Ми їхали разом у плацкарті-я,Буковскі,його жінки,моя
лялькова мавпа і рядові пасажири. Як ми усі вмістились в одному вагоні, відомо
лише Укрзалізниці.
Поки Буковскі
сварився зі своїми жінками ,а моя мавпа розважала 7-річного
донеччанина,я протягом 10-ти годин роздивлялась свої чергові негаразди під
різними кутами зору,наче якусь іграшку,яка мала б бути прозорою і
зрозумілою,але натомість не бажала такою ставати. Моє тіло повільно плавилось
на нижній боковій полиці,а голова починала крутитися кожного разу,коли я
занадто задивлялась на лінії електропередач. Я перебирала думки між
пальцями,пропускала їх з одного вуха в інше,ховала їх собі до кишень,іноді перериваючись,щоб
послухати розмови пасажирів. Про що вони говорили? Їхні розмови були наповнені
політикою та війною,подорожами та бізнесом,понтами і щирими посмішками. Словом,
їх рятували лише посмішки. Але не
зважаючи на різний вік та погляди,вони вміло ділились один з одним
огірками,ковбасою і хлібом,посміхаючись, передавали їх один одному,наче естафету
або символ єднання.
В один момент мені здається,що найкраще переживати негаразди
в потязі. Замість прийомів у психіатра чи психолога,іноді краще видати людині
квиток на потяг,який віщуватиме подорож тривалістю більш ніж 10 годин,і нехай
набудеться наодинці зі своєю депресією,проблемою абощо. Нехай підсмажить її на
сонці,розгляне її в його променях з різних боків,дасть потримати
сусіду,поділиться нею з провідниками,зап’є її чаєм, винесе на перони невідомих
міст,пропустить через той простір,який сама проїжджає,і тоді їй або відкриється
саме та істина,якої їй не вистачало, або ж вона отримає ще одну психологічну
травму. Головне сісти на правильне місце.
Всі пасажири,які їхали зі мною у вагоні,мали зовсім різні
обличчя,різний колір очей,довжину пальців,різні місця в цьому потязі,але кожен
з них,вперто ховав під полицю,крім важких чемоданів та пакунків з їжею, те,що
не міг сховати від власної голови – свої проблеми,невдачі та депресії. Деякі з
них жваво говорили,деякі так само жваво наминали варені яйця з майонезом,інші
грали в карти та жалілися на життя,час від часу,виходячи в тамбур,щоб викинути
порожні пляшки від пива,і все ніби гаразд,і все так як зазвичай в нічних
потягах,лише донецький хлопчик сперечався зі своїм другом,чи вижив їхній
вчитель географії,і час від час запитував маму,чи повернеться у свою школу.
Вона ж продовжувала гортати газету з оголошеннями, обговорюючи з чоловіком ціни
на нерухомість і відволікаючись лише,щоб крикнути на сина: «Антон! Не ори! Тебя
весь вагон слышит!» Їхня війна не залишилась в Донецьку,вона з ними - між
рядками оголошень сірих газет,в телефонних розмовах з сусідами,в чорних валізах під полицею. Мені не
залишалось нічого,крім як смішити малого ляльковою мавпою,так ніби його
посмішка і справді вижене війну з-під їхньої полиці.
По-сусідству сидів чувак,який привертав увагу своїм
франківським діалектом та радикальними заявами.
-Усіух москалів на палюу! – кричав цей юний патріот
Івано-Франківська.
- Де ж ти паль скільки набереш?- насмішкувато запитував його
співрозмовник з Черкас.
- У нас на Франкіущині лісів багато!
Взагалі,Івано-Франківськ,ви знаєте своїх патріотів? Цей
парубок кожному пасажирові показав фото свого міста,багато говорив про
неймовірні акції у магазинах ,айфони,свого непутящого брата та дівчину з
Умані,до якої він власне і їхав.
-У нас у Франківську-говорив він – постійно купа акцій. От
я,пішоув і купиув – піднімає догори ногу,щоб усі шестеро його слухачів бачили чудернацькі сірі «адідаси»-кросівкиу за 100
гривень. Але то оригінальний адідас. Купиув в*єтнамки за 100 гривень-на щастя
в*єтнамок він з собою не мав,щоб показати-І дівчині купив кросівкиу з
в*єтнамками,а от мамі купиув лише в*єтнамки-якось приречено закінчує чувак.
Корочє,завершує він, за 500 гривень придбаув 5 пар взуття. От такий у нас
Франківськ.
Після такої реклами слухачів стає більше,на верхніх полицях
пробуджуються кияни,але прокидатися не поспішають – акції у франківських
магазинах взуття,ніби блок регіональної реклами між їхніми снами. Розмова
котилась у різні боки,іноді я засинала,і втрачала її суть,іноді не засинала,але
суть все одно втрачалась. Мене лякав дядько з Чернівців,що займається
відкриттям віз у Польщу,він пильно дивився на мене,посміхався і сіпався,але
підійти боявся,і слава Богу.
-Я барижу телефонами-зухвало заявляє чувак. Потім розуміє,що
не тільки телефонами і додає – Та я вопшє,усім барижу- і дістає з кишені своїх
франківських джинсів білий айфон,- Осьо,- крутить чувак телефоном перед носом
своїх слухачів,і навіть перед київським,що прикидаються сплячими. - Айфон
4ий,оригінальний,- наголошує він!- За 1400 гривень узяу.
І тут кияни остаточно прокидаються. Дівчина намагалась
пояснити,що 5 років провчилась в Англії,і «оригінальний» айфон не може скільки
коштувати,але чувак з франківська тільки відмахувався,і демонстративно
виставляв їй свої кросівки,мовляв,я тут фірмові «адідаси» купую за 100
гривень,що вже про якісь айфони казати.
- Я вам кажу. У нас такі люди,що трах-бах і всьо. Це ви в
Черкасах думаєте,вагаєтесь. Я от недавно «майн кампф» прочитав.
-А Ніцше не читав?- цікавиться в нього черкащанка.
- Кого? Який Ніцще? Я тобі кажу «майн кампф»!
І ця його простакуватість,радикальність та неотесаність
об*єднували всіх не гірше,ніж огірки з помідорами на початку подорожі,бо щирий дзвінкий
сміх змушує відступати пітьму навіть тут, у гарячому плацкартному вагоні,де
кожен перекочуючись з боку на бік,відгороджується від навколишнього світу
книгами та кросвордами,ховається від усіх під заплямовані простині, і чекає
своєї станції,щоб швидко вислизнути звідси,і не заглянути нікому в очі,бо там
буде той,кого він насправді боїться,той в чиї очі соромно дивитися. Там буде
сам він. Там буде той,від кого тікаєш,але не втечеш.
Просто варто змінити стратегію. Варто вдихнути на повні
груди,ступивши на перон чергової станції,і перестати соромитись себе,перестати
боятися і тікати від своїх думок. Подивись на цього чувака з Франківська,він не
тікає,він не боїться,йому ні за що не соромно,ні за своє місто,ні за кросівки,ні
за айфон за 1400 гривен. Поглянь на донеччан,вони не тікають,вони везуть свою
війну з собою у чорних валізах,і їхній син освітлює їм шлях своєї посмішкою.
От і ти світи. Світи собі усмішкою - і знайдеш своє місце в плацкарті,знайдеш
безпечну сторону вулиці і припиниш нарешті втікати від себе.
