штурвалом цього судна стоїть Олег у чорному картузі,освітлює собі путь місяцеподіною лисиною і обережно,але впевнено веде своє судно у нові світи,де воно обов'язково набуде моряцької слави. Такі вони Синдбади провінційних міст,думають,що натягнувши нові вітрила та змінивши матросів,можна кардинально змінити невдалий курс свого корабля.